ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ЗІ ШВИДКІСТЮ СВІТЛА І ВИНИКНЕННЯ РОЗДІЛЕНОГО СВІТУ
Цей есей виник з нашої – двох психоаналітиків з України та Америки – мейлової розмови. Кожному з нас думки, висловлені співрозмовником, здалися вартими, щоб ознайомити з ними ширше коло зацікавлених. У результаті зійшлися на такій формі оприлюднення: англійською мовою в Сполучених Штатах та українською тут. Звичайно, професійна деформація психіатра або психолога акцентує, що розквіт психології пов'язаний з розширенням свідомості, як показано (сподіваємося) в цьому есеї. І така експансія має значення лише тоді, коли людське життя має цінність у вільному світі. Ми можемо зрозуміти наше спільне прагнення до визначеності, бажання бути на «правильному боці» бінарності, загальні страхи та тривоги, що охоплюють нас при намаганні осягнути якусь монолітну істину, яка в підсумку заковує нас у наручники. У цьому сенсі, намагаючись вийти на межі страху, ми все більше стаємо його в'язнями.
Роман Кечур, завідувач кафедри психології та психотерапії УКУ, президент Української конфедерації психоаналітичних психотерапій; голова правління Українського психотерапевтичного університету.
Даррен Гейбер, психоаналітик (Лос-Анджелес), лауреат кількох премій за аналітичну літературу, остання його книжка «Кола без центру: Залежність, пристосування та вразливість у психоаналізі» була опублікована в липні 2022 р.
Як ми потрапили в цю халепу? Наш світ розщеплений. Це знають усі. Ми ділимо його на умовні табори. Байден, Сунак, Шольц, Макрон, Зеленський проти Трампа, Сі, Путіна, Асада, Орбана. Одні за прогрес, інші відстоюють традицію. Одні за «зелену» енергію, гендерну рівність і різноманітність, інші не проти спалювати нафту і захищають статеву бінарність. Новітні католики проти гуґенотів. Так було завжди – але, здається ми знову на порозі Варфоломіївської ночі.
Що не так? Чому екстремуми знову стали популярними? Чому незадоволених вкотре більшість? Чому все більше людей з обох боків кажуть: «Все погано. Треба все зруйнувати»?
Західні суспільства скористали з технологічного й економічного розвитку найбільше, але багато хто почувається обманутим: високе споживання не зробило людей щасливими.
Залишаючи осторонь наші консервативні чи ліберальні симпатії, в цих роздумах ми намагаємося в цьому есе спробувати бути «над битвою» поляризації. Інакше просто далі розпалюватимемо ворожнечу та підживлюватимемо бінарні аргументи – будемо вічно ходити по колу.
Чому ми на порозі «нового середньовіччя»? У справжньому середньовіччі люди погано розрізняли думку (віру) і дію. Вони буквально розуміли заборону на гріховні думки, які ототожнювали з діями. Якщо хтось мав інше розуміння віри, тобто розходився думками (не діями) з панівною доктриною, то міг бути оголошений єретиком і піддавався репресіям аж до знищення. Інакшість сприймалася як ворожість, а думки дорівнювали не лише злим намірам, а й злочинним діям. Не дивно, що Фройдівська пропозиція дослідження вільних фантазій стала можливою лише зовсім недавно.
Адже вільно фантазувати, до прикладу, про «вбивство короля або президента» в кабінеті психоаналітика можна лише у світі, де фантазії не дорівнюють намірам – і тим більше діям. Інакше можна було би позбутися голови. Лише в сучасному світі люди можуть розповідати сни про смерть президента і голосувати за його партію на виборах. Фантазії і сни в західній культурі остаточно розмежувалися з намірами і діями. З’явився простір для психоаналізу і вільного мистецтва.
Ця слабкість диференціації думок і дій присутня і в сучасних тоталітарних країнах. Це погане розрізнення внутрішнього та зовнішнього світів створює параноїдний дискурс і ділить людей на своїх і чужих. Іновірці й інакодумці завжди були під підозрою і переживалися як головне джерело загрози. Люди мали небагато знань, якими могли пояснити світ. Містичні вірування були одночасно наративами, що пояснювали будову світу, ідентифікаційними ознаками приналежності, а також маркерами політичної та релігійної лояльності. Треба, знову ж таки, пам’ятати, що більшість людей на планеті живуть у подібному світі й тепер.
В час Просвітництва через раціональний дискурс було відновлену межу між думкою та дією – таким чином архаїчне в людській природі було обмежено. Навіть релігійний мейнстрім у західному світі став більш раціональним. Протестантська етика переважно декларує Бога як Закон, а не містичну особу. Ця тенденція поступово поширилася на значну частину всього християнського світу. В результаті між релігійним і науковим знанням не тільки з'явився зв'язок, а й відбулася диференціація між ними, взаємне визнання, автономія взаємного визнання.
Цей феномен можна порівняти з різними рольовими установками, що зумовлюються контекстом. Ми по-різному себе можемо переживати і поводити в сауні та на стадіоні, в театрі та музеї. Незважаючи на цю разючу різницю, ми – ті самі ми. Перефразовуючи Волта Вітмена, наше я містить багато осіб. Це рівною мірою стосується наукової лабораторії і бібліотеки, університетської аудиторії та церкви. В Україні ми намагаємося осмислювати цю різницю й іронічно дивимося на наївні спроби дихотомічного протиставлення. Загалом це складне завдання, бо потребує постійного нагадування про обмеженість нашого знання. Якщо ми пам’ятаємо про недосконалість нашого розуму, то суперечки між наукою і вірою стають безглуздими. Ми думаємо, що наша ідентифікація випливає з нашого індивідуального і колективного раціонального та трансцендентного досвіду («пастишу» досвіду та контекстів), а також характеру. Таке розуміння робить нас толерантнішими.
Отже, з’явилися приватність і свобода слова. Світ еволюціонував до сучасної демократії, яка стреміла до раціональності.
Друковане слово – після революції Ґутенберґа – сприяло впорядкуванню і раціональності людського мислення. Написати щось – означало логічно, раціонально і послідовно викласти текст. Писемність увійшла в соціокультурну тканину. Такий спосіб організації й передачі знання став еталоном для мислення, що призвело до бурхливого технологічного розвитку. Своєю чергою, для друку потрібні були технічні й матеріальні ресурси. Видавці й редактори отримали інтелектуальну владу. Не надруковане залишалось неіснуючим (архаїчний еквівалент сучасного «якщо немає фото, то цього не сталося»). Власне автори і редактори, а не лише священники, почали надавати значення фактам, виконуючи батьківську суспільну функцію.
Тепер ми вступаємо в нову вибухову епоху: епоху мікропроцесора. Все змінилося з появою комп’ютерів. Авторитет у гіпердемократизованому онлайн-пейзажі нівелюється. Електронні соціальні мережі й економічний прогрес створили великі кластери людей, для яких висловлювати (письмово або усно) думки є синонімом роботі (а отже дії). В суб’єктивному сприйнятті слово і думка урівнялися зі вчинком, межа між внутрішнім і зовнішнім знову була зруйнована, а ми всі вкотре опинилися в параної.
На якому боці ми є або маємо бути? Чи підбуримо онлайн-юрбу? Говорити щось означає бути чимось.
Як відзначив Том Ніколс ("The Death of Expertise: The Campaign Against Established Knowledge and Why it Matters"), експертність втрачає свій соціокультурний авторитет, редактори втрачають свою владу. Тепер кожен може написати. На зміну дефіциту інформації прийшов її надлишок. Суспільний наратив не просто розщеплюється, а фраґментується. Сучасна людина опиняється в хаосі й дезорієнтації. Кожен з нас відстає від мейнстріму, що розвивається зі швидкістю світла разом із самими соціокультурними змінами. На зміну вченим-енциклопедистам приходять клавіатурні воїни і фахівці з конкретних питань. Кожен «проводить власне дослідження». Ідентичність індивіда редукується від множинності означників (географічних, релігійних, політичних, расових, культурних тощо) до єдиної мікроупередженості: «ти з ким?» З багатогранних особистостей епохи просвітництва ми перетворюємось знову на «ізольовані» категорії християн, мусульман і юдеїв, лівих і правих, прогресистів і консерваторів – і навіть ці категорії фраґментуються далі.
Знову ж таки, бачимо втрату складності на користь «створення вражень» за допомогою сенсаційних звукових фраґментів і маркерів. Перемагає найгучніший або найобурливіший голос. Не в змозі утримувати в головах складність і множинність істини, ми ідентифікуємося з частковими ідентичностями (частковими об’єктами в термінах Фройда і Кляйн) – як дитина ототожнює Іншого (переважно батька або матір) з частинами його, Іншого, тіла чи його, Іншого, предметами.
Ідентифікаційна і смислова фраґментація сучасного західного світу призводить до виникнення сильних групових афектів розгубленості та страху перед розпадом. Цей психотичний страх радикально загострює безкомпромісну боротьбу часткових «істин» між собою. Пізнання і мислення максимально утруднене. Ми на порозі маячного «просвітлення» іншого штибу, коли якась містична і фанатична ідея оволодіє більшістю.¹
Дивною є тут паралель нашої епохи з середньовіччям, яке плутало мислення з дією – як ми нині плутаємо соціополітичну дію з твітами, фейсбучними постами чи коментарями. Іноді нас спокушає думка, що добре захищена «антипозиція» зміцнить нас психологічно. Проте існує різниця між знищенням-кенселінгом-руйнуванням і спробою створити щось нове. Легше засуджувати фашизм або соціалізм з клавіатури, ніж насправді проводити повільну виснажливу роботу на захист демократії та громадянських свобод, наприклад, у США. Україна ж тим часом дослівно прагне захистити свої кордони й демократію проти вторгнення соціопата: виснажлива безперервна боротьба, яка є одночасно насильницькою і зануреною в невизначеність.
Саме в цьому сенсі перед нами стоїть загроза нової середньовічної епохи. Хоча, можливо (і ми ірраціонально сподіваємось на це), раціональний дискурс візьме гору. Можливо, ми просто на початку нового циклу розвитку – і нова етика, як завжди, трохи відстає від потреб часу. Можливо, що реалізується притаманна західній культурі здатність знаходити компроміси для вирішення конфліктів. Можливо, що майбутня форма нової етики формуватиметься аналогією з прецедентним правом, яка буде спроможною швидше реагувати на зміну контексту. Хотілося б побачити, чи це так…
*
Повертаючись до «смерті редактора (авторитета)», слід зауважити, що в теперішньому ліберальному дискурсі акцентується на його обмежуючих, владно фруструючих «батьківських» функціях. Таке розуміння іґнорує заспокійливу (контейнеруючу за Біоном) роботу редактора. Форматуючи («цензуруючи») текст, редактор творить релевантний основний – спільний – наратив і табуює (відсіює) інші, очищає сигнал від білого шуму. Символізація Імені Батька, за Лаканом, вводить (символічний) Закон. Розділяє психічний зміст на свідоме і несвідоме, або – за іншою метафорою – надає фактам значення. Це символічна і необхідна функція людської психології, на думку Лакана, щоб знайти метафоричний порядок на противагу нівелюючому хаосу.
Натомість панівний тепер цифровий алгоритм навпаки робить релевантним і поширює все, що тривожить, бо таким чином привертає увагу споживача, боротьба за яку стає суттю сучасної економіки, адже перетворює увагу споживача на гроші. Комп’ютерні алгоритми посилюють тривогу, бо вона потрібна для роботи реклами. Нам продають наші страхи і засоби порятунку. Така ціна за перемогу споживацького раю. І за свободу.
Як наслідок, у таборі борців за людське право з’явилися нова цензура і новий остракізм (кенселінг). На іншому ж полюсі поборники традицій захищають переважно своє «природне» (доцивілізаційне) право на брутальність, ксенофобію і насильство. Ці тенденції потенціюють одна одну: атака лібералів на усталені релігійно-етичні норми розхитує тонку плівку цивілізації аутсайдерів і призводить до частіших проривів тваринного начала. Така регресія одного з полюсів ще більше дегуманізує його в очах іншого. Як наслідок, одні втрачають емпатію, інші – людську подобу.
Тут також діє маркетингова динаміка. Алгоритм, адаптація інформаційного світу людини відповідно до її вибору та шаблонів створює самопідсилювальну «інформаційну бульбашку», де інші стають ще більш демонізованими, а параноя ще сильнішою. Не встиг мейлом поскаржитися товаришеві, що мешти натерли ногу, як тут же бачиш рекламу взуття на сторінці фейсбуку. Великий Брат дивиться та рекламує!
До цієї невтішної динаміки спричинився інформаційний вал, коли на зміну інформаційному голоду прийшла надмірність. Як писав Бодріяр, ми маємо все більше і більше інформації та все менше і менше значень.
Що, наприклад, означає «COVID»? Як його чітко визначити? Це природний вірус, біологічна зброя чи кара Божа? Вибирайте на свій смак відповідно до тисяч статей, опублікованих в мережі, – і завжди знайдете однодумців. Аргументи науковців вважаються невалідними, бо ж усі думки рівнозначні й рівноцінні! Так постмодернізм, перемістившись з філософських есеїв на сторінки фейсбуку, створює психоз. Бо доречне застосування потребує відповідної кваліфікації й етики. Більшості з нас бракує першого, а декому – другого.
Декілька прикладів. Найбільші бібліотеки світу за століття зросли у 140 разів. За останнє тридцятиліття було створено більше нової інформації, ніж за попередні п'ять тисяч років. Ця інформаційна лавина при відсутності глобальних авторитетів нівелює значення фактів. Все є правдою і ніщо не є істиною. Значення самих фактів випаровується, люди починають вибирати ті, що відповідають точці зору, яка упереджено ставиться до того, які факти є прийнятними. Факти стають «брендами», котрі можна рекламувати.
В результаті ніхто не знає всієї картини, кожен перебуває у своїй бульбашці. Неможлива для осягнення окремою людиною культура людства (яка, до того ж, ще й стрімко розростається) редукується індивідуумами до простіших часткових форм, а самі люди об’єднуються навколо цих спрощень за архаїчним принципом свої-чужі. Людина безнадійно відстала від людства, а людство фраґментувалося. Цю фраґментацію ми намагаємося описати короткими текстовими формами, задля лаконічності жертвуючи точністю (до прикладу, цей текст також є обмеженим за розміром).
Ми розщепилися, тому що створили параноїдний дискурс як нову норму. Будували новий ліберальний рай, а опинились у нестерпному середньовічному пеклі. Боротьба за мережевість інформаційних потоків завершилася «вбивством» редактора, і колись марґінальні плітки стали мейстрімом. Здається, наша наївна віра в прогрес змінюється, оскільки ми приходимо до розуміння того, що нам все ще потрібно навчитися використовувати ці нові інструменти.
Такі злочинці, як Путін, Асад та інші, мають бути притягнуті до відповідальності. Однак якщо ми цього не зрозуміємо, на їхнє місце прийдуть інші.
Розколи чи бінарні системи завжди вагітні тоталітаризмом, бо в світі, де є «вони і ми» і «ми проти них», в цьому маніхейському регресі і вони, і ми завше потребуватимемо лідерів, які забезпечать нам перемогу (проти них). Пошук суспільних компромісів змінився безкомпромісною боротьбою.
Будь-яка «золота середина» або компроміс потребує уявлення про нашу спільність, розуміння цієї спільності. Регресія до часткових ідентичностей і протистояння між ними веде до зникненням «золотої середини». Все, як написано на могилі Фройда: «Голос розуму говорить тихо».
_______________
¹ У психіатрії цей механізм називається делюзійним (психотичним) просвітленням, коли постійне збентеження та страх досягають свого піку через самозахисні «ходи» проєкції та проєктивної ідентифікації, проблему «розміщають» в Іншому, і саме його тепер демонізують, бояться та ненавидять, створюючи психологічний світ екстерналізованих «дивних об'єктів» Вілфреда Біона. Зникає інтроспекція, рефлексія й усвідомлення, необхідні для розуміння наших власних несвідомих – індивідуальних та колективних – внесків. Вибір бачиться між паралізованою безпомічністю або інтенсивною, короткотерміновою реактивністю (і це призводить до залежності від наших заспокійливих точок зору.) У літературі є описи станів, коли люди на фото виглядають пацієнтам дивно, коли здається, що перехожі загрозливо дивляться одне на одного, а предмети в кімнаті розташовані підозріло. Цей психологічно нестерпний стан, який називається психотичним настроєм, долається за допомогою психотичної редукції (або психотичного озаріння): раптом «все стає зрозумілим» і з'являється захоплива оманлива ідея, яка «все пояснює». Так зазвичай виникає психоз: маячна нитка, яка надає цілісності нестерпній суб'єктивній фрагментації. Ми бачимо це в невиліковних теоріях змов, соціально-політичних чи інших позиціях поза всякими аргументами чи раціональним обговоренням.
19.11.2024