«Високий Замок» Станіслава Лема

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком книжка польського журналіста Войцеха Орлінського «Лем. Життя не з цієї землі» – перша в Польщі біографія великого фантаста і футуролога, і перша з часу незалежності України біографія українською мовою народженого у Львові Станіслава Лема.

У книжці докладно йдеться про те, як Лем пережив Голокост у Львові; його ставлення до комуністичної ідеї, мотиви виїзду до Польщі в 1945 році; чому Лем не став лікарем, хоча закінчив повний курс медичної академії; як відбувалося становлення молодого письменника в роки сталінщини в Польщі; чому Анджей Вайда так і не екранізував «Соляріс»; історію доносу Філіпа Діка до ФБР на Лема, буцім той агент КДБ; стосунки Лема з краківським єпископом Каролем Войтилою; багатолітню творчість; приватне життя на тлі епохи.

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.

Zbruč публікує фраґмент одного з розділів книжки.

Це був мій перший приїзд до цього міста. Передусім я очікував, що не знайду тут занадто багато цих слідів, бо що могло залишитися через стільки років від довоєнного Львова? Адже від лівобережної Варшави залишилася загалом лише мережа вулиць, та й то дуже модифікована.

Байдуже, я люблю поїздки до місць, яких не існує. Я навіть зробив із цього своєрідну квазірепортерську міні-спеціалізацію. Шляхи, яких більше немає на мапі, міста, яких ніколи на ній не було, але їх там умістила уява письменника чи кінорежисера: згідно з буддистською сентенцією «сама подорож є нагородою», я люблю туди їздити, навіть якщо знаю, що причин для цього немає.

Я поїхав до Львова, узявши з собою виданий 1914 року «Путівник по Європі», том I: «Східна та Центральна Європа (Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Швейцарія)» доктора Мечислава Орловича¹ — книжку, з якою люблю відвідувати Міттельойропу.² Орлович пише про Львів так:

Львів. Колишня столиця Червоної Русі, заснований у XIII столітті; за часів панування Казимира Великого потрапив під владу Польщі. Нині головне місто Галичини, резиденція намісника, крайового сейму, латинського архієпископа, уніатського митрополита та архієпископа вірменського обряду. Львів налічує 210 000 мешканців, у тому числі 120 000 поляків, 60 000 євреїв, 25 000 русинів та 5 000 німців. Львів справляє цілком сучасне враження: дуже мало будинків, старших за XVII століття.

На свій подив, я переконався, що Львів майже зовсім не змінився від 1939, ба навіть від 1914 року. Можна пересуватися за мапою міста столітньої давності: більшість будинків стоять там, де й стояли.

Будівлі, які доктор Орлович називав «цілком сучасними», — це насамперед австро-угорська сецесія. В австрійській займанщині Львів як «резиденція намісника» та столиця усієї Галичини зазнав демографічного, економічного та урбаністичного буму. Більшість будинків у центрі споруджені в XIX столітті, сецесія тут настільки гарна, що справляє враження навіть на того, хто добре знає Відень і Краків.

Юрій Андрухович, написавши особисту післямову до виданого «Аґорою» зібрання творів Лема 2009 року, зосередився на тому, що в цьому місті змінилося від 1939 року. Він перелічує місця, які описав Лем і яких уже не існує: пасаж Міколяша, крамниця іграшок Клафтена та кіоск із солодощами Кавураса. Проте переважна більшість вулиць і будинків збереглися, часто вони навіть виглядають так, як до війни (бо упродовж двох десятиліть Польща та Європа вкладали значні суми в оновлення львівських пам’яток).

Озброївшись мапою міста, доданою до путівника доктора Орловича, я відтворюю щоденний маршрут Лема від його дому (вул. Браєрóвська, 4) до гімназії (Підвальна, 2). Це вулиці: Браєровська, Подлевського, Яґайлонська, Легіонів, Пасаж Андреоллі, Ринок, Руська, Підвальна, Чарнецького. Сьогодні відповідно: Богдана Лепкого, Євгена Гребінки, Володимира Гнатюка, проспект Свободи, пасаж Андреоллі, Ринок, Руська, Підвальна. Навіть не всі назви змінилися!

* * *

Проходжу повз гарну, прикрашену єгипетськими мотивами кам’яницю Мавриція Алерганда, довоєнного юриста, одного з творців польського цивільного права, яким ми послуговуємося й досі.³ Захоплююсь Єзуїтським садом (нині парк Івана Франка) на видноколі. Перетинаю проспект Свободи, бульвар, який виглядає так, як хотіли б виглядати краківські Плянти, але їм бракує розмаху. Минаю Ринок і його незвичайну ратушу, архітектура якої не сподобалася докторові Орловичу («бридке каре в бюрократичному стилі 1820 р.,⁴ з вежею заввишки 65 метрів»), але, як можна переконатися сьогодні, вона добре витримала перевірку часом.

Легко уявити собі довоєнний Львів: досить вдавати, ніби не бачиш сучасних авто, зате бачиш більше довоєнних вивісок, які все одно вилазять з-під тиньку. Проходжу повз крамницю, яка пропонувала щось із «церковних аксесуарів, срібла, бронзи тощо». Я не знаю, що саме там робили з цими аксесуарами (скуповували? продавали? ремонтували? все одразу?), бо цей шматок тиньку ще не відпав, тож усе ще приховує свою таємницю.

З іншого будинку тиньку відпало вже достатньо, щоб здогадатися, що до війни це була взуттєва крамниця, адже можна побачити літери «взуття італ», «гумові чоботи» та «приймаємо на будь-який ремонт». Навпроти кам’яниці Лемів, судячи з «Високого Замку», мала би бути випозичальня книжок, але з того, що наразі виступило з-під штукатурки, це більше схоже на цукерню: видно слова «морозиво, газована вода», а з відслонених фрагментів літер можна вгадати й наступний напис: «кава, шоколад».

Можливо, це приміщення поєднувало обидві функції, як модні сьогодні в Польщі книгарні-кав’ярні. Проте асортимент солодощів у цій цукерні, мабуть, був зовсім убогий, позаяк Лем, маючи її просто під носом, у «Високому Замку» про неї не пише.

Поетично описана цукерня Залевського тепер уже не цукерня, а ресторан української мережі «Пузата хата». Це такий якісний фаст-фуд, де страви замовляють біля стійки, але їдять за столиком, із тарілок і звичайними столовими приборами. Трохи як у відомчій їдальні, зате вибір страв натхненний українською домашньою кухнею.

Під час першої радянської окупації в націоналізованому приміщенні цукерні Залевського було створено показову кондитерську, де демонстрували найкращі тістечка, виготовлені в Москві (кажуть, буцім у самій Москві недоступні для простої людини). Під час німецької окупації там діяла кав’ярня чинної досі мережі Юліус Майнл, звичайно, nur für Deutsche. А після війни там завжди було те чи інше кафе або ресторан.

У вітрині немає вже творів «рубенсів цукерництва», але самі вікна все ще засліплюють своїм сецесійним блиском. Ковані орнаменти ручної роботи, блискуча латунь, мозаїка, мармур — новий власник усе відчистив і повернув первісну пишноту. Навіть у Відні знайдеться небагато таких прекрасних прикладів сецесії. Можна зрозуміти, чому Лем, коли вперше побачив Відень, описав його як «дуже збільшений Львів».

Відремонтовано також будівлю гімназії, до якої ходив Лем. Сьогодні це школа № 8, а до війни державна гімназія № 2. У 2018 році школа відсвяткувала двісті років практично неперервної роботи в одному й тому ж приміщенні і за подібною формулою — річ, дуже рідкісна в нашому реґіоні Європи. Скільки шкіл у Польщі можуть сказати про себе щось подібне?

Гімназію заснували в австрійській займанщині як школу для дітей австрійських чиновників (і саме так вона описана в путівнику доктора Орловича). У незалежній Польщі її назву змінили, але, звичайно ж, надалі існувала потреба в елітарній школі з розширеною програмою викладання німецької мови.

Німецькі окупанти не ліквідували школи: кому-кому, а їм поглиблене вивчення німецької мови не перешкоджало. Її діяльність виявилася потрібною і після війни, у Радянському Союзі. Попри всю репресивність цієї системи, у ній завжди наголошували на потребі вивчати іноземні мови: як на те, треба ж десь було вчити майбутніх шпигунів. Нарешті, така школа потрібна й у вільній Україні, особливо в її найбільш прозахідному місті.

Якби місто можна було звести лише до будівель, що стоять на його вулицях, Львів виглядав би як місце, дивним чином врятоване від прокляття Центрально-Східної Європи, через яку в ХХ столітті кілька разів перекочувалися фронти Першої та Другої світових воєн, а також дрібніших конфліктів, як-от більшовицька війна чи суперництво новостворених держав щодо демаркації кордонів. Багато міст, як, скажімо, моя Варшава, були зруйновані вщент. Львів уцілів.

А точніше, вцілів би, якби містом були лише будинки. Їх Львів зберіг, проте втратив свій людський потенціал. Після 1945 року комуністична влада вигнала поляків і влаштувала чистки серед українців. Раніше з міста втекли німці, які до того встигли замордувати майже всіх євреїв. Мабуть, частково саме тому так добре збереглася нерухомість. Її навіть не було кому спустошувати. Сімдесят років тому Львів був містом чудово збережених порожніх будинків.

Дивлячись на ці будинки, я зрозумів, що, шукаючи якусь загадку в рішенні Самуїла Лема, котрий після 1918 року вирішив пов’язати свою і своєї сім’ї долю зі Львовом та Польщею у добрі й лихі часи, я зазнав коґнітивної ілюзії, яку історики називають презентизмом. Йдеться про оцінку рішень, ухвалених у минулому, спираючись на знання, які ми маємо сьогодні.

Я вже знаю, якими лихими будуть оті «лихі часи». Проте трохи більш ніж сорокарічний, а отже, наділений уже чималою життєвою мудрістю доктор Самуїл Лем сподівався передусім на «добрі». Тут він закохався, тут йому було де мешкати, тут він міг продовжувати свою наукову та медичну роботу. Тут мешкали його старші брати і сестри, а також старенькі батьки, які вимагали догляду й померли незадовго до народження Станіслава Лема.

Мій презентизм викликає в мене бажання застрибнути на лемівський хроноцикл, щоб дати Самуїлові життєву пораду, яка з сучасної перспективи виглядає найрозсудливішою: тікай звідси. Забери наречену й почни з нуля в якомусь іншому місці, котре не зачепить війна. Найкраще — рушай слідом за зганьбленим родичем до Штатів, а якщо не вдасться, то до Мексики, Буенос-Айреса чи бодай Лондона, будь-де, куди не дістануться танки Гітлера і Сталіна. Якщо ти цього не зробиш, усе одно доведеться починати з нуля, але значно пізніше, у Кракові, немічним і виснаженим хворобами, у тому віці, коли кожен волів би вже вийти на пенсію.

У 1918 році Львів став полем битви між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою. Остання була ефемерною державою, якій так і не вдалося стабілізувати своїх кордонів чи здобути міжнародного визнання. Але принаймні вона здобулася на прапор, який сьогодні гордо майорить перед будинком органів влади Львівської області поряд з українським і європейським стягами. Ці органи містяться в тій самій будівлі, яку збудували для себе австрійські загарбники, неподалік Лемової гімназії із поглибленим вивченням німецької мови.

Польськість Львова утвердилася щойно в травні 1919 року — за тиждень до одруження Самуїла та Сабіни Лемів! — коли в місто, прорвавши українську облогу, вступила армія Галлера. У цій армії домінували ендеки, її вступ супроводжували антиєврейські ексцеси, які прихильні до ендеків історики називають «пошуком єврейських снайперів, котрі стріляли в поляків», а решта — просто погромом.⁵ Чи це лише мій презентизм, що я бачу в усьому цьому передвістя набагато страшніших подій, які трапляться в тому ж місті через два десятиліття? Що відчував Самуїл Лем, який уже раніше пережив облогу Перемишля,⁶ коли українці оточили Львів, і місто деякий час було відімкнене від електроенергії та відрізане від постачання? Чи слід від заблукалої кулі, що описав Станіслав Лем — шрам на одному з вікон кам’яниці на вулиці Браєровській — не був для його батька достатнім попередженням? А може, однак, як і багато його сучасників, він вважав, що це все тимчасові післяпологові судоми, у яких народжується Польща — потужна, залізобетонна й непохитна. Те, що ми називаємо Першою світовою війною, було для нього, як і для багатьох його сучасників, Великою війною — і він не очікував, що вона повториться.

Більшу частину свого життя Станіслав Лем неохоче говорив про своїх батьків, мабуть, передусім тому, що якби він оповів бодай найпростіші деталі, скажімо, назвав ім’я свого батька, то врешті б торкнувся питання свого єврейського коріння.

Тимчасом ця тема була для Станіслава Лема цілковитим табу. Він ніколи не порушував її публічно, та й приватно, властиво, також, роблячи дуже рідкісні винятки: три, про які мені відомо, — це листування з англійським перекладачем Майклом Канделем і приватні розмови з Яном Юзефом Щепанським та Владиславом Бартошевським.

Однак це небажання говорити про походження не пояснює, чому батьки у спогадах Лема, вживаючи зворот із його оповідання про драконів, відсутні у два різні способи. Про батька ми, попри все, дізнаємося кілька речей (ким він був за фахом, які мав інтереси, яким був його темперамент і навіть те, що йому подобався «Шпиталь Преображення», а «Астронавти» вже не дуже). Про матір ми не знаємо навіть цього.

На клаптики інформації ми натрапляємо у книжках Береся, Фіалковського й Томаша Лема (який не встиг познайомитися з дідусем Самуїлом, але з дитинства пам’ятає бабусю Сабіну, яку він називав за її краківською адресою «Бонеровською бабусею»).

Ось що Лем розповів Бересеві:

Моя мати походила з дуже убогої сім’ї з Перемишля, тому шлюб мого батька його родичі вважали ледь не морганатичним. Іноді, на жаль, вони по-різному натякали матері, що в цьому факті є щось неправильне.

Що ж, вона справді не мала жодного фаху й була просто домогосподаркою. Між нами були дуже добрі стосунки, проте я завжди більше горнувся до батька і, певно, тому він сильніше вплинув на формування моєї особистості, що, зрештою, видно з моїх зацікавлень. Мати, звісно, завжди сиділа вдома, церувала шкарпетки та піклувалася мною, але ніколи не була моїм повірником. У цій ролі виступав батько. І хоча він був дуже зайнятий, я високо цінував ті маленькі відрізки часу, які він викроював для мене за рахунок своєї роботи.

Фіалковському Лем розповів чудовий сімейний анекдот:

Коли батько потрапив у полон, моя мати була настільки невдоволена його тривалим перебуванням у російському таборі для бранців, що поїхала до Відня, до Катаріни Шрат, приятельки цісаря Франца Йосифа, щоб попросити, аби цісар понад фронтами попросив царя звільнити мого батька. Пані Шрат прийняла матір дуже ввічливо, але, звісно, з цієї авдієнції нічого не вийшло. Батько завжди дуже сміявся з того, що його наречена вважала справу затримки їхнього шлюбу настільки важливою.

Врешті Томаш Лем пише:

Його дружина, Сабіна, не мала вищої освіти, тож Самуїл Лем вчинив певний освітній мезальянс — найімовірніше, з любові: бабуся засліпила його красою. А з часом виявилося, що вона мала складний характер, тож дідусь добряче натерпівся від неї. Здається, її улюбленим заняттям було збирати платню з мешканців дідусевої кам’яниці, що визначило однозначне, не надто прихильне ставлення мешканців до неї як домовласниці.

На підставі цих крихт спогадів можна, мабуть, виснувати, що Сабіна, на тринадцять років молодша за Самуїла, була особою, яка не давала собі в кашу наплювати. Якщо вже стріла Купідона пов’язала її з таким привабливим нареченим, то вона не дозволить нікому їх розлучити. Цар, не цар, війна, не війна, революція, не революція. А що вже казати про якісь там (презентистські) сумніви щодо того, чи Львів після Першої світової війни був добрим місцем для створення сім’ї!

Однак, щоб цей шлюб взагалі відбувся, Самуїл Лем мусив, по-перше, пережити війну — а отже, найкраще було досить рано потрапити в полон, а по-друге, повернутися з цього полону цілим і неушкодженим. Ні те, ні інше зовсім не було очевидним, про що свідчать подальші спогади (у Фіалковського):

Якби не родичі, які викликали його додому з італійського фронту фіктивною телеграмою, він би неодмінно загинув, бо окопи, десь понад П’явою, в яких перебував його підрозділ, італійці незабаром затопили. Там відбувалися жахливі гекатомби.

З італійського фронту Самуїл Лем потрапив до фортеці Перемишль. Принаймні так випливає з повідомлення Станіслава Лема, хоча ця інформація виглядає дещо приоздобленою. З італійського фронту годі було потрапити до Перемишля з тієї простої причини, що Перемишль здався росіянам 22 березня 1915 року, а італійці оголосили війну Австро-Угорщині щойно два місяці по тому.

Коротко кажучи, батько Станіслава Лема міг щонайбільше перебувати в гарнізоні, який охороняв мирний кордон з Італією, тоді ще союзною, але не міг перебувати на «італійському фронті». Це, зрештою, логічно: якби сім’ї солдатів і офіцерів Першої світової війни могли витягувати своїх ближніх із фронту «фіктивними телеграмами», війна закінчилася би набагато раніше.

Безперечно одне: у березні 1915 року, після капітуляції фортеці Перемишль, Самуїла Лема вивезли до табору в Туркестані. Знову читаємо у Фіалковського:

Батько також розповідав мені, що за гідну поставу росіяни дозволили їм іти в неволю з шаблями при боці; проте на першій же станції за Перемишлем їх позбавили цього привілею. У таборі в Туркестані до батька прив’язався песик, якого назвали Сраликом: офіцери спали у спільній залі, а собака робив купки під усіма ліжками, крім ліжка мого батька. Коли батько повернувся до Львова, Австро-Угорська імперія все ще існувала, і його нагородили Goldenes Verdienstkreuz am Band der Tapferkeitsmedaille, тобто Золотим хрестом за заслуги на стрічці медалі за відвагу. Малою дитиною я охоче ним бавився — мені це дозволяли.

Щоб повернутися до Львова, Самуїл Лем ще мусив пережити в Росії революцію, під час якої австрійських офіцерів розстрілювали без суду просто за неправильне класове походження. І знову у Фіалковського читаємо, що на півдорозі між Туркестаном і Львовом, у неназваному «невеликому містечку на Україні», доктора Самуїла Лема упіймали червоні, і коли його вели на розстріл, життя лікареві врятував «один єврей-перукар, який знав батька зі Львова, а тут голив місцевого коменданта, і той прислухався до його прохання звільнити батька».

У шанувальника прози Станіслава Лема, коли він читає про воєнні перипетії його батька та всі щасливі збіги обставин, що привели до одруження з матір’ю письменника, автоматично виринає асоціація з біографією вигаданого Лемового героя, професора Цезаря Коуски. Коуска — це автор однієї з неіснуючих книг, яку Лем «прорецензував» у «Досконалій порожнечі».

Робота Коуски, названа De impossibilitate vitae, є антиавтобіографією. У ній Коуска описує не стільки своє життя, скільки надзвичайно низьку його ймовірність. Враховуючи всі збіги обставин, які мали трапитися, щоб його батьки закохалися, побралися і народили на світ майбутнього чеського філософа, цього просто не могло статися.

Тут ми бачимо багато знайомих елементів. Професор Коуска цілком виразно є ровесником Станіслава Лема, його батьки (що характерно, знову позбавлені імен) також справляють враження однолітків Самуїла та Сабіни Лемів. Тільки вони внаслідок воєнної хуртовини нарешті осіли в Празі, що Коуска вже вважає малоймовірним, оскільки його батько, як і батько Станіслава Лема, був 1914 року в дорозі до Львова, де його батьки, своєю чергою, пригледіли йому дружину «з огляду на спільність інтересів».

Так само, як і батько Лема, Коуска-старший служив австро-угорським військовим лікарем у Перемишлі, де взагалі ніколи б не опинився, якби не війна. Тут він закохався з першого погляду в дівчину, яка познайомилася з ним лише тому, що помилилася дверима в лікарні.

Як і належить аналітичному філософові, професор Коуска розкладає «любов із першого погляду» на першоелементи і стверджує (не дуже зрозуміло, на якій підставі, але ж ми читаємо рецензію, а не саму роботу), що причиною цього coup de foudre була характерна «усмішка Мони Лізи». Ця усмішка виникла в результаті злиття хромосом «того хтивого палеопітека і тієї чотирирукої пралюдини», які спарювалися «під евкаліптовим деревом, що росло там, де сьогодні міститься празька Мала Страна».

З цього акту запліднення постало «зчеплення генних локусів, яке, перенісшись через наступних 30 000 поколінь», витворило розташування м’язів, відповідальне за цю усмішку. Але ж якби чотирирука втікачка не перечепилася через корінь евкаліпта, не було б і коїтусу. А евкаліпт ріс саме тут, а не деінде, бо 349 тисяч років тому велике стадо мамонтів перепило насиченої сіркою води зі Влтави, і саме тут на нього найшло масове випорожнення. Вода ж була насичена сіркою через зміщення два з половиною мільйони років тому основної геосинкліналі гірського масиву Татр. А це повертає нас до падіння метеорита з потоку Леонідів, який започаткував ці тектонічні рухи — і так далі... Зрештою, я коротко виклав тут лише невеликий уривок.

Подібність між долею письменника та його головного героя настільки інтригуюча, що я ризикну висловити певну гіпотезу: можливо, це одна з тих ситуацій, коли Лем у творі, здавалося б, далекому від автобіографічності, хоче розповісти нам щось про себе. Крім Львова і Перемишля, ми маємо тут і інші спільні елементи. Родичі військового лікаря дивляться на його роман недоброзичливо, але, на щастя, внаслідок збігу різних обставин ця нехіть у підсумку перестає мати значення. З’являється тут і італійський фронт, проте на фронті гине капітан Мішня, один із суперників Коуски-старшого, який мав навіть більше шансів, але їх усунула «граната калібру 22 мм» у поєднанні з відсутністю тоді антибіотиків (як зазначає Коуска, якби пеніцилін винайшли раніше, він також не народився би на світ).

Якщо поглянути на цей апокриф як на сюжетний твір, а не як на перверсивне квазіесе на тему обчислення ймовірності та статистики, ми отримаємо щось, що, по суті, нагадує романтичні комедії Річарда Кертіса. Попри усі несприятливі обставини, Біл Наї та Ема Томпсон у фіналі обмінюються поцілунками.

Текст написаний на початку сімдесятих років, коли Лемові було майже п’ятдесят, а його синові Томашу — приблизно три роки. Листи, які письменник надсилав тоді своїм друзям і співробітникам, випромінюють почуття величезного щастя й радості, які дарують йому дружина й дитина.

Однак водночас у листах того періоду він постійно мусить виправдовуватися, чому більше не хоче писати фантастики. Зараз у мене може вийти теза солодка, як вирізьблений із марципану Раян Ґослінґ, але ризикну сказати, що феномен любові, цієї надзвичайної сили, потужнішої за світові війни та тектонічні рухи, просто захоплював тоді Лема більше, ніж космічні польоти. І по-своєму химерно й перверсивно він представив нам любов Самуїла та Сабіни як романтичну трагікомедію.

____________________________

Примітки перекладача:

¹ Orłowicz M. Przewodnik po Europie, tom I: Europa Wschodnia i Środkowa (Rosya, Austro-Węgry, Niemcy i Szwajcarya), Warszawa, 1914.

² Mitteleuropa (нім.) — Центральна Європа.

³ Йдеться про комплекс будинків №20/22 на вул. Володимира Гнатюка, колишню прибуткову нерухомість родини Ґрюнерів. Комплекс збудувало у стилі раціонального модерну архітектурне бюро видатного архітектора Міхала Уляма (тут містилося його бюро) 1910 року. Скульптурне оздоблення Зиґмунта Курчинського використовує мотиви давньоєгипетської скульптури та ієрогліфіки. На партері комплексу містилися численні торговельні заклади, редакції часописів, бюро, помешкання нагорі здавали в оренду. Одним із мешканців будинку № 20 був згаданий тут професор юридичного факультету Львівського університету, відомий адвокат і діяч єврейського асиміляційного руху Маврицій Алерганд (1868—1942), якого нацисти виселили в ґетто, а 1942 року розстріляли в Янівському концтаборі.

⁴ Історична будівля ратуші обвалилася 1826 року, сучасна версія споруджена в 1827—1835 роках за проектом Франца Трешера і Йозефа Маркля, 1848 року вежа повністю згоріла після бомбардування ракетами Конгрейва, і була 1851 року відбудована за проектом Йогана Зальцмана. Сучасники та нащадки критикували проект Ратуші за непропорційний і холодний «казенний» силует, який гостро дисонує із середньовічними спорудами довкола, котрі спершу планували знести, а простір організувати по-іншому, проте польським архітекторам і реставраторам вдалося в середині XIX століття відстояти архітектурну спадщину Речі Посполитої.

⁵ Найбільший, нищівний триденний погром єврейської дільниці міста польські націоналісти та расисти влаштували після відступу української армії зі Львова 22—24 листопада 1918 року. Про це докладно йдеться в книжці: Ґауден Ґ. Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року / пер. Андрій Павлишин, Львів : Човен, 2020. Згодом, упродовж 1918—1919 років тривали систематичні пограбування, напади, цькування місцевого єврейського населення, передусім польськими військовими, проте вони не сягнули масштабу листопадового погрому.

⁶ Так звана друга облога Перемишльської фортеці російською армією тривала під час Першої світової війни 122 дні від 9.XI.1914 до 22.III.1915. Австрійський гарнізон міста, виснажений голодом і хворобами, капітулював, Самуїл Лем разом з іншими військовими потрапив у російський полон і був вивезений до Туркестану. Облога Львова Українською Галицькою Армією тривала від моменту її відступу з міста 21.XI.1918 до 21.V.1919, коли експедиційний корпус польського генерала Галлера, споряджений Антантою для війни проти більшовиків, було використано для війни проти українців, і вояки Галлера окупували Бориславсько-Дрогобицький басейн та остаточно прорвали блокаду Львова.

***

Войцех Орлінський (нар. 1969 р.) – польський журналіст, письменник.

За освітою хімік, закінчив Варшавський університет.

З 1997 року працює у Gazeta Wyborcza. Ведучий блогів «Екскурсії в дискурс» і радіопередач на радіо TOK FM. Викладач факультету журналістики та новий медій Колегіуму Цівітас у Варшаві, Вищої школи соціальної психології.

Сценарист фільму про Станіслава Лема «Автор Соляріса» (режисер Борис Лянкош, 2016) та словника «Що таке сепульки. Все про Лема» (2007), укладач багатотомного видання творів Лема у видавництві Agora.

Автор науково-фантастичних романів, подорожніх нотаток про мандри США та Швецією, путівників Віднем, Хорватією, Стокгольмом. Автор книжки «Людина, що винайшла Інтернет. Біографія Поля Барана» (2019).