Обхід похоронів Ад. Мицкевича.

В гробницях королївских на Вавели спочили нинї тлїнні останки Адама Мицкевича.

Земля польска розкрила нїдра свої, що-би до теплої груди на вічні часи приголубити першого Сина многострадальної Литви.

Старинний город Крака прибрав ся святочно, щоби сумний обряд похоронний обійти з тим достоїньством, яке належить ся першому поетови польскому.

Голос "Жигмонта" понїс ся по краях польских з сумною вістею, що нинї на рідній земли віддано послїдну прислугу тлїнним мощам нетлїнного віщого Духа.

З щирою слезою на очех зібрались нинї всї верстви польского народу коло домовини Того, що любив их чистим серцем, обгортав горячою душею, будив високу, благородну мисль, двигав упавшого духа, потїшав, бодрив до дїла, кріпив, котрий вітчині своїй бажав відродженя, розвою, сили і красшої будучности на нових основах.

Кости ґеніяльного Адама спочили нинї в тихім пристановищи королїв польских, побіч Косцюшка і Понятовского.

Поважна се хвиля для народу польского, хвиля, в котрій лине на память вся пережита бувальщина з долею і горем, з днями світлими і сумними; в котрій кождий патріот польскій повинен призадуматись, чи грудь єго налилась чистими та людскими идеями Віща свого, чи дїла єго відповідають завітови голосителя гуманности, справедливости, терпимости і братної славяньскої Любови.

Мощі Адама спочили нинї коло Пястів, з котрими Русь переживала колись часи світлої самостійности; спочили коло Ягайлoвичiв литовско-руских, котрі Польщи додали нової сили, хоч і з занедбанєм интересів руских; спочили і коло тих, котрі дивились вже на часи сумнїйші, на усобицї соціяльні і реліґійні і на паданє держави; спочили і коло тих героїв, що бажали воскресеня єї...

В хвили так поважній най буде і нам вільно першого Сина Польщі провести духом на вічний упокій в рідній земли.

Най ясний дух Єго витає над народом польским і править єго дїлами!

Перевезенє мощей Адама Мицкевича і обхід похоронний в Кракові.

Офіціяльне відкопанє мощей Ад. Мицкевича в Парижи відбуло ся дня 28 н. ст. червня о годинї 10 рано в Монморансі. Про само відкопанє мощей у нас була вже згадка, тепер згадаємо де-що про бесїди, виголошені при тім актї.

Після проґрами першій промовив в имени Colége de France Ернест Ренан. Промова єго була довша, повна високих гадок.

"College de France — почав Ренан — дякує вам, панове, що ви згодили ся з єї благородною мислею звернути вітчинї мощі знаменитого мужа, котрого Польща нам позичила, а тепер нам єго відбирає — і справедливо. Колеґія наша утворена, щоби розпитувати природу і виясняти єї при помочи язиків і літератур вольного духа народів, єсть немов спільною землею душ, де стрічають ся всї. Тїло не належить до нас. Тож і заберіть ті славні останки, що их оживляв ґеній. Адам Мицкевич не опускав нас цїлий. Полишить ся з нами єго дух, єго память. Старі наші салї заховають далеке ехо єго голосу... Имя Мицкевича, сполуче не з двома именами Мішелета і Кінета, стало ся для нас невідлучною частію старих хвал і наших старих радостей. Знаменитий ваш земляк, панове, посїдавь тоту високу прикмету, через котру пануєсь над столїтєм. Щирість, тота принада велична, брак самолюбія, — то сотворило стан душі, в котрім не чинить ся, не мовить ся, не пише ся того, чого не хочесь, але в котрім чинить ся, мовить ся і пише ся, то, що диктує ґеній на внї нас. Ґеній той — то майже завсїгди столїтє, раз-у-раз хоре, котре хоче, щоби гоєно єго рани, усмирювано горячку звучними словами. Єсть се радше раса, внутрішний голос предків і крови. Мицкевич мав ті два жерела вдохновеня. Панї Санд, як правдива сестра, зрозуміла від першого слова єго ґеній, бо чула, що серце то відчувало всї наші рани, що наші корчі приспішували битє єго. Хвалою нашого віку єсть, що хотїв здійстнити неможливе, розвязати, що розвязатись не дасть. Хвала єму! Люде чину, котрі хотять сповнити величезність тої проґрами, будуть всї безсильні, люде розуму дійдуть лише до суперечностей. Поет, котрий яко такій не сумніваєсь і по кождім пораженю вертає до дїла тим горячійше, тим дужше, нїколи не заведесь... Людьми сильними суть ті, в котрих воплочуєсь совість загалу, котрі сповняють своє призначенє людске, трудячись як муравель, творячи мід як пчола... Мицкевич вipив в свою расу, але вірив передо всїм в духа божого, котрий оживляє все, що має в собі тхнїнє житя, і почерез всї хмари видїв світлу будучність, де бідна людскість знайде потїху в терпінях... Ось длячого освічена суспільність француска так радо приняла єго, заименувала єго добровільно членом тріюмвірату для справи свободи, а против зле понятої реліґії. Віддано єму катедру язиків славяньсквх... і т. д."

***

По Ренані промовляв Юлій Лерміна, секретар межинародного літературного товариства, з одушевленєм для відбудованя Польщі і бесїду свою скінчив окликом Vive la Pologne! Французи висказали опісля гадку, що Лерміна міг був говорити холоднійше.

Потім наступили промови Поляків, кн. Чарторийского (париского), делеґата видїлу краєвого ґр. Володислава Козебродского, академика Ґжибовского, панї Набелякової, дальше промова одного Литвина, Мадяра і Чеха.

Кн. Чарторийскій говорив спокійно, а єдиним важнїйшим місцем в єго бесїдї, було признанє для цїсаря австрійского, котрий Полякам "дав потішенє". — Ґр. Козебродскій в своїй промові висказав надїю, що, як для Польщі наспіють лучші часи, то не тілько Мицкевича, але і инчих Поляків мощі будуть з чужини перевезені до краю. — Дуже цїкава була промова Литвина Богдановича (мешкаючого таки в Парижи), котрий між инчим таке сказав: "Три були унії братних на родів: перша на полях Ґрунвальда, друга була вікова борба з диким гнобителем, а третя унія — се отсі велики мощі, унія трех великих народів. Русин з роду, Литвин серцем і мислію, Поляк словом і чином стаєсь поет, котрого мощі нинї величаемо, воплоченим виразом тої унії братної, завдатком великих а справедливих надїй. Бо де три унії кували огнива любови братної, там четверта єсть призначенєм, четверта найбільша найдужша — довічна. Раз єще стрітить ся Литвин з Пoляком і Русином на поли борби о спільні права і заключить унію довічну, остатню. А сонце свободи осіяє своїм блеском тоту цїлість трех рівних сфедерованих народів і кождий з них відотхне власним воздухом, кождий споживати буде в згодї і спокою овочі власної, в великій єдности независимої окремішної культури..." Промова Литвина взагалї цїкава і на кожде реченє єї далось би де-що сказати, але ми звернемо увагу лише на два моменти: по перше, що Литвин не згадує про унію Люблиньску, а по друге, що четверту унію він представляє собі яко свобідну федерацію трех народів з власною, окремішною культурою, то значить, що Русин, Литвин, Поляк буде кождий з них і з роду, і серцем і мислію, і словом і чином — Русином, Литвином, Поляком.

***

Поляки у Відни готовились до торжественного повитаня мощей Мицкевича на двірци тамошної зелїзницї і мали виголошувати промови патріотичні. Однакож поліція заказала. Кн. Юрій Чарторийскій удав ся до намістника ґр. Кільмансеґґа з просьбою, щоби відкликано заказ. Намістник сказав: "Заборонюю товариствам польским у Відни витати мощі Мицкевича, бо в статутах тих товариств такі овації не перед виджені. Вільно вам, князю, просити лично." А коли кн. Чарторийскій учинив се, то поліція відповіла: "Треба було подати три днї наперед". Кн. Чарторийскій внїc на те письменну жалобу до ґр. Таффого. На двірци віденьскім явило ся 300 осіб. Домовина поета була запечатана в тягаровім возї в маґазинї зелїзницї Північної. З великою бідою одержано дозволенє отворити ваґон. Маляр Рибковскій відрисував домовину з вінцями парискими. Поляки з Відня обкидали домовину листєм дубовим, а два товариства зложили вінці. Вчера по 8-ій годинї рано виїхала домовина до Кракова.

***

В Кракові на нинїшний день місто пристроєно. Гостї зїздять зі вcїx сторін Галичини і з земель польских заграничних. В катедрі замковій побудовано величавий катафальк. При тім не обійшлось без роздору межи станьчиками а демократами. Як доносять Kurjer-ови Lwowsk-ому, кс. Хотковскій взяв за зле, що катафальк для Мицкевича єсть висшій від гробу св. Станіслава і зажадав від артиста Стахевича, щоби катафальк знизити. Стахевич одповів: "Я маю будувати, а не нищити". На те кс. Хотковскій: "То по поганьски, ви хочете зробити тут пантеон, а се-ж костел!" Стахевич відрік: "Так, але-ж тут Вавель!" Роздор межи станьчиками а демократами видко і з другої телеґрами до Kurjer-a Łw.: "Асник страшно змучений подорожею. Станьчики, занепокоєні тоном єго промови, старають ся, щоби промова єго відпала. Мимо того, хоч хорий, буде промовляти."

***

Краківска власть політична— мабуть не без тихого порозуміня из станьчиками — досить пильно стереже, щоби обхід краківскій не прибрав характеру великої демонстрації політичної. З тої причини заборонено депутаціям не з Австрії ити офіціяльно в походї; заборонено грати в театрі патріотичну штуку польску "Костюшко під Рацлавицями": заборонено товариству співацкому "Ехо" відспівати деякі патріотичні піснї; заборонено нести хоругви з одноголовим орлом польским; заборонено віче селян, котре мало відбутись завтра в огородї стрілецкім, і т. д. Коли вчера прибули на дворець краківскій депутації зі Львова, комісарі поліції (а було их там шість) забрали від академиків орла. Кажуть, що поліція казала навіть предложити собі написи на вінцях, а деякі вінцї і написи справдї цікаві. Звертає на себе особливу увагу вінець зелізний, посерединї дві коси навхресть, а на одній косї напис: Polonia Irredenta. Нa другім срібнім вінци напис: Urodzona w niewoli, spowita w kajdany Młodzież Warszawska.

Теофіль Мерунович, gente Ruthenus natione Polonus, умістив нинї в Dziennik-у Рolsk-ім статью під заг. "Чи має значінє політичне обхід похорону мощей Мицкевича на Вавели?" — і відповідав, що так. "В Кракові на Вавели — каже Т. Мерунович — сконцентрувались нинї в одно огнище мисли і духи цїлого народу нашого, як далеко сягають границї країв, котрі становлять обшар историчної Польщі. Отже вороги наші можуть пересвідчитись, як далеко сягають таборища борцїв за идею польску. ...Мицкевич чув ся Литвином. Литву, тїснїйшу свою вітчину любив сердечно. Але високо по-над тоту любов до землї родинної стояла у него идея єдности духової цїлого народу польского. А під виразом "нарід польскій" понимав збірну одиницю историчну, котра повстала з різних частей складових, т. є. з трех народів, сполучених натуральною дорогою спільного житя, спільних интересів і спільної цивілізації.. Ґеній Адама Мицкевича становить найкрасшій цвіт польскої літератури, будучої спільною власностію всїх племен, котрі складають нарід польскій." П. Теофілеви Меруновичеви мусїло щось дуже поковбасити ся в голові, коли писав сю статю о "народї польскім, яко збірній одиници историчній, котра повстала з трех народів..."

***

Кс. Станіслав Стояловскій задумував підчас нинїшного обходу в Кракові, зібрати селян на Подґуржу і з-відтам на чолї их вирушити на похорон. Против того ударив на алярм Czas, помістивши на день перед обходом таку звістку:

"Кс. Стояловскій, котрий яко священик засуспендований і остаючій в процесї канонічнім, — не згадуємо вже про инчі закиди, — повинен би мати досить такту, щоби бодай на хвилю усунути ся з арени і ждати, доки справа єго не вияснить ся, — не перестає надуживати своєї ряси духовної і валяти єї в болотї небезпечної і негідної правого Поляка аґітації межи людом нашим. Попав ся нам до рук "Hołd ludu polskiego w Galicyi, złożony nieśmiertelnemu wieszczowi Adamowi Mickiewiczowi". Єсть то брошура з підписом кс. Стояловского, видана яко додаток до Wieńca і Pszczółki і розширювана межи людом. Кромі многих инчих річей стрічаємо там під заголовком Braciom włościanom ku uwadze статью повну недостойних инсинуацій против членів комітету, устроюючого обхід похоронний, і кидаючу в очи брехню, що ніби-то комітет в Кракові не хоче бачити хлопів... А конець статьї містить грозьбу, що назначуєсь хлопам з Галичини місце на Подґуржу, з-відки під проводом кс. Стояловского мають вирушити і силоміцью вдертись в середину походу. Маємо надїю, що сам здоровий розум хлопа польского здержить єго від забуреня порядку, хотяй би не було орґанів, маючих надзиратн над тим. Але напятнувати такі каридостойні махінації уважали ми за річ конечну. Красний hołd бажав би справити поетови кс. Стояловскій, котрий при тій нагодї хоче очевидно спечи свою печеню! Прикро говорити о таких річах, але-ж доки то у нас опінія дозволить безкарно бурливим одиницям баламутити людей і робити заколот навіть серед найвзнеслїйших торжеств народних?"

Ся статья Czas-y була немов Wink-ом для поліції краківскої — і тота, як доносять нинї телєґрами з Кракова, арештувала кс. Стояловского. Видко, справдї грозила небезпечність, що на візванє кс. Стояловского зберуть ся хлопи польскі на Подґуржу і силоміцью втиснуть ся в середину походу.

Nowa Reforma містить в нинїшнім нумері письмо — як каже — від поважного круга Русинів з України адресоване до Now-ої Reform-и. Письмо се, котре містить Reforma з підписом "Українцї", звучить:

"З далекої придніпряньскої України щиро витаємо Вас, любі брати Поляки, з великим святом, що справляєте Ви на честь і пошану памяти незабутного Адама Мицкевича. Порох великого поета і патріота, як найдорожшій скарб народу польского, повинен покоїтись в рідній земли — і честь Вам брати Поляки, що Ви так шануєте Ваші народні святощі!

"Ми, Українцї, всїм серцем прихиляємось до Вас, братове, і разом з Вами радуємось і пишаємось тією славою, яку здобув Мицкевич не тільки Полякам, а і всій Слявянщинї.

"Память Мицкевича дорога і для Українцїв: найбільшій наш кобзар Тарас Шевченко виховував своє поетичне чутє на великих творах Мицкевича; наші поети Кулїш, Гулак-Артимовскій, Старицкій, Франко та инші перекладали поетичні твори Мицкевича на рідну мову і тим немало збогатили наше молоде письменство.

"Их, як і всїх "Українців-народовців", чарує не лиш висока поезія Мицкевича, а і ті думки любови, братерства і єднаня, які виявляв він світови своїм поетичним словом.

"Нехай же сії думки ростуть і ширять ся поміж нас; нехай ще дужче зміцняють братерську згоду нашу і ведуть нас до нової працї на щастє нашого люду.

Українцї".

Письмо се містить в собі деякі фактичні похибки. По перше: годї казати, щоби найбільшій кобзар Тарас Шевченко виховував своє поетичне чутє на великих творах Мицкевича. По друге: Франко, о скілько нам звістно, не перекладав на нашу мову творів Мицкевича. Що-до кінцевого уступу письма, де висказано бажанє, щоби думки Мицкевича, — думки любови, братерства і єднаня, — росли, ширились між нами і ще дужче зміцняли братерску згоду та вели до нової працї на щастє нашого люду, — то ми Русини галицкі можемо сказати про себе, що ми стоїмо за тими думками "любови, братерства та єднаня", тілько, на жаль, до "братерскої згоди" не може прийти у нас, де би тота "братерска згода" могла проявитись не тілько словами але і чинами, а вина певно не по сторонї нашій...

***

Видїл Товариства им. Шевченка не вислав своїх відпоручників на торжество похорону Мицкевича в Кракові, а то з причини, що комітет відмовив домаганю видїлу товариства, щоби відпоручник єго міг мати промову. Видїл бо тілько під тим условієм заповів був евентуальний пpиїзд своїх двох відпоручників до Кракова.

[Дѣло, 04.07.1890]

В Кракові похоронено вчера мощі першого поета польского дуже величаво, при величезнім здвизї народу: пишуть, що около сто тисяч.

Похід похоронний уставляв ся від 6-ої години рано, а почав ся о 8-ій. Тогди над мощами відправив аеп. Исакович богослуженє лише при родинї поета. Потім винесено домовину на прегарний караван a хор львівскої опери відcпівaв Requiem Монюшка. Гр. Козєбродскій вручив маршалкови краєвому документ тотожности мощей, а син поета, Володислав Мицкевич, промовив до маршалка. Потім промовив маршалок. Поход рушив, а на домовину з вікон сипано цвіти. Під Вавелем промовив академік Володим. Левицкій (в своїй бecїдї згадав про Тарґовіцу). Опісля промовляли: д-р Асник (демократ), проф. ґр. Стан. Тарновскій і кс. Хотковскій. (Пpo бесїди ті розкажемо дещо ширше на другій раз.) Торжество закінчило ся зложенєм мощей в криптї.

***

У Львові через вчерашний день була значна часть домів прибрана хоругвами, вечером всї доми майже без виїмки були илюміновані.

***

З Рогатина пишуть нам:

Днесь 3. н. ст. липня вїхав маршалок рогатиньскій п. Торосевич до Кракова на похорон Мицкевича з кількома рускими селянами, як Макович з Підгородя, Лис засуспендований війт з Дегови, Сверида війт з Пукова, Янчишин з Путятинець та ще двох з Рогатина; ті селяне уже від давна стоять на жолдї польскім і повнять всї потрібні услуги при виборах і т. п. Як понимали ті селяне цїль своєї подорожи, видко з того, що оден з них розказував селянам: "В Кракові умер міністер і поїду на похорон з п. маршалком", бо-ж і певно, що жадному з них і не снило ся про поета Мицкевича. Ті селяне повезли вінець з колося, та лише в тім біда, що то колося, житне і пшеничне, виросше на рускій земли, сего року покрило ся ржою. Ми Русини вповнї годимо ся з тактикою нашого провідника Романчука і пишемось на єго відмовну відповідь та знамениту відправу польским ґазетам, а тих селян руских, що поїхали з панами Поляками до Кракова, уважаємо, що они там стануть яко типові окази Parade-Ruthen-ів.

Панове Поляки! идеали вашого віщуна були далеко не такі, якими ви єго память хочете почтити! Голошену вами miłość bratnią докажіть дїлами справедливими супротив нас, бо і ваш Мицкевич каже в своїм дистихонї: W słowach chęс tylko widzim, a w czynie potęgę; trudniej dobrze dzień przeżyć, niż napisać księgę. Такими средствами неморальними, як деморалізація і прекупства селян при всяких виборах, як переслїдуваня нас і т. д., ви певно не відбудуєте Польщі, а єсли менї не вірите, то повірте словам св. ап. Павла: "Аще не Господь созиждеть дом, всує трудиша ся виздущії".

Омікрон.

***

З Тернополя пишуть нам:

Торжество устроєне тутешними Поляками в день похоронів Адама Мицкевича не випало зовсїм після наміреної проґрами. Вже перед кількома днями оголошено тут плякатами поприбиваними по всїх улицях а підписаними бурмістром д-ром Козминьским, щоби всї мешканцї декорували в день 4 с. м. свої доми та щоби торговлї в часї богослуженя в костелї були зачинені.

Тимчасом всї Поляки mojżeszowego wyznania в жидівскій части міста т. є. в ринку і бічних улицях торгували цїлий ранок, як щоденно, і анї думали замикати своїх склепів так що на цїлім ринку була зачинена лиш одна "Народна Торговля". За те в декораційній части привстидали жиди Поляків, бо в цїлім містї був декорований лиш один будинок, в котрім містить ся товариство Jad Charuzim. На бальконї від шляхотскої ресурси висїв один диван. Русини тернопільскі не взяли участи в тім торжестві. О. Фортува відказав прошеню комітетових о відправленє богослуженя в церкві, а поодинокі личности з-поміж тутешної интеліґенції, котрі прошено до участи, покликувались на примір о. Романчука, Вахнянина і Белея, і не хотячи виломлюва тись з під конечної на тій точцї і оправданої з погляду на народне достоїньство солідарности, не взяли участи в торжестві. Також не удалось Полякам, хоч старались о то всїми силами склонити якого Русина до руского відчиту. Цїле торжество обмежилось отже на богослуженє в костелї з патріотичною провідію катихита Несвятовского.

В костелї не було зовсїм селян, хоч суть під Тернополем мазурскі кольонії. Брак почутя у Мазурів належить толкувати тим, що их просвічені bracia обертаючи всю свою патріотичну дїяльність на цивілізацію руского селянина, не мали часу просвітити своїх Мазурів хоч би на стілько, щоби могли дізнатись що-небудь про заслуги або навіть про имя свого народного віщуна.

Тутешний видїл повітовий довго глядав руского мужика, котрий би дав ужитись яко декорація депутації на похорон Мицкевича до Кракова, — і вкінци, по многих даремних усиліях, винайшов звістного Кубова, селянина з Ступок, практика в таких справах, котрий від давних часів любить такі оказії. П. Кубів поїхав на кошт повіту, котрий зовсїм не завидує депутації такого товариша...

***

З Стрия пишуть нам:

Нинї відбуло ся в нашім містї в жидівскій божници о годинї 8½ рано торжественно богослуженє в честь спровадженя мощей Адама Мицкевича до Кракова. При кінци того торжества відспівано піснь, котру понизше подаємо, на нуту: "Jeszcze Polska nie zginęła":

Pojednanie.

Boże, coś Judę po świecie rozprószył,

A potem w Polsce zwrócił jej ojczyznę,

Gdyś i potęgę Polski naszej skruszył

I gniewem Twoim straszną zadał bliznę,

Izraelowi wieczne daj zjednanie

Z narodem Polskim, bratem naszem, Panie!

Co przed wiekami Juda przecierpiała,

Niewolę, męki, wrogów urągania,

Tego i Polska, siostra, jej doznała,

Czas, by włączyły skargi swojej łkania

Izraelowi i t. d. i t. d.