Зварено у Львові

Ця історія трапилась з моїм товаришем. Людиною максимально толерантною, спокійною, виваженою. Ніч, темно, кіоск, район вулиці Стрийської поблизу казарми ПРИКВО. Все настільки банально, що нагадує заїжджену історію, жарт. Але, це було насправді.

Підійшли ззаду і попросили угостити їх сигаретами. На російській мові, точніше суржику, п’ятеро молодих людей вбраних в спортивне. Він купив пачку і запропонував їм цигарки, взяли, закурили, а тоді почалось словесна атака «чого ти не на війні, чому ви львів’яни такі великі патріоти, а коли прийшлось воювати і так далі ….». Він відповів, що коли прийде повістка він піде, косити не буде. Відповідь не сильно їх втішила, але від мордобою його врятував прихід шостого, старшого серед них, по званню і авторитету. Він їх заспокоїв. Їх, це були військові, молоді мобілізовані, вже ветерани АТО, хлопці з Кіровограда і області.

Якби це був окремий випадок, або продовження дискусії про те хто воює, а хто в Росії на заробітках, чи тільки з факелами марширує і фанами розмахує, (на zbruč’i також про це писали), можна було б промовчати. Статистика, цифри, фантазію не травмують, її травмують картинки, які в голові, уявлення про Галичину, створені самими галичанами – останній форпост, свого роду 300 спартанців, Бандерштат, плюс той негатив який вони бачили там на фронті, тоді і те що бачать тут, у Львові, зараз. Мова про нераціональні емоції, враження, які часто виникають і виникали в гостей, при відвідинах Львова, а не фейсбучні пости, що у Львові можна говорити «па рускі» і вас за це не уб’ють.

От уявіть собі, сонячний і можливо, вихідний день у Львові. Ви йдете Площею Ринок, потім повертаєте на Вірменську і далі повз Арсенал, де внизу мангал–шашлики-пиво — ви всі знаєте цей маршрут вулицями старого кварталу. Що бачать ваші очі? (А ми 80 % інформації отримуємо так). Тротуари всіх вулиць, вся площа Ринок, заставлена столами, за якими сидять люди, які п’ють, як правило, алкоголь і їдять. Вам доходиться їх обходити. Якщо підняти очі, ви почнете помічати ще щось, наприклад, архітектуру і якихось абстрактних львів’ян, панянок, батярів, лицарів, навіть партизанів з машинґверами. Щоб відвідати музей, галерею, театр, виставку, концерт, та навіть магазин, потрібно, принаймні, зайти всередину, а тут, ви просто йдете вулицею.

Ці військові, яких привезли в центр на екскурсію і знайомство з містом, і не тільки вони, не знають, що більшість людей за столиками не львів’яни, туристи. Більшість жителів міста Лева, не вписуються в пафосний історико-архітектурний і ресторанний гламур камерного міста кави, пляцків, пива, шоколаду, у всі ці декорації сурогату, чи то польського, чи то австрійського, чи то навіть середньовічного Львова. Не вписуються в образ міста створеного машиною реклами. Вони залишились за кадром. І так у всьому світі. Наприклад, на рекламних кадрах найвідомішого міста закоханих, міста Венеції, ми не бачимо жителів Венеції, які ремонтують зуби, взуття, автомобілі, купують хліб, ми бачимо гондольєрів.

Проблема Львова не тільки в тому, що крім туризму, тут більше нічого немає. Наприклад, в’їжджаючи у Львів, чи то по Стрийській, чи по Городоцькій, чи з боку Винник, чи по Чорновола ви не проїжджаєте промислові райони, окраїни, як в більшості міст, їх немає. Були, зараз вас зустрічають супермаркети і житлові квартали.

Для порівняння, основні туристичні міста конкуренти, яких Львів обійшов, вийшовши в Україні на перше місце, Київ і Одеса. Одеса це порт і промисловість, Київ – адміністративний, науковий, не кажучи вже про те, що і промисловий центр, чого вартий тільки завод Антонова.

Мало цього, у Львові все більше домінує туризм «поїсти – попити», а не «подивитись – повчитись – послухати».  На тій же Площі Ринок, яка у вихідні і свята нагадує вокзал і звичайний базар – барахолку, так що не проштовхнутись, навіть заклад є з промовистою і вбивчою назвою «П’яльня» (горілки і пиво з 1960 року) поруч, триповерховий дім, колишній універмаг, фабрика пива і ресторан вкупі. 

Пиво перемогло. Особливо тепер, коли кава, яка у Львові не росте,  коштує 30 грн і літр елітного, живого пива, звареного на малій пивоварні, а не магазинна пастеризована шипучка в пляшках, коштує стільки ж, а той менше. Ресторатори роблять те, що повинні, заробляють гроші. Це не їх проблема, що культура – музеї, галереї, театри – і близько не мають таких фінансів, як королі пива, кави, піци і пляцків. Не випадково, що місті, яке є архітектурною перлиною України, ви не зустрінете реклами, «день архітектора», а «день кельнера». Львівські архітектори відмітились тільки тим, що відкрили свій ресторан у Пороховій Вежі.

Не вірите ? Задайте в пошуку Львів, подивіться телевізор, почитайте газети. Я не знаю, чому немає реклами львівської художньої галереї, чому ім’я Новаківського менше відомо, ніж пиво 1715. Я розумію, що часи коли тут виробляли кожен четвертий телевізор і кожен другий автобус не вернути, і замість «зроблено у Львові» треба писати «зварено у Львові», і єдина можливість, не пропити і не проїсти культуру — це фестивалі всеукраїнського і європейського рівня. Не кулінарні, звичайно, культурні, спортивні. «Альфа-джаз», театральний фестиваль «Золотий лев», книжковий форум і так, матчі Ліги чемпіонів. Хоча ні, дякуючи «толерантності» львів’ян, реальних, не професійних усмішок продавців і кельнерів, наступного року Ліга чемпіонів, яку привозив «Шахтар», може до Львова й не завітати.

І на останок. Цих хлопців з Кіровограда не ображали, як прихильників клубу «Шахтар» і самих футболістів, не вішали на трибуні банер «геть зі Львова», ні, їм деякі львів’яни вказували, як говорити, де ставити наголос і хто такі українці.