В справі просвіти Русинок.

І.

Прочитавши першу статю ч. 11 "Народа", і своіх кілька слів докину. Дуже похвально, що женщини вже набирають відваги писати, а писане дають через часописи до відомости читателям; чим важнійший предмет, тим більше інтересуються читателі. Лише писане най би було більше обєктивне і не з патосом (запалом), тоби було і більше користи. Всіляко буває між людьми, але витикати хиби, не миле враженє робить і на тих, що до того ся не почувають. Якебудь виімкове спостереженє дасться усунути виімково, або в інший спосіб, то ся і скорше прийме. У кождім народі і заводі суть добрі і злі сторони; через піднесенє добрих сторін у єдних, затираються тіни у других; але через прилюдне голошенє злих відтіней поєдинчих лиць, огірчаються стани, а злих ся тим не направить. Дати раду, в який спосіб піднести просвіту у сельских женщин, через жени і доньки священників, яко інтелігентнійших, — багато би ся причинило до загального добра, але мало що не вимінивши доми і особи з невідповідним поступованєм, указує на личні урази. Певна річ, що зле дуже відбиває і кождому скорше в очи впаде, як добре — а на що ж тоє, що зле, єще підносити, радше звернути увагу кождого на добре, зo всіх боків показати людям не тямущим єго красу, тим заохотиться і тих, що не мали може спосібности навчитись, ані пізнати, що добре і красне, і таким способом хиби затруться — счезнуть.

4 червня 1890.

Повіт Жидачівский

Побратим.

ІІ.

Важну справу піднесла Д. Побратимка в 11 ч. "Народа". Читаючи уважно єі цінне письмо, прийшлам до пересвідченя, що іно декуди за богато чорних красок взяла до змальованя стану попівского; отже хотілабим, в інтересі правди, ті місця вияснити.

Найперше, йдучи слідом єі писаня, маю на думці "уживанє-дармованє" за мужем, як каже д. Побратимка,

Перейшлам в мисли всіх знаних міні дівчат і жінок з тоі верстви і пересвідчиламся, що ледви чи й пять процент буде між ними таких, котрі би нічого путнього не робили, іно дармували. Загал працює далеко більше, як давно, далеко більше, як дочки і жінки урядників та професорів по містах, а працює тому, бо загальний упадок економічний нашого краю відбився, річ природна, на попівских доходах. Отже, якби попівскі дочки та жінки не працювали, не мали би ні за що вчитися, ні в чім ходити, ні бодай троха гроша на чорну годину1). Загал попадь працює, і то часами дуже тяжко. Звичайно у попа родина численна, отже, аби кождого зодягти, нагодувати, хлопців у школі удержати бодай до матури — потрібно праці цілоі родини. Я далека від ідеалізованя стану попівского, але се мусить признати кождий, хто іно безсторонно слідить хід йіх житя, що як лишаєся вдовиця з дітьми, найчастійше без жадних засобів грошевих, то таки вона своі діти не пустить в світ широкий, алe хапаєся якоі-небудь праці; працює зі всеі своєі сили, і з мізерноі пенсіі вдовиної, таки випровадить йіх у люде, то є кождому дасть якийсь хліб у руки. Отже, якби вона за молоду була призвичаіна до дармованя, як би бачила дармойідне-ліниве житє у своєі мами, де ж би вона потрафила вигодувати своі сироти з праці рук своїх? А кілько ми йіх маєм, тих вдів по містах, кілько йіх що днини прибуває!

Менше працюють попівни-відданиці, але до того приневолює йіх сумна і незавидна конечність. Для них, поки що, нема іншої дороги, як, або вийти заміж або висіти вічне на ласці родини — бути вічною безплатною слугою. Річ зовсім природна, що воліють вже перше; отже, аби дійняти ціли — мами таких дочок на відданю, самі хоч працюють, дочкам не кажуть ні садити, на городі, ні що інше тяжше робити, бo від того лиця би йіх зчорніли, а руки згрубіли, і не моглиби з легка, зручно "грати на якій небудь дримбі", як каже д. Побратимка. Тяжкі часи вже від давна, посагів не мож складати, то ж бодай треба злапати женихів білим личком та чорними очима. Не хочу зовсім похвалювати такого конечного віддаваня дочок, але тому не винні ні попівни, ні йіх мами. Як би мали висшу освіту, а властиво як би мали лекший доступний для них спосіб дістати кусник свого хліба, тогди відпали би сотки теперішних нещасливих, недібраних подружь. Хлопець попівский, аби який був туман, аби як не хотів учитися, то родичі силують, платять, аби іно зробити єго попом чи урядником; а дівчина, щоби як хотіла учитися, ще би здібности були як незвичайні: єсли має братів — мусить йім відступити тото упривільоване для них місце науки. То ж таланти єі гинуть, жадоба науки ломиться, і вона стаєся така сама, як інші: і вона, так само як єі посестри, приманює в той чи в інший спосіб жениха, бо видить, що всі інші дороги для неі замкнені.

Тепер перейдім до найважнійшого питаня, яке поставила д. Побратимка, а то: який хосен народови в таких женщин? На се важне питанє відповім ось чим.

Вже й тепер є такі попівни і попаді, що сплачують той величезний довг, який затягнули у народа, котрий важкого працею рук своіх ложив і ложить на йіх житє, сплачують, хоча в малій части, а то: закладають читальні, сходжуються з народом, помагають єму по своїй силі. Але є то все іно одиниці, котрі мають висшу освіту хоч троха понад загал попівен, і котрі, річ звісна, мають народолюбних батьків або братів. З того виходить, що як загал попівских дівчат буде бодай так освічений, як ті одиниці, то тогди мож буде і від загалу домагатись якоїсь праці в хосен народу, в хосен освіти селянок. Справді булоби дуже сумно, якби загал попадь так обходився з селянами, як то ярко представила д. Побратимка. І тут, видно, одиниці взято за загал. Я знаю богато жінок з тоі верстви і сліджу йіх житє, але мені рідко доводилося чути о подібнім обході; за те якже часто чулам від самих селянок, як хвалили то ту, то сю йімосць, що порадить як рідна мама, що запомогла то того, то сего, що помогла в слабости. Все те найчастійше була бесіда про старші попаді, котрі хоч високоі освіти не мають, але то йім не перешкоджає бути добрими, розумними і мати здорові погляди, і навіть не мати і тоі хиби, що по польски балакали, як каже д. Побратимка. Йіх бесіди, хоч не раз-єм бачила йіх між освіченими жінками іншоі народности — ані раз нема чого соромитись. Мені, противно, не раз аж серце росло, як чулам йіх розмови звичайні, але на скрізь практичні, в котрих проявлялось йіх добряче, людске серце, йіх здорові прості погляди, і мені ані раз не було соромно, хоч жінки іншої народности стискали раменами на йіх говоренє, а самі росправляли то про послідні моди, то про францускі романи, то про високу політику.

Ще що до просвіти, то на позір здавалобися, що в тім вже є поступ, бо кожду дівчину попівску стараються родичі дати принаймі на 2-3 роки до міскоі школи, в надіі, що там вже страх богато навчиться. Але яка там наука по тих польских школах — пожалься, Боже! Хоч тим дівчаткам і не хибне охоти до науки (бо річ доведена, що Русинки по міских школах щільнійше учаться ніж йіх товаришки з іншоі народности), але раз, що там подаєся йім наука зовсім не така, якої би треба для наших женщин — там йім ніхто не говорить про наш нарід, про єго нужду, пpo хосенну поміч єму, там дитині затуманюють голову всілякими Вандами та Собєскими, ще й научиться дитина встидатися свого; а, не друге, що хоч і доброго би чого вчили, то за коротко в школі дитина зістає. Отже дуже вже на часі було би обговорити сю справу, то є організацію бодай середноі освіти для Русинок, як обіцяла редакція Народа, і ми би йій дуже були вдячні, якби не скінчилося лиш на обіцянці, і якби справді який хосен принесла порушена нею справа.

7 червня 1890.

Бродский повіт.

Селянка.

¹⁾ Очевидячки, тут не звернено уваги на доходи за треби. Ред.

ІІІ.

Ми дуже вдячні о. Побратимови, що так скоро і так горяче обізвався в сій справі — видно, що вона надто жива. Якби так робили всі рускі люде, що мають претенсію до якоі-небудь ширшої діяльности, то скоро би ми договорилися до чогось путнього не в одній справі. Тілько з ним ж ми мусимо завважати, що не зовсім годимося. І так насамперед, що до особистих ураз д. Побратимки. Бувають ріжні особисті урази. Одні сердяться за те, коли хто навіть слушно судить йіх особу або йїх стан — се самолюби. Але є й такі люде, котрих власна особа не обходить, котрі всю свою амбіцію кладуть у справі, котрій служать і сердяться не за себе, а за те, що хтось кривдить йіх ближнього, ще й нападає на всякі чоловіколюбні та науколюбні змаганя. Нам бачиться, що до таких треба зачислити й д. Побратимку. Годі йій брати за зле того, що виступила з таким запалом — слушної справи звичайно так борониться. Інша річ, чи те, що вона навела — виїмки, чи правило і, затим, чи воно так тілько в Станіславівщині, чи скрізь? Про се можна би судити вірно аж тоді, якби в кождім повіті найшлася бодай одна така особа, котра би точно описала те житє тай оголосила. Тимчасом д. Селянка, (також пані-матка), котра очевидячки добре придивлялася тому житю, каже, що д. Побратимка тілько де в чім єго змалювала за чорно — і зараз те поправляє. І ми не бачимо розумнійшого способу. Чого би гніватися станам за вказанє на лихі боки єго членів, як би тi хиби глубоко не коренилися в самих станах і не з них виходили? Нa наш погляд, овшім, нехайби ті хиби виказувано — се було би в інтересі самих станів, коли вони до того не почуваються. Нема гіршого способу ліченя якоі-небудь недуги — тілесноі чи суспільноі — як замовчувати єі та ховати: так скорше ціле тіло зігнує ніж поздоровіє, хотьби при тім як вихвалювано здорові єго частини. Ми зовсім не для того виступаємо протів злих для ближнього осіб, щоби йіх зогидити або знищити, а для того, щоби за такими появами дібратися до йіх причин і ті причини скасувати, бо ж злого набираються особи не з себе самих, а з того, в чім від дитини виховують ся та живуть.

Отже, хотівши пояснити та скасувати некорисні для нашого народу появи серед попівского жіноцтва, треба би власне сягнути глубше і до коріня змінити обстанови самого стану. Але ж нам бачиться, що й без того можна піднести просвіту того нашого жіноцтва тим більше, що й серед него вже піднимаєся рух до просвіти й жити з власного виробку. Найкрасше може видно се з того, що й Русинки внесли недавно до ради державноі просьбу, щоби женщин допущено до університетів, особливо до лікарюваня, та позакладано жіночі гімназіі, де би вони могли приготовлятися до університетів. Отже нам видиться, що Русинки повинни вхопитися за ту пригоду ціпше, ніж доси, бо на просьбі до ради державноі йіх підписалося з Галичини та з Буковини всего 226, коли тимчасом на ческій просьбі підписалося женщин 4812, а на німецкій 3644. Справа буде рішатися в осени і є надія, що буде рішена в користь просительок, бо одно, що таки й справа пекуча (як то досадно виказано ві всіх просьбах і як се загально признано в Відні, особливо в газетах); друге, що власне кінчиться каденція, то нетілько опозиція, а й урядові партіі в раді державній будуть старатися придобрити тим своіх виборців; а врешті може найбільше заважить те, що на німецкій просьбі підписані самі Віденки, і між ними чимало високого роду і стану, а з сим мусить числитися цілий Відень, і навіть цісарский двір. Тимчасом і Русинкам конечне треба докинути до того ще більшу вагу своіх голосів — се б то збирати скрізь підписи тих, що годяться з просьбою руских женщин і посилати йіх найкрасше на руки о. Івана Озаркевича в Болехові, котрий сам ту руску просьбу вніс (а завважати треба, що нею найбільше займалася єго донька, д. Н. Кобринска). Зрештою й редакція "Народа" радо буде ті підписи приймати і відсилати куди треба. Треба би конче розвити агітацію і між Польками, Жидівками і т. і. женщинами, що живуть серед нас, бо такі річи, як допуст жінок до висшоі просвіти та рівноправности з мущинами, можна здобути хиба тілько дружним напором женщин усіх народностей і вір. В сій справі Русинки хиба лиш тілько стоять гірше від Польок та Жидівок, що в загалі й тепер від них біднійші і в прикрійшім стані найдуться й тоді, коли рада державна ухвалить таку зміну шкільних порядків, бо тоді стане перед, нами може ще важнійша справа: о чім нашим Русинкам ходити до гімназій та до університет і в ? Важна се справа власне для тих, котрі найскорше зможуть і схотять ходити до таких шкіл — то є власне для попівских сиріт та вдовиць (розумієся, молодших і бездітних). А що в такім самім стані бути й усім тим, котрі ще будуть сиротами та вдовицями, то нам видиться, що само наше духовенство повинно основно застановитися на соборчиках над тим, чи не ліпше би було, замість теперішних фондів запомогових, оснувати фонди для образованя попівен та вдовиць попівских — теоретичного і фахового-практичного? Складаючи на звісні запомогові фонди при консисторіях, наше попівство забеспечує своім сиротам та вдовицям, тілько жебрачу долю, коли тимчасом образуючи своі доньки та вдовиці, воно запевнило би йім далеко красший кусень хліба тай присобилоби для суспільности корисних робітниць. Писаки якого-небудь "Страхопуда" можуть по уличному глумитися над вашим жіночим рухом до більшої просвіти й рівпоправности з мущинами (квони добре чують, що світла та незалежна Русинка не стала би з ними й говорити), але ж батьки та матері з нашого попівства, що справді люблять своі діти і дивляться трохи далі навперед себе — мусять тому рухови піти на зустріч, мусять застановитися бодай над тим, як йіх потомству минути тоі жебрачоі долі, яку тепер мають попівскі вдовиці та сироти. Замість так запопадливо дбати про те, щоби як найскорше віддати своі доньки та за свого житя побачити йіх в достатках — щирі батьки та матері повинні радше дбати про те, щоби йіх доньки як найбільше вивчилися всего доброго та корисного для людей.

Над сим повинні застановитися й самі попівни чи то всі Русинки. Найкрасше би було, якби вони за для сего зйіхалися та самі договорилися до чого небудь, бо люди з боку в сій справі навіть радити тяжко. Д. Селянка, що правда, справедливо натякає нам на те, що не всі обіцянки в Народі додержуємо; та воно виходить із того, що зразу чоловік чує в собі добру волю послужити слушній справі, а потім переконуєся, що або не знає добре тоі справи, або не чуєся в силі сказати щось такого, що-би справді зарадило лиху. От тоді то й чуєся, що в кождісінькій справі треба власне всім інтересованим разом думати і разом ділати. Аж тоді, з найдрібнійших на око уваг, з найменших сил, зложиться і рада-порада, і сила, що зможе добре діло ввести в житє. Ми напр. думаємо, що треба би заложити Руске товариство для жіночого образованя, котре би загоді збирало фонди на стипендіі для руских школярок, при чім одні, найспосібнійші, повинні би йти до гімназій та до університетів, а інші до шкіл практичних, хоть до чужих крайів. Або, може би ще користнійше було, позакладати цілу сіть таких товариств, після повітів або сторін, і аж після того звести йіх ув один союз (федерацію)? Так, бачиться нам, справа пішла би живійше. Можна би при тім закладати напр. виключно рускі жіночі школи в більших містах для тих, котрим би ніяк було йти висше. В сій справі жіноцтву нашому помоглиби певне й Русини, а навіть краєві інституції, сойм і т. і. Треба тілько, щоби люде бачили яку-небудь таку організацію між самим жіноцтвом. Само собою розумієся, що визвольний рух між нашим жіноцтвом мусить мати громадский характер, то є, мусить мати на оці добро наших жіночих мас, і поступові Русинки мусять до своєі визвольноі чи просвітноі організаціі втягнути й наші селянки та міщанки, серед котрих чимало найдеся охочих тай спосібних і до найвисшоі науки тай практики і котрі матеріяльної помочи в школах найбільше будуть потребувати. В загалі треба, щоби наш жіночий рух мав більше суспільний характер; щоби наші Русинки, котрі пруться до висшоі просвіти, робили се не так для того, щоби показати мущинам, що "ось то ми", як для того, щоби жити з власного заробку і справді бути корисними громаді, а власно своім бідним темним сестрам — сільским і міским. Тілько тоді вони можуть бути певні моральної піддержки від загалу нашого робітного жіноцтва і тілько тоді "інтелігентні" Русинки можуть здобути собі і те, що йім слушно належиться, і навіть признанє від загалу мущин.

М. Павлик.

[Народ]