У терновому вінці

І.

Щоби зрозуміти становище православних українців у справах своєї віри й церковного устрою, треба хоч коротенько пригадати деякі моменти з життя православної Церкви взагалі та на українських землях зокрема.

Російські патріярхи, як і римські Папи, маючи у своїх руках необмежену в своїй ділянці владу, слухняний церковно-адміністративний апарат і велитенський авторитет найвищих достойників Православної Церкви, нерідко сягали й по впливи та політичну владу. І тому, коли державна керма попала в руки царя Петра І, який не терпів політичного дуалізму, він скінчив з цим явищем, заступивши монократичну церковну владу системою колеґіяльної управи. У проводі Православної Церкви в Росії став св. Синод, а фактичним керманичем Церкви був обер-прокурор св. Синоду, людина світська, яка виконувала функцію "ока й вуха царевого" та практично узгіднювала церковну політику, кажучи сучасною термінольоґією, з державно-політичною лінією. Виконування функції "ока й вуха" іноді заходило так далеко, що про обер-прокурора Побєдоносцева казали:

"Побєдоносцев для Синода,

Бєдоносцев для народа

І доносцев для царя".

Українська Православна Церква довго боролась, поки врешті силою політичних обставин була змушена підчинятися зверхности московського патріярха.

По Переяславському договорі 1654 р. Сильвестр Косів ще трицять літ обстоював незалежність рідної Церкви. В повній і твердій солідарности зі своїм духовенством і українській народ боронив своїх церковних і національно-реліґійних прав, звичаїв і традицій. Треба було аж наказу цариці Катерини, щоб впровадити по церквах московську вимову богослужбового тексту. Чарівні ж звичаї й традиції, що йшли з глибини віків і творили барвну, чисто національну рямку православної віри в Україні, практикувалися московськими реформаторами, як поганенькі, католицькі забобони й інші наверствування, з якими теж провадилась завзята боротьба.. І хоча під впливом русифікації вони й зникали, але дуже поволі, а по селах, серед більш консервативного елєменту, побожно зберегались до останнього часу.

В році 1917 "церква—домовина розвалилась", упав московський царат, розпалась велика тюрма народів, засвітилось сонце Волі для українського народу, заблисла надія, що "помоляться на волі невольничі діти". Після берестейського мира, коли Україна стала самостійною державою, при св. Софії київський зорґанізовано першу Всеукраїнську Православну Церковну Раду. У проводі її став архиєпископ Алексій Дородніцин, автор першого молитовника українською мовою (помер 1919 р.). В короткому часі Церковна Рада скликала Всеукраїнський Церковний Собор (7. січня 1918 р.), що мав бути виразником волі українського заходу та його пастирів. Діяльність Собору справді пішла в українському напрямі, але московський патріярх Тихон (після революції в Росії відновлено патріярхат), зорієнтувавшися через митропилита Плятона, свого представника в Київі, в настроях і працях Собору, під претекстом військових подій, що розгорілись навколо Київа, працю Собору перервав. Коли за гетьмана Скоропадського 7. VI. 1918 р. Собор знову зібрався, робота його пішла в діяметрально протилежному напрямі під кутом гострої боротьби з українськими елєментами Собору та закінчилась усуненням зі складу Собору ініціяторів і орґанізаторів його — членів Всеукраїнської Церковної Ради. Останні не зложили рук, а заснувавши Кирило-Методієвське братство працювали далі й вели боротьбу за розмосковлення Православної Церкви в Україні. Одним з конкретних вислідів праці Собору (II сесія) був вибір київським митрополитом відомого ворога українців — Антонія Храповицького, що прийшов сюди із Харкова.

Цій московській роботі поклала кінець Директорія УНР, виславши Антонія Храповицького й Евлогія Ґеорґієвського (архиєпископа волинського, відомого зі своєї русифікаторської роботи в Галичині й Холмщині) до Бучача і проголосивши автокефалію Української Церкви, під проводом Всеукраїнської Вищої Освященної Ради, що складалась з духовних і мирян. Від духовенства входили: архиєпископ катеринославський Агапіт Вишнівський, єпископ кремянецький Дионісій Валєдінський (пізніше митрополит варшавський), протоєрей Василь Липківський і ін. Це був час, коли українці завзято забралися за усамостійнення свого життя на всіх фронтах: політичному, економічному, культурному, церковному і, найважніше — військовому. Той останній гнувся, ламався, віддалявся, наближався. Перемагали то совіти, то денікінці, то українці. Столиця України й осередок реліґійно-церковного життя — Київ переходив з рук до рук. При совітах українці, користаючи з відділення Церкви від держави, орґанізували у Київи декілька реліґійних громад, заняли кілька церков, а між ними катедру св. Софії. Але приходить з денікінським військом Антоній Храповицький і знову починається період репресій, відбирання від українців церков, заборон українським священикам виконувати свої пастирські обовязки і т. д. В числі тринацять священиків, що підпали тій забороні, опинився й протоєрей Липківський, а архиєпископ Агапіт Вишнівський був поставлений перед суд деникінського св. Синода, позбавлений панаґії та засланий до манастиря. Після втечі Антонія Храповицького, знову за совітів, дорогою Антонія йде його заступник єпископ Назарій Блінов, що забороняє відправляти українською мовою в катедрі св. Софії, а коли цю заборону українське духовенство знехтувало, він припинює шістьох священиків, а в тому числі прот. Липківського, в правах священодіяння.

Таке вороже відношення до змагань українського народу, таке трактування його змагань до усамостійнення свого життя в церковно-реліґійній ділянці, таке чисто московське глумлення над його найсвятішими почуваннями переповнило міру терпінь і Друга Всеукраїнська Церковна Рада, заснована в квітні 1920 р., оголосила до українського православного громадянства листа, в якому подала такі рішення: 1) Православна Українська Церква позбавлена своїх єпископів і тому функцію тимчасового найвищого церковного орґану перебирає Всеукраїнська Церковна Рада, 2) Українська Православна Церква відділяється від московського патріярха, його наказів не виконує і стає автокефальною; 3) заборону кинену заступником Антонія єп. Назарієм Бліновим на українське духовенство, касується, 4) підготовляється вибір єпископів-українців.

Розуміються, що це був революційний акт, але рішились на нього після випробування всіх лєґальних засобів і після сконстатування, що перемагає не думка про добро Православної Церкви, а державно-політичні міркування московських архиєреїв, вихованих на ідеалах воюючого московського православія і пересякнутих духом Антонія Храповицького та "союза русского народа".

Даремно архиєпископ полтавський — Парфеній, чоловік хиткий і нерішучий, але все ж з маркою "українофіла", благав Антонівського заступника Назарія Блінова: "Щиро вас прошу, не перешкаджайте укрріїнцям служити по українськи і дозвольте священнодіяння тим, кому воно заборонено. Не відмовляйте свячення тих осіб, за кого вони будуть просити і загалом дозвольте їм уладити своє церковне життя на основі давніх звичаїв". Це не помогло. А патріярх Тихон виступив із новими церковними репресіями.

По році дальшої глухої, але завзятої боротьби з московськими єрархами, єпархіяльний зїзд Київщини вибрав архиєпископа Парфенія київським митрополитом, а єпископа Антонія Грановського його заступником. Було рішено приступити до плянової робудови Автокефальної Православної Української Церкви і тому скликано до Київа Всеукраїнський Церковний Собор та вибрано кандидатів на українських єпископів. Але арх. Парфеній в останній хвилині не відважився переступити волі московського патріярха і від Церковної Ради відійшов, єпископ Антоній Грановський не міг дістатись з Москви до Київа, а два кандидати в єпископи по дорозі до Грузії, де мала відбутись їх хіротонія, зустріли непереможні труднощі (ріжні фронти) і вернулися без єпископського свячення. Все український Церковний Собор став перед фактом повної відсутности на Соборі єпископів. Кілька останніх зусиль переконати нового екзарха, присланого патріярхом Тихоном спеціяльно для боротьби з українським церковним рухом, не дали позитивних вислідів: на хіротонію українських єпископів не погодився ніхто. (Оповідали свого часу, що Антоній Храповицький, втікаючи з Київа, від багатьох православних єрархів виміг святочне приречення (клятва), що ніколи не погодяться на автокефалію Української Православної Церкви і не хіротонісують українських єпископів).

Однак люди, що взялися за творення Української Православної Автокефальної Церкви не належали до тих, що могли відступити від поставленої собі цілі, а крім того бачили, що з московськими єрархами в справі автокефального устрою Православної Церкви на Україні ніколи до згоди не дійдуть. Керманичі українського церковного руху стали перед дилемою: або залишити в справах Церкви дореволюційне status guo й відмовитись від своїх національно-реорґанізаційних змагань, або піти на рішучий крок і радикально перетяти боляка, який не давав можливости йти далі дорогою нормального національного розвитку. В першому випадку значило не скористати зі сприятливих обставин, які історія достарчає не так часто й погодитись на залишення в національному орґанізмі небажаних хороботворчих елєментів, в другому — наразитись на комплікації в такій субтельній ділянці, як правно-канонічний бік справи, що вимагає суворого узгідненя церковно-устроєвих змін з практикою, традиціями й церковними канонами. Щоправда той лєґітимізм дуже часто ламався чисто революційною методою не викликаючи особливих комплікацій і тільки пізніше дійсність пристосовувалась до правно-канонічних вимог, чи, скажім, форми й вимоги пристосувались до доконаних фактів, але в тому випадку, коли змаганням народу патронує чинник державно-політичний. Та, нажаль, справа української державности тоді котилась по похилій площині й керманичі українського церковного руху могли рахувати тільки на власні сили та підтримку вірних. На Україні в той час була совітська влада. Керманичі українського повного руху лишаються вірні національним ідеалом, змаганням і потребам українського народу та приймають друге рішення і в київській катедрі св. Софії висвячують на архиєпископа й митрополита київського протоєрея Липківського способом покладення на кандидата рук всього священства і всіх членів Всеукраїнського і Православного Церковного Собору. — В "Історичній Записці", виданій Всеукраїнською Православною Церковною Радою так говориться про цей момент: "Всю важність вирішення питання про форму хіротонії свого першого митрополита добре розуміли всі члени Собору й рішили, що тоді тільки відбудеться хіротонія руками пресвітерства, коли щодо цієї форми хіротонії переведеться поіменне голосування з поіменною відповіддю і коли за цей спосіб поставлення висловиться не менше 11/12 членів Собору. Внаслідок цього голосування лише пять членів Собору висловилося "проти", сім стрималось, а решта (360) висловилася за хіротонією руками пресвітерів тільки в цьому виключному випадку".

Володимир Чехівський, що був свідком цієї хіротонії, так говорить про неї: "Пресвітерство поклало руки на св. Євангелію, що лежала на голові митрополита, якого висвячували; на рамена пресвітерів поклали руки діякони; на рамена діяконів поклали руки близькі вірні; на рамена останніх — їх сусіди; так вся церква поєдналась в обіймах любови".

Новохіротонісованого митрополита, а також єпископів і священиків Української Православної Автокефальної Церкви Російська Церква признала безблагодатними, а спосіб хіротонії неканонічним, хоча в історії перших віків христіянства можна знайти не один подібний випадок свячення, як також підтвердження тут, що головним свяченням було свячення пресвітерське, а апост. Павло загалом розрізняє тільки два свячення — діяконське і пресвітерське, з чого виходить, що єпископський стан мав значіння в сенсі більш функціональному, ніж різниці чи ступня благодати. Але не в тому річ. Благодатна чи безблагодатна єрархія була в Український Автокефальній Церкві, це сьогодні не є актуальне. Зрештою не всі дивилися на це питання крізь призму політичних російських інтересів, як це робив московський патріярх та його єпископи і відношення останніх не перешкаджало ростові впливу й значіння Української Автокефальної Церкви та навіть певному церковно-реліґійному контактові представників її з представниками інших христіянських церков. Та Церква зліквідована в межах України силою й сьогодні там не істнує. Йде тільки про відсвіження в памяти етапів боротьби українського народу за свою Церкву і свою національну єрархію. Ця боротьба не була чимсь неумотивованим, безпідставним, неоправданим, випадковим. Була вона конечна. Була вона ліквідацією вікових кривд, що діялись українському народові, в даному випадку на відтинку церковно-реліґійному. Бо ж ті самі канони (які, доречі, ніби спеціяльно складались на некористь українців, так завжди вони їм стають на перешкоді), ті самі канони вимагають в орґанізацію єпископату покласти принціп національний. Але коли й де православні українці мали своїх єпископів з хвилею як Православна Церква на Україні підпала юрисдикції московських патріярхів і св. Синодів? Коли й де ці єпископи були справді духовими батьками нашого народу? Коли й де, з хвилею як московський єпископат заляв усі етноґрафічно-українські терени, українці знаходили хоча б мінімальне зрозуміння своїх національних потреб? Коли й де той єпископат пішов на зустріч змаганням українців, які подібно до інших народів хотіли би мати Церкву, де б поважались їх національно-реліґійні традиції й звичаї, їх мова, де б мали своїх священиків? Ніколи й ніде! Навпаки, бурятам давали бурятських священиків, муринам давали муринських єпископів, жидам відправляли в жидівській мові (Православна Церква в Петербурзі), але українцям церковне кермаництво давало Антоніїв Храповицьких, Назарів Блінових, Євлогіїв, Віталіїв, Іліодорів, давало тих, які виривали їхнє національне імя й національне серце, зневажали їх рідну мову, традиції, звичаї, які висміювали їх національне почуття, ширили, похвалювали й матеріяльно підтримували ренеґатство, боролись і до останнього часу боряться зі всім що українське.

І хоча Антонія вже нема, то є його ученики і невигас ще дух воюючого московського православія. Правда, церковна орґанізація того православія, оперта в свому часі на Побєдоносцевих, Саблєрах, "указах його імператорського величества", "союзах русского народу", Пітірімах, Варнарах, Восторгових, Распутінах, жандармах і приставах, пересякнута поліційно-адміністративним і єдинонеділимо-політичним духом, давно затратила властивий церковно-реліґійний і канонічно-апостольський характер, служила не тільки прикладом — якою повинна бути, тільки доказом — якою не повинна бути. І коли життя вимагало з казьонно-архиєрейських сальонів перенести її до катакомбів, як за перших віків христіянства, то казьонна російська Церква виявила повну відсутність духа й христіянської мужности та в дуже короткому часі скапітулювала, побивши себе арґументами власної історії, орґанізації і практики, щедро достарченими свому противникові.

Але затративши після революції свою "казьонну" підставу, російська Церква в особах своїх єпископів, розпорошених по цілому світі, не затратила свого типово-московського непримирно-войовничого духа. Та про це іншим разом.

[Краківські вісті, 13.05.1940]

ІІ.

Революція в царській Росії 1917—19 років принесла Православній Церкві реальне завершення давніх змагань певної ґрупи єрархів, але дуже скоро після того — швидкий і повний занепад. Ці змагання полягали у відновленні патріархату в Росії, а ґрупою єрархів, що старалася зреалізувати цю ідею, була ґрупа Антонія Храповицького. Однак не дивлячись на те, що останній був найбільш активним пропаґатором ідеї російського патріярхату, жереб не впав при тягнені до його рук і патріярхом став хто інший. Той відновлений московський патріярхат дуже швидко, бо по смерти першого патріярха Тихона, фактично скінчився. Державне російське православіє, сперте на державній владі, але позбавлене правдивого христіянського духа і гарту, не витримало вогню соціяльної революції й ідеольоґічного натиску нового матеріялістичного світогляду та здало свої позиції на цілому фронті. Після ліквідації большевиками різних протибольшевицьких фронтів, коли т. зв. контрреволюція всяких мастей і відтінків опинилась на еміґрації, з нею втікла й розсіялась по цілому світі і значна частина російської єрархії, здебільша однодумців, прихильників та учеників Антонія Храповицького. Разом з ним утік: арх. Тихон (тепер в Америці), єпископ Віталій (б. почаєвський діяч, автор таких гасел, як "Русь ідьо і ін., теж в Америці), арх. Анастасій Карл.), єп. Василій (Відень), арх. Євлогій (Париж), арх. Серафим (Берлін) і ін. Арх. Євлогій з митр. Антонієм (що був до смерти головою Св. Синоду Російської Православної Церкви за кордоном) розійшлись на тлі відношення до московського патріярха, після попереднього взаємного й завзятого обливання себе помиями.

На українських землях, що відійшли до б. Польщі, лишився теж відлам цієї самої московської єрархії чи кандидатів на єрархів цієї самої московсько-антонієвської школи. Колишній польський міністр закордонних справ Скірмунт привіз сюди ще з Італії арх. Ґеорґія (останньо Мінського) з походження українця, який і засів на першому митрополичому престолі в Польщі. Треба припускати, що у важких умовинах еміґрантського життя арх. Ґеорґій не був надто неподатливий на всякі умови й побажання, що їх висунув Скірмунт у справі устрою Православної Церкви в б. Польщі. Православна Церква була в канонічному звязку з московським патріярхом і він виробив та прислав їй перші тимчасові правила, які розуміється, не задовольняли польського уряду. Крім того, як на першого кандидата в єпископи і свого мужа довіря патріярх вказав на архимандрита Смараґда Латишенка, по прізвищу українця, по національности ніби білоруса, а по переконанні "общероса" чи просто росіянина, який був у кремянецькому манастирі. Коли митрополит Ґеорґій почав робити кроки в напрямі рвання Православної Церкви в Польщі Москви і створення автокефалії, а архимандритові Смараґдові у відповідь на його противи відповідь, що "я тебя согну в баранячий ріг", тоді цей муж довіря московського зреаґував зовсім не по чернечому і не по християнськи, бо — застрілив митрополита з револьвера. Митрополит Ґеорґій ішов по лінії польських державних інтересів, а смараґд по лінії московських. Москалі зробили зі Смараґда героя. Так скінчив свою ролю митрополит Ґерґій, на його місце прийшов митрополит Діонізій.

З національного погляду склад вірних Православної Церкви в Польщі був більше менше такий: 70% українці, 28% білорусини, росіяни, чехи й ін. Здавалося б, що при такому складі вірних, справа характеру чи національного забарвлення церковної орґанізації повинна бути зовсім ясна. Однак же Православна Церква не тільки не була українською, але, навпаки, український елємент Церкви протягом двацяти літ істнування польської держави вів безнастанну боротьбу за свої очевидні, елєментарні національні права, що їх має кожний нарід у кожній Церкві в цілому світі. Єдиною причиною цього були московські єрархи. Засівши на своїх місцях, вони міцно їх тримались, маючи підтримку польської влади, для якої вигідна була боротьба вірних — українців зі своєю церковною верхівкою, бо перешкаджала стабілізації відносин, ослаблювала сторони, узалежнювала Церкву від політичних чинників і була претекстом для відкладання унормування відносин між Церквою і державою "аd саlеndаs graecas". Тим часом "під шумок" всі єпископські катедри обсаджувались москалями. Так появився Олександер Інозємцев, якому ще митр. Ґеорґій був написав епітафію:

Александер Цудзозємский,

біскуп пінский і полєский,

тутай зложил своє косьці

за льояльносьць вобец Польскі.

Так прийшов єп. Сава Совєтов, б. царський паж і денікінський старшина. Єпископські катедри, як теж і всі поважніші становища в церковній адміністрації та місця повітових протоєреїв, місіонарів і т. д. віддавались в руки виключно москалів з походження, або з переконання. Українців не допускали на ніякі становища. Люди дуже поважні, талановиті, з науковими дипльомами, з гарячим бажанням віддати свої сили на користь народу, але українці, запихались в найглухіші діри, подібні до тих, про які згадує один російський письменник, кажучи, що про них знає лише "Бог та ісправник". Так опинились на командних становищах Перетрухини, Борецькі, Сайковичі, Роґальські, Дамаскини, Федореньки й їм подібні. Але на цьому церковна верхівка не спинялась. Вона робила все можливе, щоб українців вірних не допустити до будь-якої активної участи в церковному житті та до внесення ними в це життя ознак національної самобутности. А з огляду на те, що життя порожнечі Торічелія не зносить, а з другого боку до народньої гущі можна підійти тільки на якійсь ширшій плятформі, московсько-єрархічна верхівка подбала й про національно-політичну підбудову своєї влади, якою стало РНО, себто Русскоє Національноє Обєдіненіє з Серебренніковим у проводі. Що-правда РНО на українських землях було що-найменше національно-політичним анахронізмом і далі кабінетів кількох "русских" адвокатів та повітових протоєреїв ніяк не йшло, але між ним і московською єрархією постійно істнувала зворушлива єдність, повне порозуміння й тісна співпраця у всіх ділянках церковного життя.

Одною з найбільш таємничих сторінок у двацятилітній історії Православної Церкви в б. Польщі є безперечно господарська сторінка. Тут відбувались дивні, безконтрольні комбінації з церковними землями, з якимись арендами й продажами, плили велитенські суми і зникали невідомо куди. Відомо лише, що спецами в цій ділянці були митрополичі фаворити — о. М. Борецький, галицький москвофіл, та о. Шіманов, відомий з того, що не схотів носити "хахлацького" прізвища Семенюк і тому зложив подання на "височайше" імя та дістав чисто московське — Шіманов.

Український церковний рух солідарно поборювали і москалі і польська адміністраційна влада. Остання, користаючи з відсутности статуту, що мав би управильнювати відносини між Церквою та державою, втручалась у справи церковно-реліґійні, забороняла богослуження в українській мові, арештувала активних громадян-церковників і загалом робила все можливе, щоби здусити всякий прояв цього руху.

Тому то відносини у Православній Церкві ставали неможливі. Православні українці були готові на якусь розпучливу акцію.

Перший орґанізаційний крок, що його зробив митрополит та який полягав у введенні в церковне життя нового стилю (календаря), відкинули православні українці з місця й рішуче. Між вірними й єрархічною верхівкою витворилась прірва, яку вже ніхто й не пробував засипати. Характеристичним для відносин між московською церковною зверхністю й українською масою вірних було дивне явище, якого не можна зустрінути в ніякій Церкві: митрополит, затримавши у Варшаві новий стиль, святкував свята в зовсім інші дні, ніж ціла Церква.

В короткому часі прийшла черга й на крок розпуки. Був ним Український Православний Церковний Зїзд у Луцьку 5.-6. червня 1927 року, скликаний Церковним Комітетом під проводом д-ра Річинського. Багато можна закинути орґанізаторам зїзду, багато треба й вибачити, з огляду на умовини й атмосферу, яку витворила протилежня сторона, але багато було й дуже характеристичних моментів, які свідчили, що московська єрархія перетягнула струну, що обурення вірних дійшло до велитенського напруження, але не дивлячись на все, ця єрархія не має наміру йти на якийсь компроміс і спираючись по старій російській традиції на офіційних чинниках, рішила іґнорувати далі всі домагання українців. Зїзд не дістав благословення митрополита, священикам було заборонено брати в ньому участь, а на організатора зїзду д-ра Річинського трохи пізніше митрополит кинув анатему. Окремі члени Зїзду домагались зовсім порвати з варшавською митрополією і всю церковну владу передати Церковному Комітетові, а один з присутніх на Зїзді українських послів заявив, що "не просити треба, а рішуче домагатись, коли ж і це не поможе, тоді... єдина Україна і єдина віра!" Це був, очевидно, натяк на Українську Автокефальну Церкву і прилучення до неї.

Зїзд у своїх резолюціях сконстатував повне безладдя і занепад у церковно-громадянському житті Православної Церкви в Польщі, і у внутрішньому її укладі і в зовнішніх взаєминах, домагався негайної та радикальної направи того стану і створення окремої волинської єпархії з українським єпископом. Вибраному Церковному Комітетові доручено представити духовній і цивільній владі всі постанови Зїзду, як голос репрезентованого Зїздом українського населення та поробити дальше всі взагалі можливі заходи, щоби здійснити постанови Зїзду щодо оздоровлення церковно-громадянського життя.

Одначе голос Зїзду, як і всі його постанови, був голосом вопіющого в пустині: московська єрархія на всі домагання була глуха.

[Краківські вісті, 03.06.1940]

ІІІ.
 

Під диктатом Юзевського та Костека-Бєрнацького

Луцький Церковий Зїзд, не дивлячись на свою численність і на рішучість постанов, нічого не змінив у Православній Церкві ні загалом у б. Польщі, ні зокрема на Волині. Одначе булоб помилкою твердити, що він проминув без ніяких позитивних наслідків. Представники українських православних парохій мали можливість зїхатись, обмінятись думками, сконстатувати, що московська самоуправа, підтримана польськими чинниками, осягнула свою кульмінаційну точку та переконались, що єдиний вихід з положення, це — внутрішня консолідація, твердість і безкомпромісовість, які хоч і не дадуть нічого конкретного сьогодні, але це можна буде осягнути в майбутности. Пізніше виявилось, що при всій своїй рішучости не здавати позицій, московська єрархія відчула, що задалеко зайшла, а прірва, яка розділила її й вірних, була надто глибока. Шукаючи способів злагіднення гостроти конфлікту митрополит впав на думку перекинути через прірву містка, виконуючи одне з основних домагань Луцького Зїзду — скликати Собор Православної Церкви в Польщі. Варшавська Митрополія виробила й розіслала виборчу ординацію, уложену з виразною тенденцією забезпечити собі вплив на розвиток подій різного роду виборчою казуїстикою й вибори почались. Відбулись вони у двох інстанціях — деканатській і повітовій та дали повну перемогу українцям. Побачивши, що оці останні можуть дійти до рішального голосу, справою Собору занялася польська влада обороняючи дальші вибори та перебираючи провід у свої руки. Почалось дуже гучно очевидно тому, щоб потім постепенно стихати й не вирішивши питання, остаточно його заплутати. Для 30. травня 1930 р. президент Мосціцький вислав до митрополита, як голови Православної Церкви в Польщі листа, в якому, навязуючи до Собору Православної Церкви в Пінську (15. червня 1791 р.) підкреслив, що надійшов час, щоб здійснити домагання православних і згідно зі св. канонами скликати перший у відродженій Польщі Православний Собор. "В тросце о добро вшисткіх православних обивателі Ржечипосполітей" президент вказав на потребу попереднього скликання Передвиборчого Зібрання з духовних і світських осіб зазначаючи щодо останніх, що це мусять бути особи "святле й боґобойне", та що скликання обох тіл може відбутись у тісному порозумінні з представниками уряду. Почалась праця різних комісій, до них явились, річ ясна, "сьвятле" москалі, а також "боґобойне" Юзевські, як специ від запропащення українських справ та "в скупєню і тросце" майже протягом десяти літ думали, як би справу повести так, щоби Собору не скликувати. Осягнути це було не важко приймаючи під увагу, що між московською єрархією в Польщі тa польською стороною ніколи не бракувало взаємного зрозуміння, зокрема, якщо треба було поборювати українців.

На українських землях б. Польщі протягом першого десятиліття, відбувався з великими перешкодами з боку поляків рух уніфікації українського життя в ділянках культурно-освітній, економічній, політичній, і iн. Природнім центром того життя був Львів. Досягнення згаданого руху, якщо взяти під увагу всі перешкоди, були значні. Повітові "Просвіти", що були самостійними орґанізаціями, не звязаними й не скоординованими в своїй праці, оминаючи формально-правні перешкоди, зєднались з Матірним Т-вом "Просвіта" у Львові приступаючи в її члени (як правні особи); українські кооперативи, що росли на північно-західніх українських землях, зокрема на Волині, як гриби після дощу, вступаючи до Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові обєднувались зі славною галицькою кооперацією, відомою далеко поза межами Польщі; промислові й торговельні підприємства ("Maслосоюз", книгарня Н. Т. Ш., "Народня Торговля" і ін.) і політичні орґанізації поширились з Галичини на решту українських земель.

Матірне Т-во "Просвіта" у Львові вложило грубі тисячі в бібліотеки, які на Boлині виконували свою культурну місію; Ревізійний Союз відкрив у Луцьку Інспекторат для кермування кооперативним життям; в багатьох містах появились повітові комітети політичних партій, українське життя централізувалось і набирало орґанізованих форм. З точки погляду "приятеля українців" воєводи Юзевського були це дуже небезпечні рухи для польської державности. При великих просторах українських земель, що входили у склад Польщі, єдиним виходом з того стану — на думку воєводи Юзевського — було "дівіде ет імпера" і тому його орґан "Волинь" ставився до українців з Галичини як до окремої нації "русинів", до українців з Полісся ставився як до "мґлавіци етноґрафічної", холмщан уважав православними поляками і лише волиняків уважав українцями, але за таких, яким вільно вдягнутись у широкі штани й вишивані сорочки, щоби зустрінути президента Річпосполитої, вільно урядити академію в честь воєводи Киселя й вихвалювати його за приязнь до поляків, вільно співати "Де згода в семействі" та лаяти галичан, вільно займатись патріотично-польською деклямацією, але яким не вільно нічого домагатися, щоб заспокоїти свої основні національні вимоги. Воєвода Юзевський, скориставши зі своїх знайомств з часу, коли мав теку українського віцеміністра, та з безправного еміґрантського положення деяких осіб, змонтував "волинське парляментарне представництво", поставивши на його чолі відомого Пєтю Певного. Йому була доручена передусім реставрація сокальського кордону. До помочі стала польська адміністрація, яка позамикала "Просвіти", зліквідувала кооперативи, атакувала до вязниць і повисилала політичних діячів та унеможливлювала всякі взаємини зі Львовом. В часі того шалу польської адміністрації П. Певний в "Українськой Ниві" давав теоретично-ідельоґічну підбудову новoго "українського" руху, спертого на польсько-українському утраквізмі та завзято цькував проти галичан і намагався всякою ціною розбити українську єдність, обіцюючи волинському населенню "благоденственноє і мирноє жіттіє", та різні інші грушки на вербі.

Новою "українською волинською репрезентацією" Юзевський совісно заопікувався і то так далеко, що особисто привозив їx на деякі засідання сойму. Пізніше виявилось, що не всі з членів цієї "репрезентації" вдовольняються ролею "Певних", що полягала в послушному й виключному виконанні директив Юзевського, а діяльність Певного стала на соймовому терені темою влучних дотепів. Деякі з членів цієї "репрезентації" відчули обовязок у тих надто вузесеньких рямцях, що їм накинули згори, хоч для людського ока щось робити. Одначе спроби не вдалися. Ні у шкільництві, ні в адміністрації, ні в інших ділянках їхня праця нічого не осягнула. Єдино, де дозволено було зробитя трохи руху, мабуть по засаді — "шумім, братєц, шумім", це були церковні справи. У відношенні до православної московської єрархії в Польщі "репрезентація" пішла по лінії річевої критики. Така метода була, розуміється, горохом об стіну. Тоді "санаційно" українські посли почали дорікати рішальним чинникам — требаж, мовляв, у білянсі праці виказатись перед "виборцями" якимись здобутками. На ці наївні нарікання Юзевський виєднав відокремлення волинської єпархії від митрополита й призначення волинським архиєпископом Олексія Громадського, холмщанина по походженню і "малороса" по переконанні, який на Волинському Єпархіяльному Зїзді в 1935 р. солідарно з уповноваженим РНО (Русскоє Національноє Обєдінєніє) п. Пєрвєнцевим боронив російських шкіл потрібних ніби "для русскаго волинскаго насєлєнія", а в інавґураційній статті українського церковно-народнього часопису "Шлях" на двох сторінках говорив про український народ, про українського поета Шевченка та про українські церковні справи, не вживши ні разу слова "український". Була це тактика зовсім згідна з засадами Юзевського й різнилась лише тим, що останній уважав волинських українців етноґрафічною відміною польського народу та возив їх у вишиваних сорочках показувати Варшаві, а арх. Олексій уважав їх очевидно відміною російського народу.

На згаданому Єпархіяльному Зїзді посли Певний і Бура домагались зменшення грошей в бюджеті на вдержання св. Синоду, мотивуючи домагання тим, що останній "не рахується з фактичними можливостями церковно-єпархіяльного життя" та з голосом народу і то тоді, коли це життя "змагає до соборного устрою". Одначе голос Певного не був для митрополита важний більш, ніж свого часу голос д-ра Річинського. Навпаки, моральна вартість останнього була багато більша, бо він мав за собою маси: Пєтя ж Певний — лише сумнівну підтримку Юзевського. Варто згадати ще один момент на тому зїзді. Коли українська ґрупа відмовила дати 10.000 зол. на ремонт Почаївської Лаври з причини виділення митрополитом Лаври з волинської єпархії й підпорядкування безпосередньо собі та з огляду на особу намісника Лаври архімандрита Пантелеймона, який вороже відносився до українців, зокрема й до арх. Олексія, цей останній взяв в оборону арх. Пантелеймона та кепкуючи собі з українців заявив, що Пантелеймон (завзятий галицький москвофіл) ще колись буде українцем (очевидно таким, як і арх. Олексій). Такого архиєпископа — "українця" — вибороли для української Волині "санаційно"-українські посли разом зі своїм опікуном воєводою Юзевським.

Одначе обєктивність вимагає признати, що митрополит таки висвятив одного українця в єпископи. Був ним єпископ Полікарп луцький, волинський вікарій. Та з одного боку в самому виборі кандидата в єпископи не обійшлось без певної тенденції митрополита, а з другого церковно-адміністративна компетенція цього єпископа обмежувалась тільки до... переміщення дяків.

Так у Церкві, де було 70% українців, митрополит, представник московської єрархії, на спілку з польськими політичними чинниками зіпхнули національно-українське питання спершу тільки до одної Волині, а пізніше до одного тільки українського вікаріяту, позбавленого якого будь значіння і впливу на хід подій у Православній Церкві в Польщі.

Все ж таки, чого не можна було зробити формально-правною дорогою, це робила українська стихія і сцементоване національною ідеєю українське громадянство. Реліґійно-церковне життя Волині щораз більше насякало національно-українським змістом, щораз частіші й поважніші були конфлікти між українським селом і москвофільською частиною духовенства так, що останнє або мусіло підпорядковуватись загально-національному духові або дезертирувати поза межі Волині. Москвофільські дезертири звичайно знаходили захист або під крилом митрополита, або у військовому духовенстві. Тому сьогодні по цей бік Буга опинилось стільки Сайковичів, Дуциків та їм подібних. На Поліссі були виеліміновані всякі українські впливи й єпископ Олександер Інозємцев робив своє діло згідно з "тутейшою" політикою Костека-Бєрнацького, час від часу уділюючи інтервю польським кореспондентам, як це бувало в часі Поліських Торгів, в яких запевнював, що на Поліссі живе польський нарід, який бажає рідної польської культури, щасливий єдністю з Польщею і вірний засадам польської державности. Православному архиєпископові радо вірили, збирали на "полєскє косцюлкі", інколи посилали олівці й зшитки для поліських шкіл, поліські діти під диктат патріотичних управительок писали листи до "своїх браці на Заользю", що їх негайно передруковував краківський "Курієрок". В тих листах діти казали, що вони покищо православні, бо на Поліссі теж колись винародовлювали, але що чуються щасливими під крилом своєї "Мацєржи".

Ці інтервю й листи поляки з захопленням читали та їм вірили, бо... були наївні й разом з російським поетом могли сказати:

"Тьми нізкіх істін нам дороже

Нас возвишающій обман..."

Так під кермою Костека-Бєрнацького ідилічною методою відбувалося винародовлювання на Поліссі, а православний архиєпископ радів і приплескував, бо що його, московського сибіряка, обходили національно-політичні потреби українців у Поліссі?

Дещо інакше було на Холмщині, але їй слід присвятити окрему сторінку.

*

ВИЯСНЕННЯ. В другій статті п. н. "У терновому вінці" була згадка про свящ. Шіманова, який особисто зголосився до автора статті та вияснив, що дійсно його перше прізвище було Семенюк (Симонюк). Далі заявив, що не складав прохання на "височайше" імя, але в Петербурзі назвали його "Шімонов", а архиєпископ Євлогій волинський, доглянув у цьому прізвище щось трохи жидівське й дорадив йому назватись "Шіманов". Що ж до продажі церковних земель то о. Шіманов заявив, що він на тих трансакціях не тільки не заробив, але навіть стратив. У посла Певного, колишнього редактора "Української Ниви" (в Луцьку), як оповідав авторові о. Шіманов, було призбирані дуже багато матеріялів щодо його особи, але після розмови з ним п. Певний прирік, що ніколи нічого більш про нього друкувати не буде. Крім того Редакція дістала два листи від дружини о. мітрата Михайла Борецького з Ліцманштату і від Українського Допомогового Комітету з Ліцманштату. П-і О. Борецька заперечує, щоб її чоловік о. М. Борецький був "спецом у ділянці безконтрольних комбінацій з церковними землями", підкреслюючи, що вияснення в цій справі може дати церковна влада. Що ж торкається другого закиду, мовляв о. М. Борецький є "галицьким москвофілом" — то його п-і О. Борецька рішуче заперечує і підкреслює, що її чоловік був та є українцем. На Волині знали парохіяни о. М. Борецького як українця і при його допомозі заложили чит. "Просвіти". За це переслідували о. М. Борецького поляки і з початком війни арештували його та вивезли до Берези Картуської. В листі від У. Д. Комітету з Ліцманштату читаємо: 1) о. мітрат М. Борецький, приїхавши в 1935 р. до Ліцманштату, відразу заявив себе українцем і ставився прихильно ввесь час до національно-реліґійних потреб української еміґрації в Ліцманштаті; 2) дня 1. вересня 1939 р. поляки арештували о. М. Борецького та вивезли до Берези Картуської; 3) по заснуванні Українського Допомогового Комітету в Ліцманштаті зголосився негайно як член Комітету та поставився зі зрозумінням до української громади в Ліцманштаті.

[Краківські вісті, 17.06.1940]

IV

Розсадники польського православя

При тверезому й обєктивному погляді на речі трудно вишукати реальні підстави для т. зв. російського питання в Православній Церкві в б. Польщі. Російський елємент був і є тут елєментом конюнктуральним і істнує остільки, оскільки в єрархічній верхівці є передумови для його істнування. Якщо взяти під увагу, що національна приналежність залежить від моментів крони, культури і переконання, то тому критерієві ледве чи буде відповідати і той 1 3/9 росіян, про який ми згадували.

Після приходу німців, коли виникла потреба виразного національного зріжничкування, росіяни мають поважні клопоти з обсаджуванням хоча 3 провідних орґанів своїх комітетів правдивими "русскими". І тому не дивно, що більшість осіб у тих орґанах, хоч і називають себе "русскими", але коли трішки пошкребти їх, дуже легко гублять зайві "с" а зпід "русского" наверствування вилазять білоруси, навіть вірмени, а вже найчастіше наші ж таки "малороси". Отже з огляду на те, що в переважній більшости елємент цей складається з осіб,  які не знають "хто вони й чиїх батьків діти", трудно загалом поважно спинятись над цим питанням, а коли в даному випадку згадується про той елємент, то тільки тому, щоб підкреслити його конюнктуральність та його шкідливу ролю при різних нагодах.

В 1927 р. о. прот. Динько-Никольський запустив перший православний молитовник польською мовою, в передмові до якого пояснив, що робить це для тих, які "в почуцю свеґо реліґійнеґо обовйонзку праґнон з дому і в церкві модліць сєн і хвалінь Пана Боґа, Найсьвєнтшон Маткен Єґо і вшисткіх сьвєнтих зґоднє з пшиказанєм св. апостола Павла "зе зрозумєнєм виразуф", себто "в єнзику польськім, цо нєвонтплівє пршичині сєн до хвали нашей св. Церкві Православней, до покршепєня в нас вяри Православней і моральносьці хршесьцяньскєй православне і моральносці хршесьцяньскєй ораз до умілованя Ойчизни і збавєня душ наших. Нєх сєн станє, нєх сєн станє (ПС. 40, 14)." До чого воно причинилося, коли "сєн стало", про те нема потреби згадувати. Цікаво тільки як ця ідея розвивалася та хто для ця ідея розвивалася та хто для неї працював.

Не знати чи для "умілованя Ойчизни і збавєня душ" крім автора отвирав хто цей молитовник, але відомо, що "русский" протопресвітер Федоронько, по походженню лемко, по переконанні москвофіл, для "покршепєня в нас вяри православней" видав нового молитовника в польській мові для православного війська, а пізніше ввів польську мову до православного богослуження і тією ціною, не маючи навіть потрібної освіти, осягнув затвердження на становищі протопресвітера православного військового духовенства. Згуртувавши навколо себе "русских" військових священиків (Ґеорґій Шретер — зросійщений німець, Віктор Романовський — "малорос", Сємашко, колишній денікінський старшина, Сурвіло — білорус, який був "русским" через два "с", а потім став поляком через два "л" і писався "Сурвілло", в стилю "Яґелло", якийсь Курило, що теж для стилю змінився в "Курилла" і ін.) почав "русский" протопресвітер творити польське православіє. Осьтак "русский" конюнктуральний елємент у даному випадку "русскі" священики, що завжди були без трівких основ, без ґрунту, без коріння в тому ґрунті, зорієнтувавшись, що шати національно-польські більш відповідають духові хвилини й бажанню рішальних чинників, скидають одні, а вбирають другі та стають православними поляками "з крві і косьці", бо ж для них найголовніше зберегти свою кліку свої посади, свої впливи, а національна приналежність це тільки нюанси хамелеонських кольорів, що приходять самі собою в залежности від окруження. Російські єрархи на чолі з митрополитом "всіх і вся" благословляли, бо ж і їм залежало на своїх становищах, бо ж і вони годились на кожну нову лінію, навіть турецьку, навіть китайську, щоб тільки, Боже борони, не українську, найбільш ними зненавиджену, яка впливала на них, як червона плахта на жертву тореадора.

Нова лінія в стадії розвертання на ширшу мірку була започаткована святочно й гучно хіротонією двох єпископів — "поляків" — Шретера й Сємашка. Цю подію радісними фанфарами протрубіла польська преса підкреслюючи, що нарешті два поляки "з крві і косьці" будуть православними єрархами, в чому вбачали початок нової ери в історії Православної Церкви. Та подія була дійсно початком, чи вірніше припала на початок, але не нової ери й не в Православній Церкві, а на початок кінця самої польської держави. В запалі завзяття ідеольоґи польського православія, голови й груди яких оздобились нагородами в формі мітр, хрестів і ордерів, не здібні були цього вичути й на перших порах віддавались патетичній деклямації, затративши почуття сорому й міри. Єп. Тимофій Шретер при іменуванні його єпископом, казав: "Період розвою сили Річипосполитої, це одночасно період розвитку Православя, коли православна культура й теольоґічна наука еманували з Польщі на цілий передусім словянський Схід, а частинно й на південь. Окружене прихильною опікою польської держави. Православя дало ряд патріотів і великих мужів". Єпископ Матвій Сємашко співав на ту ж нуту: "Не можемо обминути ще одного доказу вірности Річипосполитій з боку нашого першого митрополита у відродженій Польщі, незабутнього Ґеорґія, який цю свою вірність припечатував власною мученицькою смертю. Польща однаково відноситься до всіх своїх громадян без різниці віри, її реліґійна толєранція має всі прикмети історичної традиції і не треба на це більших доказів, коли згадаємо, що відношення польської держави до св. Церкви Православної унормоване виданням статуту з дня 19. листопада 1938 р." Сьогодні читаємо все те, немов фраґменти з якогось, скажім, Остапа Вишні, а тоді тверезі люди, слухаючи таких заяв, думали, чи не сталась якась плутанина понять і взаємне нерозуміння себе, подібно, як і підчас будови вавилонської вежі.

Та на одній заяві не скінчилось. Для ширення баламуцтва згадана ґрупа священиків і єпископів, до якої прилучився ще колишній царський паж єп. Сава, заложили Православний Науково-Видавничий Інститут у Ґродні та в "Ґлосє Православя" і в "Пршеґльондзє Православя", орґанах Інституту, намагались обоснувати свою польську православну ідеольоґію. Означивши мету й завдання Інституту та його орґанів, які в деяких точках звучать так: а) обєднання всіх вірних Православної Церкви і створення спільного вогнища польської православної культури, б) глибоке й орґанічне привязання до народу, мови й культури польської, ц) творчий і лицарський громадянський чин, д) активна участь всіх верств православного громадянства в державному і суспільному житті, е) згідне співжиття з іншими віроісповіданнями і національностями, "Пршеґльонд Православія" дає псевдостатистичне обоснування того руху, чи польонізаційної акції, оперте на даних другого загального перепису населення в Польщі з дня 9. грудня 1931 р. Ми знаємо вартість цих переписів, зокрема у східніх воєвідствах і спеціяльно у люблинському воєвідстві, про яке постійно польська преса піднімала галас, мовляв, українці вдерлись до самого центру польської держави. Той факт завжди старались затерти у статистичних даних, які діставались закордон. Тому признання до українства на Холмщині було з боку українського населення свого рода героїзмом, на який не кожний спромагався. Та всеж таких героїв згідно з даними перепису знайшлося тут аж 62.300 осіб, які виразно зазначили свою національну приналежність. 7.500 подались за руских. В рубриці "віра" занотовано 210.400 православних, з них 139.700 не подало своєї національної приналежности, чи може їх про це не питали, чи пак їм цього не занотували. На відсутности окреслення національного Інститут будує свої рахунки й польонізаційні пляни, запевняючи, що 139.700 православних у люблинському воєвідстві не є ні німцями, ні жидами, лише ...поляками. Тим же способом псевдо-Науковий Інститут вишукав у білостоцькому воєвідстві — 59.200, новогородському — 123.000, поліському — 38.100, виленському — 128.000, волинському — 10.000, в інших воєвідствах — 17.000, додав чотирьохлітній природній приріст — 31.800 і в загальному підсумку назбирав 547.800 православних "поляків".

Спираючись на таких теоретичних обчисленнях, свящ. Карсперський, ренеґат у рясі православного священика і директор інституту, пише в "Пршеґльонд-і Православія" ч. 1, ось що: "В межах Польщі є пересічно чотири міліони православних різної національности, в тому числі шістьсот тисяч поляків православної віри. Всі мусять спільно і гармонійно працювати, бо всіх єднає добро Православної Церкви та любов до батьківщини (Польщі). Православним полякам припадає велике історичне післанництво, післанництво поширення та зміцнення не тільки правди своєї віри, але також кордонів і маєстату Річипосполитої."

Так виглядав закроєний на ширшу мірку польонізаційний плян, змонтований "русскими" архипастирами й пастирями, які в тій цілі перетворились у православних поляків. Розуміється, що за плечима цих ренеґатів стояли польські політичні чинники, і тим апаратом, що повинен був реалізувати ідею польського православія, мала бути "Польська" Православна Церква, побудована на ганебному Статуті з дня 19 листопада 1938 р., що з неї робив не збір вірних, лише політично-польонізаційну екзекутиву польського уряду, кермовану старостами, воєводами, директорами департаментів і ін. чинниками та який (статут) на думку московського вовка, в польсько-овечій шкірі (єп. Матвія) був найбільшим доказом "польської реліґійної толєранції, що мала всі ознаки історичної традиції".

На цю польонізаційну акцію митрополит Дионісій дав своє благословення, висилаючи в день відкриття Інституту на руки ґродненського єп. Сави телєґраму такого змісту; "...кличу благословення Боже на цю установу і бажаю добрих вислідів праці та розвою новоповсталої орґанізації для добра Церкви і на користь держави польської".

Зважаючи на національно-реліґійний рівень свідомости української віруючої маси, можна було бути спокійним, що ця акція для інспіраторів та орґанізаторів не дасть бажаних вислідів. Про те, зрештою, свідчив білянс їхньої десятимісячної праці та почитність їхнього орґану, що стосами лежав по кабінетах ідеольоґів польського православя і далі тих кабінетів ніяк не йшов. Але було друге зло, що його спричинив псевдонауковий Інститут. Це ті тези й та основа, на яких базував він свою зрадницьку працю та які стали дещо пізніше основою для нових подій, що були найтраґічнішою сторінкою Православної Церкви в б. Польщі.

Для памяти і порядку не шкодить занотувати, що орґанізаторами й основоположниками польонізаційного ґродненського Інституту були: протопресвітер С. Федоронько, прот. В. Романовський, прот. Валіковський, свящ. Калинович, проф. варшавської теольоґії Лапінський та свящ. Касперський. До кураторії Інституту були обрані: єп. Сава, прот. Федоронько, прот. Романовський, проф. Кирилович; до управи: єп. Матвій Сємашко, прот. Валіковський, проф. Лапінський, свящ. Калинович; до ревіз. комісії: єп. Тимофій Шретер, свящ. Хращевський, свящ. Свірщувський і п. Якимець.

[Краківські вісті, 24.06.1940]