З неписьменних в письменні

 

Останній раз я згадав про Франка кілька днів тому. Це було у дивовижних ґорґанських лісах недалеко від Лолина, який для Франка був добре знаним і особливим. На лісовій дорозі стояв старий породистий вівчур, змучений життям, але зі всіма ознаками псячої досконалості. І з розпукою в очах, якими він заглядав на всіх, хто появлявся  на дорозі. Сам пес не сходив з місця. Бо його у цьому місці висадили з машини люди, з якими він прожив усе життя, які були його життям. Висадили, сказали «іди», затраснули двері і поїхали додому, де ще годину тому цей пес жив і не передчував нічого поганого. Виявляється, тут так прийнято – старих псів, які вже не можуть бути молодими, просто вивозять у ліс, щоб не мати клопоту, але й не вбивати.

 

Тоді я перепросив Франка за то, що кільканадцять років тому підтримав своїх дітей, які не хотіли читати «Коли ще звірі говорили» на літніх канікулах. Кому це може бути потрібним? – казали ми тоді, це ж якась неправдоподібна жорстокість, про яку і знати не хочеться. Може, й не хочеться, але ж Франко нічого не вигадав.

 

Загалом про Франка я думав і говорив не так часто. Найчастіше – з одним колишнім франківським боксером. Час від часу ми зустрічалися посеред ночі. І щоразу говорили про Франка. Боксерові ці випадкові зустрічі подобалися. Він бачив мене в телевізорі, і знав, що про мене розповідали його доньці у школі. І я був єдиною людиною зі світу письменства, якого він міг зустріти на живо. І сказати, що його мучить, надіючись, що я його зрозумію. Він мав таку надію, бо я – хоч і був колись у телевізорі – був у цей момент поруч. Так само, як і він: погано вбраний, з кількома гривнями у кишені, дорогою до того ж, що і він, нічного магазину, говорячи тою самою мовою, якою говорили усі його близькі.

 

Боксер постійно каявся у своєму великому гріхові, з яким він не знав, що зробити,  –  Франка від дитинства він вважав більшим і ріднішим, ніж Шевченка.

 

Ще про Франка ми говорили з професором Шереметою і поетом Лишегою. Професор Шеремета був патологоанатомом. Крім того, він захопився такою детективною дисципліною, як вивчення історії хвороби давно померлих людей. Насправді йшлося йому лише про Франка. Свого часу професора обурила така радянська інформаційна качка (попри то, що Франко вважався культовим, існувала паралельна стратегія цинічного забруднення його особи), що Франко сам собі винен у всіх стражданнях і муках, бо колись десь заразився сифілісом. Всі свої старання, весь свій унікальний метод Шеремета поклав на то, щоби пояснити жадним сенсації обивателям справжній діагноз. Блискуча стаття професора абсолютно чітко доказує, що Франка мучив артрит. Всі його болі, всі видіння, всі немочі – від артриту. Правдоподібно, що причиною артриту стала найбільша Франкова радість – лапання риби голими руками. А вже про це можна було поговорити з Лишегою, який знався на таких речах – на рибі – і вмів розуміти людей, які без такого не можуть. А ще поет Лишена був переконаний, що саме від фундаментів, закладених Франком, усе з нами і почалося.

 

Вже нема ні Шеремети, ні Лишеги. Боксер давно не з’являється. А я собі думаю про те, що можу йому сказати, коли ми знову зустрінемося. Ясно, що не скажу, бо не буде як. Принаймні треба його заспокоїти стосовно Шевченка. Шевченко файний, але він є казкою. Його життя – байкове, як підбірка античних міфів про історію героїв. Шкода, що нікуди не дітися від порівняння Шевченка з Франком, Франка з Шевченком, але така доля, від якої не втечеш. Шевченко – аномалія. Попри всю свободу вибору, вибирало передовсім його. І його життя – чудо, якого годі ще комусь діждатися.

 

Франко ж подібний на Ісуса. У тому сенсі, в якому Бог-Творець захотів побути людиною і пройти усе людське на собі.

 

Своїм життям, яке невідривне від писання, Франко проекспериментував все те, на порозі чого стояв увесь наш народ. Своїм писанням, яке невідривне від його життя, він показав, якою буде доля цього народу, якщо він цей поріг перейде. І показав, що все це дуже надовго. Ще досі. Бо ми живемо за Франком. Як би не було страшно, що нікуди від цього не втечеш. Що і тобі доведеться доказувати, що ти є.

 

 

28.05.2015