Перепрошую, мені теж не подобаються всілякі автоцитати, але цього разу мушу вам нагадати трохи з того, що я писав про Віктора Ющенка в часи, коли він числився президентом України. Ну, правду кажучи, я про нього багато чого писав, але все це «багатство» так чи сяк зводилося до однієї головної тези. А саме: Ющенко – класична жертва геґелівського Світового Духа. Тобто історична постать, якій Світовий Дух – собі на радість, а цій постаті на шкоду – навіює певну нібито суспільно важливу мету. Проте, як твердить Геґель, весь прикол полягає у тому, що мета самого Світового Духа є зовсім іншою. Відтак призначена Світовим Духом на цю трагікомічну роль історична постать намагається щось зробити, тужиться і виголошує пафосні промови, але в підсумку зазнає нищівної особистої поразки і досягає прямо протилежного результату. Доброю моделлю тут може слугувати діяльність Горбачова, який щиро вірив, що його життєвим завданням є перебудова совєтської імперії, тим часом на практиці він її мимоволі розвалив.
Зрозумівши, що Ющенко належить до все того ж типу без вини винуватих невдах, я років сім тому написав: «як видається, своєю найважливішою історичною місією Віктор Андрійович вважає збереження соборності і примирення Заходу зі Сходом. Тож якщо у недалекому майбутньому вам доведеться перетинати державний кордон Східної України (чи як воно там називатиметься), не забудьте подумки подякувати колишньому на той момент президентові, хоч він, мабуть, так і не довідається про свої справжні заслуги перед Світовим Духом». Кінець цитати.
Повертатися до державотворчих подвигів Ющенка, звісно, не було би сенсу, якби не той факт, що сьогодні посаду нашого президента обіймає його кум. І цей кум, як я все виразніше бачу, подібно до Віктора Андрійовича дуже стрімко прогресує в галузі цілком відірваного від реальної дійсності лексичного миздобульства. Приклади? Не відволікатимусь на різні дрібниці, як-от економіка загалом та шоколадні фабрики зокрема, а відразу перейду до фундаментальної проблеми.
Що заявив Петро Порошенко наступного після президентських виборів дня? «Антитерористична операція, – заявив він, – не може і не триватиме два-три місяці. Вона повинна і триватиме години». І сталося за словами його, і триває відтоді АТО не цілих два-три місяці, а всього лише дев’ять тисяч годин. До речі, щоб уникнути плутанини, не завадило би й решту подій перевести з системи літочислення в систему годиночислення. І подавати інформацію так: на триста шістдесят другій годині свого інавґурованого президентства (22 червня 2014 року за старим стилем) Петро Порошенко запевнив: «Ми на сьогоднішній день робимо все можливе для того, щоб переконати тих, хто живе на Донбасі, що вони є і будуть найціннішими нашими громадянами».
І далі за цим же принципом: на якій годині найцінніші громадяни проголосували за ДНР і ЛНР, а на якій перекрили дорогу нашій військовій техніці; на якій годині ми – в рамках максимально можливого переконування – вгатили з артилерії по їхніх будинках, а на якій оголосили блокаду і почали перекидати їм їжу, сигарети й алкоголь контрабандою тощо. Відтак можна вирахувати, що не минуло й 832000 годин від проголошення Акту возз’єднання УНР і ЗУНР, як президент Порошенко зауважив: «Зараз майже 100% громадян – за єдину країну». Майже 100% – отже, й ті найцінніші, які голосували за ДНР-ЛНР, правильно? Чи їх, а з ними і таких, як я, Петро Олексійович не має на увазі?
Власне, це і є моя фундаментальна проблема з Порошенком: а що він узагалі має на увазі? Що він має на увазі, коли у зверненні до Верховної Ради каже: «Ідея сепаратизму не знайшла підтримки ніде, включно з Донбасом»? Може, цим ритуальним камланням президент, мов якийсь шаман, намагається приручити явища навколишнього світу? Може, він не бреше, а заклинає? А чи просто ляпає все, що слина на язик несе? Втім, з погляду ефективності це більш-менш одне й те саме.
Маю однак оптимістичну підозру, що правильна відповідь криється деінде. Ви чули Порошенкові виступи? Тоді ви звернули увагу на його інтонаційний арсенал, на всі ці імені Карпенка-Карого карколомні переходи від довірливого воркоту до метання громів і блискавок, від орлиного ширяння у захмарних регістрах до найінтимнішого грудного шепоту. Ага, думаю я, згадуючи злети й падіння знаного з дитинства обласного музично-драматичного театру. А в театрі головне що? Ні, не щирість, а вміння створити ілюзію щирості. Вміння вийти на публіку і переконливо видихнути: «Я як президент, як гарант Конституції, є гарантом територіальної цілісності України. І ніколи не допущу проведення референдуму із питанням від’єднання Донбасу».
Годилося б, звичайно, запитати: «Петре Олексійовичу, а чому? Хіба вам є чого боятися в ситуації, коли майже 100% громадян – за єдину країну?». Але я не питаю. Гаразд, погоджуюсь я, якщо свідомий своєї ролі Порошенко з допомогою суто акторських прийомів зуміє «злити» Донбас без референдуму, то чому ні: я радо вибачу йому брак щирості і знову за нього проголосую. А якщо це не гра? Якщо – одержимий Світовим Духом – він справді повірив у власну соборницьку місію? Що ж, у такому разі загальне майбутнє України стане для нього великою несподіванкою. Натомість у трагікомічний фінал персональної політичної кар’єри він має змогу зазирнути хоч уже. Досить з’їздити до кума на пасіку.
08.06.2015