В часї розправ над индемнізацією галицкою в палатї посольскій (на 412 засїданю, 14 мая) забрав голос, як звістно, також презес "кола польского", пос. Яворскій. Річ єго стреміла головно до того, щоби поставити доказ, що рада державна, рішаючи индемнізацію, не робить тим нїякого дарунку Галичинї, а противно край тратить на тій угодї над 7 міліонів зр. по при те, що вже і давнїйше платив він на ту цїль більше, як котрий небудь другій край коронний. Пос. Яворскій менше розбирав правну сторону угоди индемнізаційної, а забавив ся в політику, при чім висказав від серця погляди, які жили і жиють ще нинї в души кождого шляхтича галицкого, наколи річ зійде на часи давнїйші. Бесїда пос. Яворского наробила великого шуму, і то не лише в дневникарстві нїмецкім, але і в палатї послів, і в палатї панів ради державної, і в самім міністерстві. В палатї послів виступив против виводів політичних пос. Яворского посол Лінбахер, в палатї панів историк Арнет, а при тій нагодї сказав де-що і міністер галицкій, п. Залескій; мов-то на оправданє пос. Яворского.
З річами тими хочемо бодай в части познакомити читателїв "Дѣла".
Пос. Яворскій сказав між иншим:
"По прилученю Галичини до Австрії, по першім подїлї Польщі (1772), був край сей в часї війни францускої простим мячем (Spielball) в руках політики. З поперемінним щастєм воєнним припадала Австрія або відпадала від неї то та, то друга частина краю. У Відни не вірено в тревале посїданє Галичини і длятого старано ся лиш видушити з неї як найбільше грошей і людей. Як жеж по конґресї віденьскім (1815 р.) відносини европейскі уложились, а Галичину сполучено в Австрією, то не заходженось биля того, щоби язви воєнні сцїлити і піднести культуру та економічний бит краю, нї! — Галичина сталась "обітованою землею" для сволочи бюрократичної, котра лиш о то дбала, щоби зробити карієру і нажити добра. Я дуже добре пригадую собі часи, коли низшій урядник був скінченим паном, як мав лише 300 зр. плати, а був случайно при управі камеральній або якої банї сольної. Він держав екіпаж, а на вихованье дїтей міг ложити тисячі. В то не вглядав нїхто, і чоловік такій ишов в гору, коли лиш яко урядник правив в тім дусї, в якім велено з Відня, т. є. наколи він здержував, або вірнїйше сказавши, убивав всяку вільнїйшу мисль, чувство свідомости народної і взагалї всяке чувство людске, а натомість все ґерманїзував. Галичина складалась на той час лише з двох станів: шляхти і хлопа. Стан міщаньскій не витворив ся в краю переважно рільничім. Тілько у Львові і Кракові мали жителї деякі свободи шляхотскі. Шляхту, що в давнїйшім королївстві польскім займала передне місце, переслїдувала та бюрократія найбільше і передовсїм, а о бідного хлопа не журив ся нїхто. Нїхто не дбав нї про просвіту єго, нї про економічне двигненє. Податок платити і рекрута давати — на тім кінчилось. Але за то безперестанно говорено тому хлопови на ухо, що причиною єго бідноти єсть пан. і горе тому, хто би був против того виступив."
В дальшій річи згадав пос. Яворскій про намірене освободженє хлопа конституцією з 3 мая 1791, або радше про то, що тою конституцією (арт. 4) намірено в-перве піддати хлопа під защиту законів; жалував, що конституція та через розбір Польщі не війшла в житє, і указував, що в тім самім часї на заходї і всходї Европи хлопа уважано не за чоловіка, але за якусь річ. Деякі люде з-посеред шляхти носились і пізнїйше з гадкою внесеня панщини, але до того не допускало правительство саме, идучи за паролею: divide et impera. В 1848 р. дарувало правительство панщину лише з страху перед реванжом за тяжкі давнїйші гріхи. Тогдї сказано хлопам, що цїсар дарував панщину, але мимо того не примінено до Галичини загальних постанов того закону (з 7 вересня 1848 р.) о знесеню панщини, якій переведено в других краях коронних. Справу цїлу проволїчено аж до 1857 р. і злучено єї з викупном сервітутів. Галичину трактовано і в 1848 р. так, як би она не належала до Австрії. Она була завсїгди anima vilis..."
В палатї панів відповів на виводи пос. Яворского историк Арнет більше-менше таке:
"Посли галицкі, говорячи про инцемнізацію, висказались дуже обидно про стан урядничій в Австрії. Признаюсь, що мене та обставина дуже діймала, а то тим більше, що из сторони міністерства не упало нї одно слово на оборону урядників. Честь урядників єсть одно, що честь міністрів. При тім сталось так, що бесїдника з Галичини в річах своїх покликувались на дїло моє о цїсаревій Марії Тересї, щоби дати доказ, що цїсар Іосиф II. Вже тогдї уважав Галичину краєм, котрий тре6а душити в користь державного скарбу. Так виразив ся именно пoc. Мадейскій при одній нагодї (а згідно з ним і пос. Яворскій — Прим. Ред.). Але ті панове перекрутили мої слова. Я сказав так: "Цїсар Іосиф II. клав на то велику вагу, чи Галичина тревало чи хвилево буде сполучена з державою. На першій случай, думав Іосиф II., належало би єї убезпечити, позакладавши тут і там кріпости, а відтак упорядкувати політично через добру управу." Послїдні слова пропустив згаданий посол, а пропустив і все те, що я дальше о Іосифі II. говорю яко о монарху, котрому дуже залежало на поправі добробиту Галичини. Чей же звістно, що цїсар той держав ся засади, не брати з Галичини через 5 лїт нїякого доходу, а все обертати на добро краю. О всїм тім забув згадати посол польскій, а як назвати таке поступованє, що хтось слова другого виложить инакше, то лишаю вашому судови. Впрочім не я сам кажу таке про Іосифа II. Ми всї знаємо, що сей цїсар душею і тїлом віддавав ся управі країв своїх, а і він і єго мати мусїли добре дивитись на то, яких людей они висилають до Галичини. Відень хотїв вислати до Галичини найлучшій матеріял урядничій як на висші так і на низші становища. Першим намістником Галичини був ґр. Ив. Ант. Перґен, один з тих лагідних і умірено-ліберальних мужів, якими Марія Тереса себе окружала. Я готов вправдї признати, що дїяльність ґр. Перґена не була такою, якої від него жадано; не для того, щоби він був нечестним або щоби старав ся в свою користь душити край, але він був за мало енерґійний, що би вичистити ту стайню Авґіяса і поправити то страшне положенє, в якім він застав Галичину не тілько з вини самої републики польскої, але і з вини польскої конфедерації та окупації россійскої. Цїсар Іосиф переїхав тогдї з Угорщини до Галичини і написав до матери своєї, що "хлоп галицкій то нужденник, котрий не має нїчого більше, як людску подобу і житє фізичне".
"Я не хочу вас, панове, — правив дальше пос. Арнет — трудити вичисленєм всїх намістників або і урядників. Могли межи ними бути і паршиві вівцї. Такі суть в кождім станї, не виймаючи нї духовного, нї войскового. Всюди находять ся личности, котрі своїм не приносять чести. Були і в Галичинї урядники, що не сповняли обовязків, але в загалї наміренєм Відня було, висилати до Галичини людей, до котрих держава мала довіріє. Впрочім посли галицкі поклали всю вагу не на часи Марії Тереси, але більше на лїта від 1840 до 1856 р. і для того з тих лїт хочу я навести деяких урядників поименно. Не говорю сего длятого, щоби може припохлїбитись і президентови міністрів, але і єго пок. отець трудив ся в Галичинї через довшій час. Був се чоловік рідкої справедливости і честноти, хоч може за строгій а непривітливий. Такій чоловікь не міг був терпіти таких ноторичних надужить, про які згадувано в палатї посольскій. Наслїдник ґр. Таффого був князь Авґуст Лобкович, батько теперішного маршалка краєвого в Чехії. Він був також справедливим і честним а при тім чоловіком доброго серця. Він положив для Галичини великі заслуги, именно в часї холери (1831 р.) і єму багато завдячує Галичина, наколи в Галичинї истнує понятє вдячности. Відтак дїйствували в Галичинї оба брати Кравси, котрі по собі і в 1848 р. пізнїйше полишили красну память..."
На різьку річ пос. Арнета відповів міністер безпеки п. Залескій таке:
"Деякі посли з лївицї піддали тут критицї уступи з річей, виголошених послами (польскими) в палатї посольскій ради державної. При тім зроблено заміт правительству, що оно на виводи тих послів зараз не відповіло. Вправдї правительству прислугує право кождого часу забрати голос, але в данім случаю склались річи так, що оно не могло сего зробити в часї розправ. Належить при тім і то мати на примітї, що бесїдник (Яворскій, Прим. Ред.) в розяреню острійше висловив ся, як може сам первістно намірив. Єгo виводи злагодив зараз по тім один член того самого клюбу (пос. Гнївош. Прим. Ред.) Мимо того можу заявити жаль правительства, що згаданий бесїдник свої сильно заакцентовані заміти против урядників в Галичинї під конець минувшого і з початком теперішного віку в неоправданий спосіб зґенералізував і в хвили розяреня унїс ся аж до таких рівно неоправданих рекримінацій."
П. міністер Залескій промавляв не від себе, а в имени міністерства и, як бачимо, станув близше до виводів пос. Арнета, як до рекримінації презеса "кола польского", оправдуючи єго розгоряченєм в часї дебат индемнізаційних.
По нашій думцї у всїм, що сказано про Галичину, правда буде лежати по серединї. Що, почавши від радомскої і барскої конфедерації, в часах так званої "великої руїни" в републицї польскій панувала цїлковита анархія; що всюди йшла сила перед правом; що кроваві усобицї, спомагані чужими войсками, знищили край до основи, і т. д. — то все не дасть ся заперечити. З другої сторони звістно, що конституція 3 мая з 1891 р. лишилась на папері. Пос. Арнет не богато пересадив, назвавши край наш в ті часи стайнею Авґіяса. Нарід простий томив ся в крепацтві і крайній темнотї. Нетерпимість реліґійна цвила як найбуйнїйше, а яку долю Русь під той час переживала, то дуже ярко представив нам Бродович в своїх памятниках. По 1772 р. мусїла анархія нагле перестати, а до нового ладу не могли так скоро звикнути ті, що колись себе виключно хотїли бачити управненими до всего. З другої сторони знов не можна заперечити, що централізація, заведена Марією Тересою, і ґерманізація, заведена Іосифом II а продовжувана до недавних часів, виходила на шкоду Галичини. Край біднїв матеріяльно, промисл спинювано строгими мірами, торговля йшла на виключну користь Відня. Що же до урядників, рекрутованих головно з онїмчених Чехів та Шлезаків, то між ними була часть і голодної сарани, що налегла на край наш. Ґенералізувати заміти против тогдїшного урядництва — годї, і в тім лежить слаба сторона бесїди пос. Яворского і за те довелась єму з уст міністра-rodaka досить різка нагана, компромітуюча в якійсь мірі цїлу делегацію польску.
Дуже розумно подивив ся на сю справу пос. Лінбахер, котрий презесови "кола польского" в палатї посольскій дав таку відправу:
"Пос. Яворскій говорив против урядників так, як коли-б се була голота, рада визискувати Галичину. Мудра цїсарева Марія Тереса узнала за потрібне всунути межи панів а хлопів власть — уряди циркулярні, котрих задачею було боронити страшно мученого і визискуваного хлопа перед самоволею панів. Хлопи мали право удаватись до циркулів, а циркули мусїли дуже часто мішати ся в справи. Що се панам не було приємно, то признаю, але річ певна, що для цїлого народу, а особливо для хлопів було се добродѣйством! Коли з між Нїмцїв і Чехів один або другій урядник попсував ся в Галичинї, то винна тому атмосфера, окруженє, в якім обертав ся. Я би запросив пана Яворского, щоби поговорив з тими панами, котрі ведуть справи дисциплінарні в найвисших инстанціях урядничих, а пересвідчив би ся, що нинї коли чужі урядники до Галичини вже не влїзають, прецїнь не йде там все так гладонько, як він голосить..."
[Дѣло]
23.05.1890