Часи повторюються. Не дослівно, не буквально, але закономірно, у спіралеподібному русі. Нині ми знову опинилися в точці, де перед нами – «порція нових часів». І з кожною новою «порцією» можемо розпізнати певні тенденції. Це необхідно для того, аби наші зачудування й тривога з приводу нових часів були трошки меншими, а наша здатність мислити навпаки росла.
Страх знижує IQ. Дослідження показують, що коли ми боїмося, наш інтелектуальний рівень падає десь на 10–20 пунктів. А коли вдається заспокоїтися, ми розумнішаємо. Тому пропоную глянути назад, аби зрозуміти сьогодення.
Візьмімо за приклад Колізей – символ величі Риму та римської інженерії, збудований у 72–80 рр. до н. е. за імператорів Веспасіана і Тита, батька і сина, – тих самих, які зруйнували Єрусалим.
Гладіаторські бої, що проводилися в Колізеї, були найпопулярнішим видовищем. У них брали участь раби, військовополонені, а часом і вільні люди. Місткість Колізею – 50 тисяч глядачів. Тобто 50 тисяч людей дивилися, як 10 тисяч інших людей протягом двох тижнів убивають одне одного. Це чудова розвага з точки зору культури насильства. Власне навколо таких практик тримається ця культура насильства, а також відсутності вини – вини за насильство.
В язичницькому світі людська природа виявляє себе в нічим не обґрунтованому і необмеженому насильстві. Біблійна формула закону помсти «око за око», що неодноразово зустрічається в Старому Заповіті, – це спроба встановити межу: покарання не більше, ніж провина.
У Римі будь-яка агресія була легітимною. Насильство – мова сили. Той, хто її має, говорить. Той, над ким воно здійснюється, – мовчить.
Яка етика виправдовує насильство? Чим вона регулюється, якщо не винуватістю? В цьому випадку – сором. У традиційних суспільствах сором – головний регулятор поведінки. Людина в селі знає: якщо зіпсує репутацію, то втратить підтримку громади, а без громади їй не вижити.
Сором – це зовнішній контроль. Страх бути приниженим, осміяним, викритим. Головна сила, що стримує, – не закон, а громадська думка, честь, репутація. Людина не хоче «зганьбитися». Це етична система, яка не обов’язково зупиняє агресію, але накладає на неї зовнішні обмеження.
На противагу – етика вини. Вона внутрішня, заснована на совісті. Тут важливо не те, що скажуть інші, а що ти сам усвідомлюєш як зло.
Отже, основні риси етики сорому:
– соціальна природа: сором виникає як реакція на уявлення, що інші люди побачать або дізнаються про негідний вчинок;
– почуття гідності: поведінка регулюється прагненням зберегти честь, обличчя, репутацію;
– мотивуюча сила – не закон, а честь;
– зовнішній контроль: людина орієнтується на думку суспільства.
Рухаючись далі сторінками історії, виділяємо два моменти, які змінюють подальший розвиток подій:
313 рік – Міланський едикт імператора Костянтина. Християнство стає легальним.
380 рік – воно стає державною релігією. Колізей занепадає. Арена, на якій розважалися стратою, більше не є допустимою формою публічного дійства. Насильство починає обмежуватися не тільки зовнішнім соромом, а й внутрішнім моральним імперативом.
Християнство – це ж про етику вини, це ідея індивідуального гріха. Не сором перед людьми, а відповідальність перед Богом. Коли Христос на хресті каже: «Прости їм, бо не знають, що творять», – це акт глибинного розуміння. Це визнання того, що злочинець не до кінця усвідомлює зло, яке чинить, – а отже потребує пробачення, а не просто покарання.
Сучасний світ хоч і живе у множинності етичних систем, має певні домінанти. Наприклад, екстерналізація вини — її проєкція на інших. Політичні лідери, як-от Трамп чи Путін, ніколи не визнають провини. Вони «завжди добрі», «завжди мають рацію». Вся агресія – «ззовні». Всі винні – «інші».
Це типовий продукт етики сорому: немає каяття, є лише ганьба поразки. І ця ганьба стає мотивуючою силою. Сором не тому, що зробив зло – а тому, що тебе висміяли, осоромили, знецінили, перемогли.
Сьогодні ми намагаємося натиснути на «педаль вини» – а вона не працює. Історія з фотографіями полонених, які показує Володимир Зеленський американському президентові в Овальному кабінеті, дуже добре нас вчить. Реакція Трампа є награною. У нього ці кадри не викликають почуття провини чи співчуття.
Коли ми стикаємося з такими людьми, то намагаємось апелювати до їхньої совісті. Але вони не керуються совістю – вони керуються соромом. І це інша моральна логіка.
Ми живемо в епоху, де пульсують обидва дискурси – сорому і вини. Історія, як арка біля Колізею, нагадує: після агресії завжди настає момент обмеження. Після безкарності – інтерналізація вини. Після Римської імперії – християнська Європа. Після гладіаторських боїв – моральна заборона на публічні страти.
Ми звикли думати, що світом керують гідні, моральні, просвітлені. Але історія щоразу розвінчує цю наївність. Світом часто керують недосконалі люди. Люди, в яких сором може стати джерелом агресії. І ми не завжди розуміємо, в якому моменті історії перебуваємо.
Як під час Майдану: ти стоїш у центрі подій, але не бачиш їх цілком. Ми не знаємо, чи це нова епоха, чи просто нова хвиля старого циклу. Ми не знаємо, куди це веде.
Страх змушує нас екстраполювати теперішнє в майбутнє. Нам здається, що так буде завжди. Але історія показує – агресія не безмежна. Зміни можливі. Колізей рано чи пізно занепадає. Арка Костянтина з’являється. Тому питання для нас: як жити гідно у світі, який не завжди є гідним?
P. S.: Ми знаємо ще етику відповідальності й етику переконання, а також етику страху. Спрощення до етики вини і сорому є спробою насвітлити етичний колапс даного моменту.
Доповідь була виголошена під час круглого столу молодих лідерів «Україна на зламі ціннісних епох: в чому знайти точку опори?» в межах проєкту «На хмарі» Інституту лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
29.04.2025