Doctor universalis

Майже століття його нема з нами, але геній Івана Франка з роками лише молодшає. Під його зіркою уже влаштовують масштабні молодіжні фестивалі-гуляння, на яких Франко зазвучав по-новому. Зокрема, пісні на його вірші там виконують багатьма мовами світу різножанрові гурти й солісти. Ні Франко-соціаліст, ні Франко-атеїст, ні Франко-заробітчанин не фігурують на цих багатотисячних фестах, які вже відгриміли у Дрогобичі та Нагуєвичах. Молодь досліджує іншу філософію Франка: геніально просту залюбленість у життя.

Генетичні альтруїзм і надприродний дар Івана Франка

Франко, як відомо, походив із досить заможної родини сільського коваля Якова – людини, яка «сповідувала  альтруїстичну етику, і життєвим кредо якої було «з людьми і для людей», – зазначає відомий філолог, літературознавець і франкознавець Богдан Тихолоз. «А в тій кузні коваль клепле, а в коваля серце тепле», – відомий усім від дитинства вірш Франка.

Та попри те, що малий Івась часто сидів у батьковій кузні і підслуховував від людей різні притчі, він був «такою собі лісовою душею, яка  значно зручніше почувалася серед рослин і тварин», – каже дослідник Франкової творчості. Іван часто втікав до лісу, розмовляв із деревами, птахами. Сучасні дослідники вважають одне з його оповідань «Під оборогом», в якому розповідається про те, як п’ятилітній хлопчик відігнав від села градову хмару, автобіографічним.  «Навіть знаходимо у спогадах сучасників натяки на те, що нібито і мати Франка – Марія – зі славного  роду Кульчицьких, також мала  «магічні» здібності, – розповідає Богдан Тихолоз. – Та особисто мене вражає не те, що малий Франко мав задатки мольфара, чи, як тепер кажуть, екстрасенса, а те, що він не став таким мольфаром, чарівником, ворожбитом, а став європейським інтелектуалом», – додає він.

Геніальність Франка: Doctor universalis

«Я прийшов до Франка з "чорного ходу", бо він мені відкрився не як поет, письменник, а, насамперед, як політичний мислитель, філософ, а точніше – природознавець, – зізнається Богдан Тихолоз. – В шкільні роки я захоплювався біологією і, провадячи свої юнацькі дослідження в цій галузі та цікавлячись теорією еволюції, взяв випадково до рук XIX том 20-томника Франка, у якому містяться його філософські праці. Був вражений, коли прочитав назву: «Мислі о еволюції в історії людськості». Я відкрив цю статтю і отримав колосальне задоволення, прочитавши її, хоч це дуже рання праця Франка, і відтоді переконаний, що він, серед  багатьох своїх талантів, мав величезний дар просто, доступно і цікаво писати про складне», – провадить Богдан Тихолоз.  

Водночас науковець наголошує на двох аспектах Франкової особистості: з одного боку – багатогранність таланту, універсальність мислення, з іншого – його вміння залишатися повнокровною людиною і насолоджуватися життям. «Студенти часто просять мене пояснити, в чому є геніальність Франка. Я не розказую, як багато він написав, а кажу: "Уявіть собі батька чотирьох дітей, який працює в такій ситуації: кухня, кухонний стіл, на одному коліні одна дитина, яка плаче, на другому – інша, яка хоче бавитися, тут лежить чужий рукопис-коректа, який він править, на полях пише власну поезію, ще жінка йому гукає з сусідньої кімнати, щоб він щось зробив, і в таких умовах він залишається творцем. Франко для нас є прикладом такого українського selfmademan-а, який зробив себе сам, всупереч обставинам», – каже Богдан Тихолоз.  

Слово «геній», за німецьким філософом Гегелем, позначає універсальну творчу здатність. Іван Франко проявив себе у дуже багатьох галузях діяльності, і не лише суто творчої. Як поет він був дуже вигадливим у своїх віршових формах: жоден із 61 вірша збірки «Зів’яле листя» не повторює іншого за формою.

Франко – не лише митець слова, але й видатний учений свого часу, з чим і пов’язане його загальноєвропейське визнання. Зокрема, він був одним із найвидатніших філологів. «В українській історії два таких імені претендують на цей статус: це Олександр Потебня, представник Слобожанщини, та Іван Франко – представник Галичини, – провадить Богдан Тихолоз. – Також він був видатним медієвістом, дослідником Середньовіччя, одним із найкращих дослідників апокрифів».

Ще Франка вважають фундатором наукового шевченкознавства, оскільки саме йому належать перші серйозні наукові праці про Тараса Шевченка, а також основоположником українського перекладознавства, теорії й історії перекладів.

«Дуже багато він зробив для розвитку українського театрознавства. Велика кількість праць про театр. Інколи навіть там, де він себе вважав дилетантом, насправді його перу належать дуже цінні праці. Скажімо, він автор такої статті: "Думки профана на музикальні теми". Він же ніколи не вважав себе музикознавцем, хоча дуже любив співати і слухати музику, зокрема народні пісні, але сучасні музикознавці визнають, що Франкові належить чимало цікавих ідей і окремим томом видають його праці. Тому для мене він такий Doctor universalis – універсальний доктор, в сенсі мислитель, вчений, людина колосального чи, як казав Євген Маланюк, героїчного інтелекту», – каже франкознавець Богдан Тихолоз.

Хоч і доводилось йому виконувати титанічну інтелектуальну працю, Іван Франко не став кабінетним самітником, він залишався повнокровною людиною, яка вміла поєднувати працю і відпочинок.

Його природжений хист викладача допомагав Франкові згуртовувати довкола себе людей, зокрема, молодь.

Водночас мало хто звертає увагу на те, що класик української літератури був затятим рибалкою і грибарем.

«Зелений туризм» за Франком

«Над Черемошем (…) у святковому спокою гріється село гуцульське», – так Іван Франко писав про Криворівню на Гуцульщині. Саме в той райський куточок летів кожного разу, коли мав нагоду відпочити. Там збирав фольклор, писав власні твори, ходив по гриби, ловив рибу і підіймався на гори… Через часті відвідини села Франком, Грушевським й іншими вітчизняними інтелігентами етнограф В.Гнатюк назвав Криворівню «українськими Афінами».

Дослідники  історії туризму в Україні свідчать про те, що саме Іван Франко причетний до заснування організованого туризму в Галичині. Український класик не був прихильником такого модного тепер закордонного відпочинку, бо вважав, що людина повинна відпочивати там, де живе, та вивчати рідний край. Ще будучи студентом, він сам не раз вирушав у піші мандрівки горами, а потім почав водити за собою молодших колег. Відтак, на початку 1880-х років відбулася перша русько-українська студентська мандрівка по всіх українських горах: бойківських, гуцульських і лемківських. Так зародився молодіжний рух, який мав на меті мандрувати рідним краєм, вивчати його традиції, милуватися краєвидами, влаштовувати культурні акції у містах та селищах.

Цей туристичний запал Іван Франко передав своїм дітям. «У його родині, як знаємо, було троє хлопців: Петро, Тарас, Андрій, – і одна донька Анна. І всі вони у своїх спогадах свідчать про те, що батько, а пізніше і мати – Ольга Франко – їх регулярно виводили спочатку на недалекі прогулянки довкола Львова, а потім вивозили на позальвівські вакації. Скажімо, до Криворівні, на Гуцульщину. Мені здається, що це теж такий здоровий заряд від Івана Франка, про який не всі знають: його можна назвати засновником "зеленого туризму" в Україні», – роздумує Богдан Тихолоз.

Політичний професіоналізм і політична невдача Івана Франка

Політика зацікавилась Іваном Франком раніше, ніж він нею, – вважає дослідник. Сталося це значною мірою під впливом політичного емігранта з Великої України Михайла Драгоманова, який заанґажував частину галицької молоді, зокрема, Франка, до політичної діяльності. «Оскільки Драгоманов поділяв тоді, як він сам казав «громадівські» політичні погляди, які були близькі до соціалізму, то і Франка запідозрили у соціалізмі, наслідком чого став перший арешт, а відтак перерване навчання в університеті, потім ще кілька арештів, – розповідає Богдан Тихолоз. – Переживши таке юнацьке захоплення цими, імпортованими з Заходу, лівими соціалістичними ідеями, Франко уже в час своєї світоглядної зрілості дійшов до висновку, що українське суспільство потребує радикальної перебудови на національних засадах. Його справедливо вважають першим українським професійним політиком – на тій підставі, що він очолив першу партію – Русько-Українську Радикальну Партію».

Попри те, Івана Франка чекав політичний неуспіх. Зокрема тому, що він поділяв гасло  свого вчителя Михайла Драгоманова: «Чиста справа потребує чистих рук». З таким переконанням кілька разів балотувався і до галицького сойму, і до австрійського парлямéнту, але жодного разу не виграв виборів через шахрайство своїх політичних опонентів.

Потім Франко ще був співзасновником Української Національно-Демократичної Партії разом із М.Грушевським, але згодом відійшов від практичної політики і залишився великим політичним мислителем. «Іван Франко бачив майбутню незалежну соборну Україну своїм проникливим інтелектуальним зором, – каже Богдан Тихолоз. – Водночас він передбачав утопічність і навіть шкідливість поширення в Україні соціалістичних і марксистсько-енгельсівських доктрин. У своїй знаменитій праці історіософського характеру "Що таке поступ?" він ще у 1903 році передбачив, що та народна держава, яку мислили того часу соціалісти, стане народною тюрмою, і сталінський тоталітаризм можемо впізнати у рядках цього тексту. Це не єдине таке політичне передбачення. Їх у Франка маємо досить», – запевняє науковець.

«Вірив і вірю в Бога не так, як ви усі»

Франкова релігійність – тема, яка досі не є закритою у франкознавстві. Нині достеменно відомо, що Іван Франко не був безвірником, атеїстом, людиною, яка заперечувала існування Бога, попри те, що у його творчості знаходимо фрагменти чи цілі твори, які свідчать про протилежне.

«Скажімо, є така поема, яка називається "Ex nihilo" (перекладається: "З нічого") або "Монолог атеїста". Цей монолог є зразком рольової лірики, коли автор пробує висловитися від імені людини, яка заперечувала існування Бога і, зрештою, прийшла до світоглядного тупика. Маємо і знамениті рядки "не моліться вже більше до Бога" з вірша "Товаришам із тюрми", і подібні інші ризиковані міркування. З цього приводу треба сказати таке: по-перше, у Франковому житті, як і напевно, в житті кожного християнина, бували моменти сумніву, розчарування, коли йому хотілося волати до Бога з протестом. Водночас, переходячи ці внутрішні випробування, Франко завжди знаходив у собі силу відкрити отой внутрішній глибинний зв’язок із вищою силою, який і є сенсом самого слова "релігія", бо релігія означає зв’язок людини із Богом, з вищою силою. Він вірив, безперечно, у Бога, але за його власним формулюванням, про це залишились свідчення у спогадах: "Вірив і вірю в Бога, але не так, як усі", – пояснює Богдан Тихолоз.

Іншою причиною такого протесту Івана Франка була формальна релігійність, яка часто поєднувалася з аморальною поведінкою у його сучасників. Франкова віра була не пов’язана з Церквою, позаконфесійною, хоча він і виховувався у дуже набожній греко-католицькій родині.

«Яків Франко був надзвичайно релігійною людиною. Відомо, що Іван був вимоленою дитиною, – розповідає доцент Тихолоз. – Донедавна в нагуєвицькій церкві зберігалося Євангеліє, яке подарував Яків-коваль, досі у музеї Франка в його рідному селі бачимо хрест, який викував тато. Безперечно, такої побожності – селянської, щирої і, може, в чомусь наївної, навчала Івана і мати. Однак, пройшовши оті спокуси соціалістичними ідеями в молодому віці, він шукав інші, альтернативні форми релігійності, в певному сенсі протестуючи проти тієї, яка зводилася лише до догми і ритуалу. Коли люди, умовно кажучи, ходять до церкви і навіть постять, але забувають, навіщо це роблять і, виходячи з церкви, починають сваритися, використовуючи брудну лайку. Така релігійність була Франкові глибоко чужа», – запевняє франкознавець.

Крім того, український Мойсей вважав, що між основними світовими релігіями немає насправді великих суперечностей. Він бачив у своїх наукових дослідженнях багато точок дотику між християнством, буддизмом, ісламом. Франкова віра – це віра великої людини у великого Бога, вважають ті, хто вивчає життя класика.

Любові, що «являлися» Франкові

У шедевральній збірці «Зів’яле листя» сам автор зізнається, що любов йому «являлася» тричі. Під цими рядками давно відомі постаті Ольги Рошкевич, Целіни Журовської та Юзефи Дзвонковської. Франковими захопленнями були й молоді вчительки Ольга Білинська та Климентина Попович, і письменниця Юлія Шнайдер (Уляна Кравченко), припускають, що й зачинателька жіночого руху Наталія Кобринська. Ні з ким з цих жінок не вдалося поєднати життя галицькому інтелігенту.

Його ж дружина – Ольга Хоружинська – була уродженкою та вихованкою Наддніпрянщини. Одружився з нею у 30-річному віці. Цей союз заробив собі більше критики, аніж похвали, але є у спадщині поета щирий вірш подяки «Моїй дружині».

«Щастя і горе Франка, як людини закоханої, полягало в тому, що він здебільшого любив не стільки реальних жінок, скільки в їхніх òбразах шукав те, що Ґете називав "вічно жіночним", зрештою, це характерно для митця. У відомій драмі "Зів’яле листя" є такі рядки: "Я не тебе люблю, о ні, люблю я власну мрію". Є такий комічний епізод з буковинським письменником Осипом Маковеєм, який був молодим студентом: Франко його запитав, як молодшого колегу, чи має він дівчину. Той сказав, що наразі не має, він вчиться, йому не до того, а Франко сказав: "Зовсім зле, тому що ви – поет, а поет не може без кохання. Якщо він не закоханий, то не здатен творити ліричних шедеврів. Треба, щоб ви мали дівчину і, може, навіть, кожного року іншу», – пригадує Богдан Тихолоз.

«Весно, ти мучиш мене!» (З «Майових елегій»)

Травень став останнім місяцем для Івана Франка. Може, в передчутті цього свою журливу, сповнену суму і жалю лірику він назве «Майові елегії». Перші три вірші з цього циклу – триптих – написані ще 1901 року, а деякі – за кілька місяців до смерті. Це малодосліджена поезія Франка, яка все ж вражає свою вишуканістю, естетичністю і щирим смутком її автора.

«Майові елегії» написані в дні журби, коли Франкові випало дуже багато життєвих випробувань. Це були і хвороби, і конфлікти з поляками через скандальну статтю про Адама Міцкевича «Поет зради». Іван Франко змушений був залишити працю у газеті «Kurjer Lwowski», яка давала йому заробіток і дозволяла утримувати родину. Тоді ж поет гаряче подискутував з українською елітою, чи то пак – псевдоелітою, яка не сприйняла Франкової національної самокритики, коли він у передмові до власної збірки своїх оповідань польською мовою під назвою «Галицькі образки» описав безхарактерність, безпринципність, моральну, психологічну хисткість українського менталітету.

«Майові елегії» також є символічним відображенням основного внутрішнього конфлікту поета. Йдеться про боротьбу зі самим собою, певну внутрішню розхристаність і розірваність. Все це добре передане в образі Ікара, який є в одній із «Майових елегій»: юнака, який намагався долетіти до сонця. Це приклад того, як власні творчі пориви Франко часто змушений був приборкувати заради заробітку. Він, правлячи чужі рукописи, на берегах нотував власні цікаві наукові ідеї чи віршовані рядки.

Франко сам розумів свою драму як творця, і лише він здатен був оцінити, скільки його задумів залишилися нереалізованими. «Колись у селі Буркут відбулася цікава зустріч між Лесею Українкою, Климентом Ганкевичем та Іваном Трушем. Чоловіки говорили, який же унікальний талант має Франко: і поезії друкує, і публіцистичні статті, і справоздання з якихось там зооветеринарних з’їздів і крайових виставок – всюди Франко. Та прониклива жіноча душа відчула трагічну грань цього універсалізму. Леся Українка тоді сказала, що бідна та нація, яка потребує зі своїх геніїв робити отаких художників, які, замість того, щоб творити шедеври, фарбують паркани. Митець не має бути, за висловом Лесі Українки, "дівчиною на всі потреби", він повинен творити. Натомість Франко, як універсально обдарована особистість, змушений був марнувати свою творчу енергію, щоб, за його власним висловом, заповнити "люки і шпари" у національному великому мурі», – провадить Богдан Тихолоз.  

Ще один цікавий маловідомий твір Франка, на який вказує науковець, – це ліричний диптих «Опівніч, глухо, зимно, вітер виє» і «Як голова болить». В ньому йдеться про ліричного героя, якому, немов галюцинації, страшні сни, ввижаються власні ненароджені діти, передчасно утоплені в багнюці. «Цей образ дуже страшний, це образ ненаписаних Франкових творів. Ми знаємо Франка як автора "Мойсея", "Лиса Микити", "Зів’ялого листя" і багатьох інших праць, якими можемо повеличатися перед світом. Але хто зна, чи не мали би українського "Гамлета", "Фауста", "Короля Ліра", якби Франко зосередився тільки на письменницькій творчості?» – запитує франкознавець.

Все ж було би несправедливо зводити життя українського генія до єдиної внутрішньої драми. Хіба не Франко залишив сучаснику формулу «цілого чоловіка», яка має прості умови для того, щоби людина бодай на короткі миті була щаслива?

Лиш хто любить, терпить, 

В кім кров живо кипить, 

В кім надія ще лік, 

Кого бій ще манить, 

Людське горе смутить. 

А добро веселить, – 

Той цілий чоловік.

Тож сли всю життя путь 

Чоловіком цілим 

Не прийдесь тобі буть – 

Будь хоч хвилечку ним.

(З вірша «Не забудь, не забудь»)

***

Тихолоз Богдан Сергійович – літературознавець, франкознавець; кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії та практики журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, заступник декана факультету журналістики ЛНУ, член Національної спілки журналістів України.