Одним з основних факторів нашого успішного військового опору російській агресії є гнучкість реакції як суспільства, так і військових українських підрозділів, в основі чого лежить притаманна нам – на відміну від росіян – горизонтальна організація суспільства. Власне ця наша культуральна відмінність зупинила кілька спроб наступу авторитаризму (згадаймо Майдани). Але ефективне функціонування такої структури вимагає високого рівня довіри – і це математично доведено.
Роман Кечур, завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ
Традиційно процитую свого доброго друга Ореста Друля з його статті на Збручі. У теорії зв’язку є парадокс, що називається “проблемою двох візантійських генералів”. Дві візантійські дивізії під командуванням генералів "А" і "Б" стоять на протилежних сторонах ущелини, в якій знаходиться ворог. Генерали переможуть тільки тоді, якщо атакуватимуть одночасно – в іншому разі дивізія, яка атакуватиме першою, загине.
Генерал "А" посилає гінця до генерала "Б" із депешею: "Атакуємо опівночі". Генерал "Б" відповідає згодою, після чого замислюється: "Якщо "А" не отримає повідомлення або вдаватиме, що не отримав, то я загину, коли атакуватиму опівночі". Відтак він шле гінця з проханням письмового підтвердження про отримання своєї відповіді. Генерал "А" без проблем підписує підтвердження, відсилає гінця назад і думає: "Якщо "Б" не отримає підтвердження або вдаватиме, що не отримав, то я загину, коли атакуватиму опівночі". І посилає гінця по письмове підтвердження отримання свого підтвердження. І так по колу.
Ця проблема може мати наступні розв’язки:
• Перший – це запровадити ієрархію: встановити, хто з генералів є керівником для іншого і чиї накази виконуються без обговорення. Система втрачає демократизм, але шанси на перемогу і керованість зростають: в авторитарних режимах проблеми "візантійських генералів" не існує – є, щоправда, маса інших проблем, але не ця.
• Інший полягає в праці над довірою між генералами.
Тобто першим способом ми формуємо ієрархічне суспільство. Другим – суспільство рівного доступу. В першому випадку нам потрібна вертикальна дисципліна і контроль, у другому – довіра і співпраця (співпраця при цьому передбачає делегування повноважень, а довіра – впевненість у відповідальність партнерів).
На цій основі побудована концепція робочих груп британського психоаналітика Вільфріда Біона. Неструктуровану групу (чи то натовп футбольних вболівальників, чи то націю) Біон вважав архаїчним утворенням, не здатним раціонально розуміти власні інтереси, планувати стратегії їх опанування, враховуючи наявні ресурси. Такі групи керуються сильними афектами і містичними віруваннями. Переважають ідеї втечі або нападу, пошуку магічного захисника, щодо якого фантазуються стосунки залежності і покровительства – або група мріє про прихід месії, який всіх порятує. Таким способом архаїчні групи долають страх знищення, фрагментації й анігіляції.
Натомість зріла група, яку Біон називає робочою, створює “спеціалізовані робочі групи”, яким делегує відповідні функції. Армія, спецслужби, незалежна преса, Церква та університети і медичні служби є прикладом таких підгруп. Багаторічна кваліфікована (й ефективна) робота таких структур породжує не лише інституційну довіру до них, а й посилює загальний рівень довіри в соціумі.
Через відсутність отої багаторічної ефективної роботи “проблема двох візантійських генералів” не втрачає своєї актуальності для українського соціуму вже багато років. Ми жили в суспільстві низької довіри, оскільки наш попередній досвід довіри (і не тільки інституційної) був невдалим: в радянському суспільстві довіряти незнайомому могло означати підписати собі вирок. Ми будували культуру, яка не спонукає довіряти, а натомість вбачає шлях індивідуального порятунку ефективнішим, ніж колективний. Ми далі перебуваємо в цій фазі. Всі хочуть сильної армії, але мало хто хоче в ній воювати. І це теж пояснюється тим, що віра в колективний порятунок є меншою, ніж надія на порятунок індивідуальний. Оцінюваний нами ризик втрат від того, щоб довіритися державі чи комусь, у кому ми не впевнені, часто значно вищий від очікуваної вигоди. Мусить бути екзистенційна загроза, щоб задля її уникнення ми повірили довколишнім. Ці приклади всім добре відомі: Майдан, перші місяці війни. На рутинний будень цього нема – над нами тяжіє пам'ять минулих розчарувань і страх невизначеності, типовий для Біонових архаїчних груп.
Ця нетолеранція до невизначеності – питання ще більших ризиків: чи “будемо ми довіряти, не знаючи, чи нас можуть обманути”, й уявлячи апокаліптичні сценарії, коли нас "кинуть, як завжди". Коли йдеться про “невелике”, то ще можна в собі знайти сміливість ризикнути – якщо ж стосується “надважливого”, виникає непевність, що викликає сильну тривогу. І саме ця тривога не дозволяє нам довіритися.
Маємо пам’ятати, що індивідуальна соціальна тривожність в нормі значною мірою визначається попереднім досвідом довіри до іншого й ефективністю “спеціалізованих робочих груп” в попередній соціальній історії – або хоча б позитивним опрацюванням (усвідомленням) колективної травми. Ми ж походимо з “кривавих земель” за Тімоті Снайдером – такий бекграунд не сприяє довірі. Довірі, яка необхідна нам для перемоги.
Ситуація недовіри закономірно посилює тоталітарні або ж централізовані тенденцій у суспільстві, що ми зараз і спостерігаємо. Ресурс довіри, добровільної самопожертви значно вичерпано.
Але якщо ми розуміємо перевагу “горизонтальних” мереж як фундаменту самоорганізації, то мусимо розуміти, що без інституційної та міжперсональної довіри не вдасться нічого побудувати. За браку довіри в будь-якій групі суспільний процес централізується (наростають авторитарні тенденції) або ж (що ще гірше) розсипається, фрагментується.
Ми знаємо безліч обґрунтувань цієї тенденції скептицизму. Британська почесна професорка філософії Кембриджського університету Онора ОʼНіл, наприклад, має свій цікавий погляд на питання довіри:
"Я би воліла більше довіряти тим, хто заслуговує довіри, а не тим, хто її не заслуговує. Я фактично стараюсь категорично не пробувати довіряти тим, хто не заслуговує довіри”.
Натомість Мирослав Маринович під час Бієнале довіри у Львові 2018 року пояснив проблему довіри в термінах гри з нульовою сумою, коли нема розуміння, що виграти можна не тільки за рахунок іншого, а за рахунок створеної в синергії гравців доданої вартості від їхньої співпраці:
“Win-Lose, коли я виграв, а ти програв, – це нульова сума. Це формула вищості, перемоги одного, але програшу іншого. Win-Win – це позитивна сума, формула, коли виграють усі, коли немає переможців та переможених, а є співпраця. Інші назви цих же формул: «або-або» та «і-і»”.
На жаль, система Win-Lose є природною, як наше природне бажання перемагати, підкоряти та домінувати. Це наша природа, яку наша культура визначає темною стороною. Система ж Win-Win є прерогативою культури, важкої праці над собою, осмислення й етичного самообмеження. Її можна легко зламати, адже вона потребує чесної гри і працює лише в тому випадку, якщо ми маємо справу з чесними людьми. Чи існує такий світ? Чи існує такий внутрішній наш світ? Чи ми є такими?
Коли ми донатимо відчутні кошти, самовіддано безкоштовно працюємо чи коли хтось йде добровільно воювати, ми хочемо бути певні, що інші також відповідно докладаються. Бо наша інвестиція в колективний порятунок є ефективною лише в колективний спосіб. Інакше ми ризикуємо “пошитися в дурні”. І програти.
Ми потребує гаранта, який убезпечив би нас від такого. Ним може бути держава – точніше, верховенство права в державі. Ним може бути репутація – в суспільстві, де її цінують. Ним, зрештою, може бути Церква. Наприклад, у своєму посланні “О квестії соціальній” митрополит Андрей Шептицький писав:
“Церква усмиряє та усуває братовбивчу боротьбу суспільних верств, вона проголошує доктрини, яким під силу ті крайнощі вирівняти і віддати кожному те, що йому належиться…”
Шептицький у цьому випадку латентно пропонує бути гарантом суспільного договору. Він як етнарх, лідер бездержавного народу, в якого немає офіційної влади, фактично каже, що гарантує чесні домовленості, адже і бідні й багаті є вірними Церкви.
Зеновій Мазурик колись писав:
“Цікаво поглянути на понятійні зв’язки з такими словами, як вірність, віра, вірогідність, надія, та на тлумачення цього поняття різними мовами… Переважає думка, що довіряти чи не довіряти можна комусь. Кому ж можна довіряти? Демокріт казав, що тільки надійним. А як розпізнати надійних у наш швидкоплинний і непевний час?”
І тут знову ми мислимо поняттями “своїх” і “чужих”. Війна ще більше спонукає нас до такого розщеплення, коли треба розуміти, хто “свої”. Ми розділяємо на чорне та біле, добре та погане, на "ми" та "вони". Але що робити з байдужою більшістю?
Ми всі хотіли б жити в світі, де більшість “своїх” і їм можна довіряти. Але живемо ми в світі невизначеності, де незрозуміло, як ставитися до цих “нейтральних”. І не очевидно, як вони ставляться до нас. Треба усвідомлювати, що світ значно складніший, ніж дихотомії “добре-погано”. Без “презумпції довіри” неможливо нейтральних зробити своїми. Хоча всі ми знаємо, як сильно болить, коли помиляємося.
І ще один аспект.
Говорячи про довіру, варто розуміти, що її ніколи не буває достатньо – тому потребуємо ще й віри. Запам'ятались мені слова Дзвенислави Новаківської:
“Віра – здатність уявляти майбутнє… організації і презентувати уявлення так, щоб інші були готові спільно його втілювати, долаючи перешкоди… Крім того, віра є важливою частиною такої якості, як доВіра, – вміння поВірити та вВірити щось іншій людині”.
Отже, віра слугує найвищим ступенем надії. Вона є основою стійкості, яка, своєю чергою, збудована на дії. Віра не ґрунтується на пасивному очікуванні щастя. Натомість вона є рушійною силою, яка спонукає людей до дії та позитивних змін. Ця дія не обмежується особистими інтересами, а виходить за межі власного "я" й охоплює трансцендентні цінності та досвіди, такі як добро, співчуття, альтруїзм та відчуття спільноти.
Віра часто заміщує довіру. Іншими словами, віра нам потрібна тоді, коли довіри бракує (а її бракує завжди). Ми приречені вірити людям, хоча й розуміємо людську і свою природу – але реалізація візії майбутнього, в яке ми віримо, наші мрії, наші ідеали змушують нас до цього. Тому ми приречені довіряти, хоча усвідомлюємо ймовірність зради і поразки. Тому довіра є тендітною і потребує постійного підкріплення, адже зрада завжди залишається ризиком.
І тому віра є необхідною для виживання в світі, де неможливо гарантувати безпеку. Віра в психологічному сенсі для людини, травмованої браком довіри, є протезом довіри. Цей протез дає нам сили долати труднощі, мотивує діяти й допомагає знайти сенс життя.
Без віри вижити в ситуації, в якій перебуваємо, неможливо. Віра дає надію, а без надії годі вижити. Мусимо, окрім іншого, витримувати ситуацію невизначеності, адже ми не знаємо, який фінал на нас чекає. Але віримо, що він буде переможний.
Доповідь була виголошена під час круглого столу молодих лідерів «Імператив війни: вгору піднести серця» в межах проєкту «На хмарі» Інституту лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
11.06.2024