(Допись.)
По вісьмох місяцях росийської неволї діждали ся ми врештї приходу австрийських військ. Тяжка ся була неволя, а робила її ще більше невиносимою велика скількість кацапів, які в Самборі зістали та виливали, де лиш могли, свою ненависть до українства.
Вправдї зразу, доки була в нас військова управа, не мали вони великого голосу, градоначальник Самбора сказав в очи представникам москвофілів, що вони є сволоч, та не послухав їх бажаня, щоби арештувати Українцїв. І взагалї москвофіли не стрічали ся чомусь з надмірними симпатиями серед військових кругів. Доказом того, от хочби полєміка "Львовского Воєнного Слова" з "Прикарпатскою Русью".
І не тільки офіцири висказували їм свою погорду.
Навіть салдати не любили, як по москвофільських селах люди надто тішили ся їх приходом. Не один москвофіл обірвав нагайкою, не одного кишенї обчистили, коли хвалив ся що має "русскія деньґі". "То є наші, то ми собі заберемо". — "Ви досить гроший забрали у нашого царя". — "Ви за гроші зрадили свойого цїсаря — за гроші можете зрадити і нашого царя". "Ми через вас тепер страдаємо" — говорили салдати кацапам.
Все те змінило ся з приходом цивільної адмінїстрації.
Новий уїздний начальник, член управи подільського земства Красовський відразу знюхав ся з тутешними "істинно русскими".
Самбірський радник суду Павлїков і богато иньших кацапів, академіків і ґімназиястів вступили до росийської служби. Першим обявом їх дїяльности були численні ревізиї у Українцїв. Позабирано богато паперів і книжок. За якийсь час потім почали ся арештованя. Забрали, а опісля і вивезли: в Росию адвоката Стахуру, проф. семин. Біленького і акад. Сандовича.
Ревізиї відбували ся і в Жидів. Богато їх арештовано і вивезено.
З каменицї "Народної Торговлї" здерли і знищили ювилейну Шевченківську таблицю, ще й казали собі заплатити за те управительцї Торговлї 8 рублїв.
Охрана і провокация збирали заслужені ляври. Хто того не видїв на власні очи та не відчув на своїй шкірі, не може мати понятя про сї благодати росийського панованя. По містї аж кишіло від шпіонів. Хто тільки вийшов на місто, почув за собою ангела-хранителя. До охрани належали і ґімназиясти і академики, учителї і низші урядники.
Справедливість вимірювано найчастїйше при помочи нагайок. На подвірю "Бесїди" — де була касарня донських козаків, відбували ся екзекуциї... Старцїв і жінок клали на снїг і били без милосердія. Неодин нещасний переплатив житєм...
Найбільше терпіли Жиди, потім йшли Українцї. — Зате не можуть нарікати на росийське правлінє Поляки. Росияни дуже їх респектували. Урядові оголошеня були також у польській мові.
З росийськими урядниками і офіцирами жили вшехпольські менери в дуже приязних відносинах.
Треба було богато віри в добрий конець та сили волї, щоби не впасти на дусї та не піти манівцями. А ширила зневіру в першій мірі львівська преса, що на випередки з росийською розсївала погорду і ненависть до всего, що австрийське.
Перед вело, розумієть ся, "Słowo polskie", але й инші, "Gazeta Wieczorna", "Wiek Nowy", "Dziennik polski", "Kurjer Lwowski", не оставали позаду в висказуваню своїх росийських симпатий. А вже рекорд осягнуло "Zjednoczenie" проф. Ґрабського, таке "bez zastrzeżeń" русофільське, таке цинїчне в своїй щирости, що навіть чеснїйші Поляки з відразою відвертали ся від него.
Та ми навчили ся читати між стрічками росийських комунїкатів, хоч Росияни були майстрами в їх редаґованю. Добрі прислуги віддавали нам також устні вісти, що дуже часто справджували ся. Довідували ся ми також дещо і від салдатів. Хоч вони були дуже обережні і маломовні, все таки ми помічали в них невдоволенє і упадок духа. Ми бачили цїлі сотки збунтованих салдатів і козаків, ведених під караулами, передмістя і села були повні дезертирів. В містї викупили салдати всї білі хустки...
Стрічали ми між салдатами богато свідомих Українцїв. Всї вони, з малими виїмками, бажали собі побіди Австриї. "Одно було місце, де жило ся Українї, тай й те пропаде". — Велике вражінє робили на них оповіданя про школи, ґімназиї, бурси, читальнї. За Шевченком питали скрізь: всї "Кобзарі", що були в нас, розійшли ся між салдатами.
Росияни вважали себе вже панами у Галичинї. В росийській пресї вічно писало ся про Галичину, про уладженя всїх галузий суспільного житя, а найбільше про шкільництво. Розумієть ся, що всї школи мали стати відразу росийські, але мали бути допущені і польські. В Самборі навіть заложили курс для учителів. Однак тільки недовга була його дїяльність. Заносило ся на відворот і курсистів вислано до Львова, а школу вправ розвязано.
В самбірській церкві запанували кацапи, які приняли з отвертими раменами православних батюшок. В церкві відбували ся богослуженя гр.-кат. і православні поруч себе. Наслїдок був такий, що всї вірні перестали ходити до церкви, а звернули ся до костела. Богатьом українським священикам заборонено відправляти службу Божу, а й ті, що могли відправляти, не сміли поминати цїсаря, а навіть reservatio mentalis було строго заборонене.
Росияни заходили ся коло орґанїзациї суду, бо самбірський суд розлетїв ся, а в судовім будинку (в самім центрі міста) уладжено шпиталь для інфекцийних недуг. На наради, скликувані в тій цїли уїздним начальником, не запрошено нї одного судовика Українця, а навіть зі спису урядників вичеркнено всїх Українцїв.
Будинок скарбової дирекциї, де був теж шпиталь, цїлу зиму опалювано актами.
Москвофіли утворили під протекторатом уїздного начальника "благотворительний комітет". Однак тільки вони мали з сего хосен, бо своїм звичаєм крали як круки. Міське населенє користало з їх добродїйности тільки дуже мало, Українцям з засади не давано нїчого, тільки вшехполяки мали у них протекцию. За те українські села скрізь не приймали нїчого, хоч росийські власти старали ся всїми силами змусити їх до сего.
Славна на цілий світ є росийська інтендантура. Однак щоби поняти всю велич сеї інституциї, треба бачити її дїла на власні очи.
Цілі ваґони муки, масла, консерв і ріжного иньшого добра мандрували у міста, де ними жило уже населенє.
Був такий один случай: В тутешних арештах сидїв за крадїж салдат. Того пана випускала сторожа що-ночи з арешту і він ходив собі на зелїзницю, відки приносив всїляке добро. Розумієть ся "заробітком" мусів дїлити ся з товаришами, що його і пускали, і тому артикули з його лябораториї були дещо дорогі...
Під конець росийського правлїня було по передмістях і по Жидах кілька ревізий за краденими річами — однак се не полїтика, і певна сума рублїв улагоджувала гнїв господина пристава. Були навіть специяльні такси...
Пережили ми й приїзд царя. Їхав він автомобілем улицями, окруженими густим рядом війська; всї вікна мусїли бути позачинювані, навіть на стрихах і в пивницях. На улицї не можна було мати нї палиці, нї парасоля. Побув в містї півтора години і відїхав так само як і приїхав, провожений салдатським: ура!
Появила ся потім в пресї подяка за льояльне і гарне принятє царя населенєм.
Хоча в росийській пресї чути було вічні наріканя про ломанє міжнародного права Австриєю й Нїмеччиною, то ми можемо ствердити, що майстрами у сьому були таки Росияни. Прим. міжнародне право хоронить приватну власність. А вони не тільки конфіскували приватні будинки тих, що повтїкали, але з цїлою безоглядністю стягали чинші. Був такий факт, що брали чинші від властителя камяницї і від всіх його льокаторів тому, що камяниця була під примусовим зарядом — а зарядчик утїк.
Урядженя опущених мешкань, о скілько військо їх не зрабувало, цїлими ваґонами вивожено до Росиї. В купцїв і ремісників стягано податки.
Перед самим відворотом забрали Росияни з собою закладників: 2 Українцїв: адв. д-ра Андрія Чайковського і радника Герасимовича, 2 лїкарів Поляків з нїмецькими назвищами, що їх вважали за Нїмцїв, і 5 Жидів. А забрали їх не тому, щоби забезпечити собі відворот, а — як самі казали — щоби Австрийцї не вішали "поляков і русских".
Чи можна представити собі більше рафіноване лайдацтво? Одиноких лїкарів забрали з міста, в якім ґрасували всякі епідемії! А як обходили ся з закладниками. В ночи їх забрали, а ще перед полуднем післали їх пішки до Львова. Фіри, які з тяжким трудом вдало ся роздобути їх родинам, дігнали їх вже далеко за містом.
З мійського шпиталю забрали все так документно, що не остало нїчого: нї одного ліжка, нї клаптика біля, нї одного операцийного ножа.
Зелїзничий дворець знищили.
Та в кінці діждали ся і ми красшої долї, повороту наших військ. Люди плакали з радости. Військо обкидано цьвітами.
Гармонїю зіпсувала тільки одна частина населеня.
Ті, що найбільше тїшили ся "побідами" Росиї — почали тепер розширювати непокоячі вістки про відворот австрийських військ, про зради в українських селах...
Однак українські села дїлом здементували сї клевети. Вони з власної інїциятиви доставили до військових шпиталів кілька соток лїтрів молока і иньших артикулів, а поміч ся була тим потрібнїйша, що задля незвичайної скорости нашої офензиви не можна було потрібного довезти. Не зробили сего "патріотичні" передмістя Самбора.
[Дїло]
03.07.1915