1902 рік. Третій рік величезного економічного кризису, одного з тих кризисів, які з щораз більшою силою потрясали основи капіталістичного ладу. Сотні тисяч безробітних наповнюють вулиці великих промислових центрів, вимагаючи хліба і праці. Посилюється гнів робітників, які залишились працювати на підприємствах. Їм капіталісти різко скорочують зарплату, касують і ті невеличкі здобутки, яких вони домоглись за довгі роки боротьби.
Могутньою хвилею прокотилися по Європі демонстрації і страйки. Бастують робітники Бельгії і Швеції, ллється кров демонструючих безробітних на вулицях Трієсту. В Росії робітничий рух набирає все більш революційного характеру. Події в Петербурзі, Ростові на Дону, Батумі, Баку, Києві і Одесі мають свій вплив і на селянство, яке також піднімається на боротьбу за свої права. По старому континенту кроками велетня простував привид революції.
Це бойове зрушення всіх гноблених і експлуатованих, особливо ж назрівання революції в царській імперії, знайшло відгук і на західноукраїнських землях, що входили тоді в склад австро-угорської монархії. Підтримувана віденським урядом, польська шляхта міцно тримала в своїх руках цю країну, намагаючись за всяку ціну зберегти її півколоніальний характер. Застосовуючи методи грабіжницької експлуатації галицьких земель, австро-польські пани гальмували як тільки могли розвиток місцевої промисловості.
Тимто Львів був містом, де основні кадри пролетаріату складали будівельні робітники. Вони працювали лише 5—6 місяців на рік, а решту часу доводилось їм коротати в голоді і холоді. Коли взяти до уваги, що їх зарплата за 10-годинний робочий день хиталась між 70 крейцарами і 1 гульденом 50 крейц., картина злиднів цих людей стане особливо яскравою.
Весною 1902 року між будівельниками Львова розійшлася чутка, що підприємці мають намір скоротити і цю нужденну зарплату. У відповідь на це робітники поставили свої вимоги: підвищити зарплату, скоротити робочий час, встановити 14-денний строк попередження про звільнення з роботи. На відмову підприємців задовольнити ці вимоги, будівельні робітники проголосили страйк, який охопив 10 тисяч чоловік.
Минали дні, безконечно тягнулися переговори, ведені реформістськими керівниками профспілки, а робітники, їх дружини і діти мліли на вулицях з голоду. З кожною годиною росло обурення мас, тим більше, що соціал-угодовці Вітик, Регер, Гудец, Желяшкевич, замість поставитись рішуче до підприємців, перешіптувалися з ними по кутках, а для робітників мали тільки слова, якими закликали їх "бути спокійними і не чинити бешкетів".
Кінчився перший тиждень страйку. День-у-день вулицями міста проходили довгі колони демонстрантів. Ішли робітники з своїми сім'ями, щораз голосніше вимагаючи задоволення їх потреб. То тут, то в там відбувалися сутички з поліцією, тюрма наповнювалася арештованими. Над містом нависла буря.
Нарешті, 30 травня ввечері Вітик повідомив страйкарів, що підприємці прийняли їх вимоги. Але радість з перемоги була коротка, бо вже на другий день вранці представник підприємців заявив, що вони не підпишуть договору.
Між робітниками закипіло. 2 червня зранку вони зійшлися на Стрілецькій площі, щоб продемонструвати своє непохитне бажання вести боротьбу до кінця. Ще раз промовив до них наполоханий Вітик, ще раз закликав їх зберегти порядок і спокій. Але слова його потонули в криках протесту обманутих нуждарів.
Раптом з бічної вулиці вийшла рота піхоти. Унтер-офіцер вдарив жінку-дружину страйкара, що стояла в юрбі демонструючих. За неї заступився її чоловік. Бачучи це, офіцер, що командував ротою, наказав своїм солдатам вчинити над робітником розправу. Почувши зойк катованого, робітники кинулись на солдатів з каміннями. Кілька хвилин пізніше, від Підвальної вулиці, появився ескадрон угорських гусарів. На знак, даний комісаром поліції Венцем, гусари з оголеними шаблями кинулись на страйкарів. П'ять разів кіннота, мов вихор, промчалася по Стрілецькій площі, заливаючи свій шлях кров'ю робітників. Оскаженілі кати не давали пощади нікому. Вже в перших хвилинах атаки згинули під кінськими копитами старенька робітниця і 6-річна дівчинка. Гусари знущались і над тими, що в калюжі крові лежали на брукові.
Але демонструючі не відступали, вони захищалися, обкидаючи кінноту камінням. На вулицях Гродзіцьких, Шкарповій і Бенедиктинській в одну мить виросли барикади, перші у Львові барикади після 1848 року.
Через деякий час на допомогу гусарам прийшла одна рота 30 полку піхоти, яка замкнула страйкарям вихід на Краківську площу і звідтіля почала стріляти на них залпами. Впали нові вбиті і поранені. Тим часом гусари влаштували справжнє полювання на людей. Сновигаючи по одному Стрілецькою площею, вони стріляли на кожного, кого побачили перед собою. Ховатись не було куди, бо, за розпорядженням влади, брами будинків було позамикано.
Ось що писав очевидець цих подій:
"В голові крутиться, перед очима маячать картини крові і розбою. Гусари стріляють нарізно, стріляють в переляканих, стривожених людей..."
Демонстрацію будівельних робітників було потоплено В крові і цісарський намісник граф Пінінський мав можливість похвалитися в Відні своєю перемогою. Кільканадцять убитих, понад 200 поранених, сотні арештованих — ось підсумки кривавої розправи капіталістів над робітниками Львова.
Така була ціна, яку будівельні робітники заплатили за свої здобутки.
Львівські події широким гомоном покотилися по всій галицькій землі. Вони були сигналом до історичного страйку батраків, який скоро охопив більшість повітів країни.
Від тих пам'ятних днів минуло 38 років. 38 років страждань і важкої боротьби. Тепер радянський Львів випростався на весь ріст, а його робітники будують соціалізм, творять нове, щасливе життя. Заводи, фабрики стали їх власністю, вони керують ними, вони наполегливою, ударною працею збільшують багатство народу. Мрії минулого покоління, яке в перших класових боях виявило своє незламне прагнення до визволення, стали казковою дійсністю. Кров павших не була даремна.
Тому сьогодні над їх могилами трудящі радянського Львова з повагою і любов'ю схиляють свої прапори.
[Вільна Україна]
02.06.1940