Саміт G7, який відбувся на початку цього тижня у замку Ельмау в Баварських Альпах, ознаменував перехід позиції Заходу від розриву до конфронтації з Росією. Принаймні позірної. Про умиротворення Москви вже не йшлося, лише про санкції. Україна ж у цій конфронтації перетворилася з містка чи сірої зони на палицю для биття.
Ось уже другий рік поспіль саміт індустріально розвинених держав світу відбувається без участі Росії. І це є й логічним з огляду на сенс словосполучення «індустріально розвинених». Бо, щиро кажучи, російський представник і раніше був на тому саміті «бідним родичем» (не в сенсі особистих статків). Росія була потрібна «Великій сімці» для успішнішого вирішення багатьох ґлобальних проблем: зміною клімату починаючи й іранською ядерною проблемою не закінчуючи.
Клуб «Великої сімки», який сформувався (з прийняттям Канади) 1976 року, вперше запросив до свого гурту Росію 1997 року. Так G7, тобто «група семи», перетворилася на G8, тобто «групу восьми», але вже «Великою вісімкою» нове утворення язик нікому (окрім росіян) не повертався називати.
Володимир Путін вперше взяв участь у саміті G8 майже 15 років тому, в липні 2000 року на японській Окінаві. Але от вже три роки поспіль зустрічі найвпливовішої сімки світу відбуваються без участі російського лідера. Саме три — це не помилка. Хоча насправді неформального членства в клубі Путіна позбавили щойно минулого року, після анексії Криму. Але вже 2012 року шеф Кремля хоч і був запрошений особисто на саміт G8 у резиденції американського президента в Кемп-Девіді, однак зіґнорував запрошення і відрядив туди свого вірного заступника — прем'єр-міністра Дмитра Медвєдєва.
Чому ще тоді Путін так вчинив? Можливо, відчував, що над ним збираються хмари, що західний світ має до його дій масу претензій. А може, вже тоді планував лихе, а тому поступово готував себе й Росію до ізоляції.
Відсутність російського лідера цієї неділі й понеділка в Баварії не завадила йому заочно стати головною дійовою особою зустрічі. Зрештою, ще й напередодні саміту. Президент США Барак Обама висловлювався про необхідність поставити Путіна на місце і об'єднати для цього зусилля всіх членів G7. Німецька канцлерка Анґела Меркель наголосила на вимозі до Путіна виконувати Мінські угоди. А найрадикальнішим у висловлюваннях був прем'єр-міністр Канади Стівен Гарпер, який без зайвих докорів сумління заявив, що його країна проти повернення Росії до клубу, поки нею керує Путін.
Чи всі західні політики розділяють таку жорстку позицію лідерів G7 щодо російського лідера? Поки що ні. Ще досить є в Європі й Америці так званих «путінферштеєрів». От переглянути хоча б статті в німецьких газетах напередодні саміту. Теза, що, мовляв, «без Путіна, без путінської Росії перемовини все одно позбавлені сенсу», була аж ніяк не марґінальною в ЗМІ. Справді, багато хто в Європі переконаний, що навіть попри неналежну поведінку Росії серйозні проблеми без неї вирішити не вдасться, тому треба домовлятися.
Чи це справді так? А які проблеми вдалося вирішити з Росією: може, югославську 1999 року чи афганську 2002 року, чи іракську 2003 року, іранську?.. Тепер же є шанс, що Москва принаймні не перешкоджатиме конструктивній дискусії.
Як справедливо зауважують західні політологи, без Росії G7 переходить у нову якість: з об'єднання, здатного вирішувати (теоретично, але аж ніяк не практично) проблеми ґлобальної економіки та розвитку, вона перетворюється на інституцію з обстоювання ідеології та цінностей західного світу.
Все ж стратегію для вирішення принаймні однієї проблеми «Велика сімка» виробила. Навіть попри неучасть Росії чи радше завдяки неучасті. Бо проблема ця й зветься «Росія». «У сфері зовнішньої політики "сімка" знайшла чітку позицію щодо Росії та її аґресивної політики щодо сусідів. При тому не насамкінець йшлося про зобов'язання ЄУ наприкінці червня подовжити санкції проти Москви», — написав німецький публіцист і політолог Крістіан Тріппе.
Тож на саміті в Баварії осуд і пасивне неприйняття політики Москви від західних держав перейшли на якісно новий рівень — рівень активної протидії. Барак Обама таки впорався зі своїм завдання — об'єднати своїх західних партнерів, щоб дати відсіч діям Росії, передовсім її аґресії в Україні. На зустрічі було чітко вирішено продовжити, а то й посилити санкційний тиск на Москву. Причому відтепер США і ЄУ діятимуть єдиним фронтом… Якщо позицію G7 підтримає наступний саміт Європейської Унії, який відбудеться наприкінці червня.
Водночас ті, хто чекав чітких формулювань щодо тиску на Кремль, були трохи розчаровані. От, приміром, як окреслила «санкційну стратегію» господиня саміту Анґела Меркель: «Ми згодні в тому, що зняття санкцій пов'язане з виконанням Мінських угод, і ми готові, — якщо це знадобиться, хоча ми й не хочемо того, — посилити санкції, якщо того вимагає ситуація. Але ми вважаємо, що повинні зробити все, щоб розвивати політичний процес на підставі Мінських домовленостей».
Досі залишається розмитою ота так звана «червона смуга», яку має переступити Росія, щоб зазнати сильнішого тиску від Заходу. Здавалося б, після «Мінська-2» вже що, як не масштабний штурм Дебальцева, мав би увімкнути новий санкційний алярм. Адже було доведено й наявність російських танків в атаці на українське місто, й участь російських кадрових військовиків. Навіть головнокомандувача російських сухопутних військ було зафіксовано поблизу місця боїв. Але Захід, що називається, «увімкнув дурника», вдаючи, що загалом, за винятком окремих деталей, Мінські домовленості виконуються всіма сторонами.
Як те все працюватиме далі? Меркель не змогла задовольнити цікавість журналістів на прес-конференції після саміту, обмежившись загальними фразами. У підсумковому комюніке саміту це звучить так: «Проте ми готові запровадити і подальші обмежувальні заходи, щоб підвищити ціну, яку Росії доведеться заплатити, якщо її дії зроблять це неминучим». Сподіватимемося, що конкретика пропишеться на зустрічах експертів і на саміті ЄУ.
10.06.2015