Б. Перша чистова редакція. Друкується за автографом. Кінець не зберігся.
1. Іван приймав кумів, пив з ними горівку і балакали.
— Мині оце зле віпало, так зле, що аж, аж!
— Бог дав то треба приймати...
— Та же з богом битиеи не буду, але чьис такий горьичьий а прикрий.
— Діти, куме, ще нікого на біду не спровадили. Діти піна на воді, щос на них трісне та й по них! Гріх нарікати.
— Та я нічо не кажу, аді, троє їх було і четверте найшлоси але чьис усему пан.
— Мусите собі раду. так давати.
— Косю, видите, та й все поглидю, ци не винирає із-за горба з обідом. Лижка страви чоловіка все тримає. А ще дрібні діти, а вона слаба, а жінки ніякої не загулиш до хати, бо такий чьис — всім вогонь у руках.
— Перебідуєте лиш каби вам газдиня подвеласи але бо вона щось горит та то недобре.
— Таже недобре, клопіт голові та й більше нічо.
— Та чьис нам іти — завтра робота.
І пішли.
—————
2. Від диму в хаті сьвіта не видко.
Іваниха сиділа коло печи і готовила обід. Жовта як віск, з чорними пасмугами попід очи, з очима блискучими.
— Люде, гину, люде гину!
Присіла на землю і руками товмасила черево.
— Ма, аді, аді, кулеша збігає.. Заколотила кулешу наляла в миску борщу і подала дітем. Їли і билися лижками по чолі.
— В хаті як у стайни...
Домела хату до лави і впала на ню.
— Бричами ріже!
Допала постелі, притулила дитину до грудей.
— Оце мині якіс мрії поперед очи бігают.
— Семенку, колиши Василька.
— Ая, таки зараз!
І найстарший Семенко утік з хати.
—————
3. Іван варив вечерю.
— А ци ж я знаю, що цему робити? Розболілася так дій, що хочь.
— Гандзю може борщу горьичого сербнеш?
— Не хочу, дітем дай.
— Твої діти не поздихають з голоду, бодай йіх чума загорнула!.
— Не клени мині діти, ще їх мачуха навкленаєси доста. Іван замовк. Дав дітем вечеряти, а самому не йшла їда в смак.
— Гандзю!
— Дай мені, чоловіче, споки!
— Спи, спи, я нічо не кажу... Як лишитися, коли зерно вітече геть, само стебілє лишитси?!
Так заснув на лаві.
—————
4. — Ти, Семенку, не йди від хати. — Колиши Василя, бо мама не годна руков кинути. Дьидя тобі яблук купит.
— А чого кричит як додько?
— Бо голоден. Ти розумний та озми хліба та живикай по трохи та нагодуй!
Семенко годував під-найменшого.
— Аді, як кусає — о то публіка!
— Співай єму, то борше засне.
Хитав корито і бурмосив щось під носом.
— Ліпше співай!
І почала мама сама співати.
Все міцнійте, все голоснійше. А врешті так страшно стала верещати, що Семенко з плачем утік перестрашений з хати.
—————
5. — А ти чому в хаті не сидиш?
Я тобі зараз покажу!
— Я си бою, я си бою, дьидю, я си бою! Мама так страшна співают!
— Не бий мині, діти!
— Гандзуню, то ти хочеш умерати?
— Хочу.
Зарув як звірь. Діти почали за ним верещати.
— Тихо, мой, на піч ідіт, мама не вмре.
— Не лишай мене, Іванку.
— А жито вісиплеси. Ще завтра маю трохи та й вже буду коло тебе.
— Свічку мині зсучи та хоть Семен подаст.
— Йди, йди з Семеном.
— Кілько я тебе маю просити?!
— Зараз, зараз зсучу.
Зсукав чорними долонями свічку. Свічка вийшла чорна, брудна. Іван подивився на руки і плюнув.
— Це руки?!
—————
6. Ляг на лаву і сон його почав морити.
А може бог даст, що віде...
Ся думка прогнала сон і утому.
— Та ти, небого, не вмерай, бо підут твої діти як щеньита.
Не вмирай, небого, бо я не маю с чим тебе ховати.
Ціле тіло скорчилося, напружилося аж ребра пукали. І Іван влипнув як мала дитина.
Приступав до жінки.
— Гандзю, ти не лишьий нас, на кого свої діти покидаєш?
— Не збиткуй, не дай збитку[вати].
============
ПЗТ, I, 301
16.07.1949