Бреши мені вголос

Не відбереш у нинішнього президента вміння добре говорити — він каже, а ти погоджуєшся і віриш. Та згодом багато зі сказаного виявляється радше неправдою. Комплекс невиконаних обіцянок — одна з найбільшпомітніших характеристик першого року президентства Петра Порошенка. І долар по 10 гривень, і АТО, «що має тривати годинами», і продаж корпорації Roshen — уже стали хрестоматійними прикладами політичного марнослів'я. Серед свіжих прикладів можна згадати безвізовий режим з ЄС, що його президент пообіцяв «вибити» для України до кінця 2015 року, та воєнний стан, який мав настати в разі першого ж наступу контрольованих Росією сил на українські позиції.

Часом видається, що Петро Порошенко надто легковажно ставиться до своїх заяв. Можемо пригадати його публічне звернення до США з проханням надати Україні зброю та статус особливого союзника поза НАТО — і знічене Порошенкове «ми отримали більше, ніж просили» після переговорів у Вашинґтоні. Або заклик до Європейського Союзу з проханням спорядити в Україну миротворчу (чи поліцейську) місію, який, як виявилося, був доволі експромтним.

Чим керується Петро Порошенко в момент, коли проголошує свої обіцянки: чи ставить він за мету ошукати виборця, чи, може, вірить у сказане, однак видає бажане за дійсне? На ці питання «Z» попросив відповісти знаного  психотерапевта Романа  Кечура.

– Головне питання: чи є лихий умисл в численних заявах-обіцянках Порошенка, значна частина котрих, як бачимо, залишилися невиконаними? Наскільки чесним є голова держави у момент, коли він щось обіцяє?

– Загальним явищем політики є те, що політики дають обіцянки, і не так багато тих обіцянок виконується. У США Барак Обама обіцяв провести медичну реформу протягом двох своїх виборчих кампаній. Однак медична реформа де була, там і залишилася. При цім і Барак Обама залишився там, де був. Тому не можна сказати, що це якесь незвичайне явище і якась виняткова риса Петра Порошенка. Це феномен політиків загалом. А особливо — феномен архаїчних країн. Що архаїчніша країна, то більше обіцянок мусять давати політики для перемоги на виборах. З такого погляду Петро Порошенко поводиться цілком типово.

З іншого боку, українці — особлива нація, котра не має соціальної пам'яті. В Україні політик може щось пообіцяти, через півроку сказати, що він такого не обіцяв, що його неправильно зрозуміли, — і ніяких наслідків для нього не буде. Думаю, це пов'язане з нашою травматичною історією. Що більш травматична історія і що менш опрацьовані травми, то менше соціальної пам'яті. Такою є соціальна закономірність. Тобто проблема не в президентові, який багато обіцяє, а в суспільстві, котре очікує обіцянок. У цьому сенсі Петро Порошенко дуже добре підходить цьому соціуму.

Щодо конкретних обіцянок, то виглядає, що Петро Порошенко обіцяє ті речі, котрі на момент оголошення здаються йому ймовірними. Якщо він каже про долар по 10 гривень, то, очевидно, опирається на низку факторів, наприклад, на домовленості із західними партнерами, котрі висловлюють готовність надати великі кредити, — та коли вони дають кредит, то долар коштує вже зовсім інші гроші. Схоже, коли Петро Порошенко обіцяє на майбутнє, він оцінює теперішню ситуацію. Не враховуючи ризики, які виникнуть «по дорозі».

– Риториці президента притаманна гіперболізація. Порошенко любить підкреслювати винятковість подій і днів: «перший справжній День Незалежності», «найбільший день після здобуття Незалежності», «перше засідання першого українського парламенту» тощо. Чи така його риса ув'язується зі схильністю до обіцянок?

– Петро Порошенко є емоційною людиною. Очевидно: що інтенсивніші емоції, то більш емоційними будуть обіцянки, і твердження також. Це його характерологічна особливість. Вона не говорить про нього ні добре, ні зле. Є люди більш емоційні, менш емоційні: ніхто не є таким, щоби якимсь не бути. Зрештою, не це є фактором, який визначає успішність роботи президента.

– Якщо в українців погана соціальна пам'ять, то що тоді спричиняє розчарування виборців у політиках? Бо, на перший погляд, такою причиною є якраз невиконання обіцянок.

– Зачарованість політиками і розчарування політиками (чи й будь-якими іншими особами) — це не є два протилежних стани, це дві стадії одного й того самого процесу. Це процес, коли суспільство неадекватно оцінює теперішню реальність, неадекватно оцінює минуле і не може збудувати реалістичної візії на майбутнє. Отож потрібні такі фіґури, навколо яких відбуватиметься розчарування. Тому зачарування — воно завжди вагітне розчаруванням. Суспільство як група робить усе, щоби вибрати керівника, який не реалізує проголошених обіцянок, а пізніше переживатиме розчарування без почуття вини і відповідальності.

Ми хотіли би реформ, але не хочемо пересідати із дорожчих машин, які їздять гіршими дорогами, на дешевші машини, які їздитимуть кращими дорогами. Реформи — це означає, що багатьом із нас доведеться пересісти на трохи дешевші авта задля трохи кращої дороги. Ми ж уявляємо, що реформи — це їздити коштовними автомобілями по кращих дорогах, хоча так не буває. Ми не хочемо платити за реформи, а розчарування — це форма, у якій нам вдається не відчувати відповідальності за нашу власну долю і долю країни. Розчарування — це делеґування вини президентові, парламенту, уряду, олігархам.

– Чи існує в Україні електоральний розкол саме з огляду на проголошення політиками обіцянок? Одна частина країни обирає політиків, «які гарно говорять», — інша тяжіє до політиків, які не вміють говорити, зате є «людьмі дєла» (Янукович цим навіть хизувався).

– Не так важливо те, чи багато, чи мало говорять політики, як те, що українці обирають на антитезі: на тому, що наступний президент буде інакшим, ніж теперішній. Щоразу вибираємо інакших політиків від попередніх, і здебільшого відчуваємо подібне захоплення ними напочатку, і однакове розчарування ними вкінці. Це те, що об'єднує цю групову динаміку в цьому аспекті. Вибори на антитезі передбачають можливість зачаровуватися. Що, знову ж таки, передбачає розчарування у майбутньому.

– Це якесь «запрограмоване лузерство». Як із цього виходити?

– Історія України значною мірою стоїть на міфі про варягів, котрі прийшли над Дніпро, об'єднали племена, запровадили правила і почали будівництво держави. Не знаю, чи це правда, чи ні — втім це навіть неважливо, адже цей міф є живучим, і, можливо, є для нас підказкою. Нам потрібні нові «варяги» — у формі НАТО, ЄС, технологій, інвестицій, менеджменту тощо, котрі допоможуть розірвати це коло «лузерства». На жаль, в Україні я не бачу еліт, здатних змінити ситуацію.

– Наскільки типовою є така поведінка виборців для інших суспільств?

– Українці, незважаючи на свою унікальність, є звичайним народом. Є ті, кому живеться значно гірше. На планеті мешкає понад 7 мільярдів осіб населення. Є «золотий мільярд» — це перша лінійка, де люди живуть найкраще. Ми не належимо ні до 6-го, ні до 5-го — ми належимо до 2-го мільярда. Більшості людей на землі живеться значно гірше, ніж нам. Ми просто не вміємо цього цінувати. Ми занепокоєні конкуренцією щодо тих, хто живе краще від нас. І це, може, є позитивно, адже це нас підштовхуватиме до світу цивілізованих націй, народів. Тобто ми нічим у тому сенсі не унікальні. Понад те, ті самі проблеми переживали і європейські народи — хтось 50 років тому, хтось 100 років тому. Ми йдемо протоптаною стежкою.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

* «Бреши мені вголос» — назва пісні гурту «Скрябін» з альбому «Технофайт» (1993)