Саміт у Ризі підтвердив дві засадничі речі, котрі, зрештою й до того мало в кого викликали сумнів. Перша: головною проблемою Європи нині є Росія. Друга: «Східне партнерство» перебуває у глибокій кризі, з якої навряд чи видереться.
«Самітом розчарувань» назвуть зустріч на найвищому рівні у Ризі 21-22 травня багато її учасників. Передовсім це стосується нечленів Європейської Унії, котрі входять у програму «Східне партнерство». Брюссель виявився неготовим реалізувати більшість їхніх очікувань. Передовсім це стосується надій, які плекали Грузія і Україна.
Київ і Тбілісі сподівалися на швидке спрощення візового режиму з ЄУ аж до його скасування. Хоча й самі українські чиновники, котрі займалися цим питанням добре усвідомлювали, що, принаймні, цього року здійснитися цій мрії не судилося. Зокрема, повноважний представник України при ЄУ Костянтин Єлісєєв визнав, що Київ привів у відповідність до вимог Унії лише 10 з 15 критеріїв, необхідних для скасування візового режиму.
І ця візова невдача для Києва й Тбілісі особливо прикра на тлі «молдавського рішення». Адже найбідніша країна Європи ще рік тому отримала право для своїх громадян відвідувати Європейську Унію без віз.
Про те, що жодного рішення щодо віз у Ризі ухвалено не буде ще напередодні саміту заявила «головний диспетчер ЄУ» федеральна канцлерка Німеччини Анґела Меркель. «Єврокомісія представила доповідь, що Україна і Грузія доклали доволі зусиль у цьому питанні, однак цих зусиль все ще недостатньо, щоб ситуація в цілому була покращена», – пояснила ситуацію Меркель, виступаючи перед депутатами Бундестагу.
Ще боліснішою для Києва й Тбілісі стали її слова щодо сподівань країн-партнерів на швидке членство в ЄУ. «Програма «Східне партнерство» – це не інструмент розширення ЄС. Нам не слід породжувати фальшивих очікувань, які ми пізніше не зможемо виконати», – попередила пані Меркель.
Водночас канцлерка промовила й деякі обнадійливі слова. Зокрема, критикуючи агресивну політику Росії та відмовляючи Москві в праві участі в клубі «Великої сімки», Меркель вказала: «Якщо наші східні держави-партнери хочуть наблизитися до цінностей Європейської Унії, це є і залишається їхнім суверенним рішенням, і ні в кого немає права перешкоджати їм на обраному шляху».
Програма Східного партнерства Європейської Унії виникла 2009 року з подачі міністрів закордонних справ Польщі Радосталав Сікорського і Швеції Карла Більдта. Вона охопила шість країн: Вірменію, Азербайджан, Білорусь, Грузію, Молдову та Україну. Брюссель тоді обіцяв допомогти східноєвропейським країнам з реформами, які мали б «полегшити зближення з ЄУ».
Як потім з’ясувалося, в концепції програми було закладено засадничу помилку: підхід до учасників програми був уніфікованим. Але ж декотрі з них прагнули вступити до Європейської Унії, наприклад Україна, Грузія і Молдова. Білорусь такого наміру не мала. Вірменія вагалася між ЄУ й Митним Союзом, Азербайджан вирізнявся своєю індиферентністю до членства в обох об’єднаннях.
У грудні 2013 на сумнозвісному саміті у Вільнюсі (з якого фактично й почався Євромайдан) в декларації вже пролунала певна спроба детермінувати підходи до учасників програми, коли було сказано, що Унія визнає «європейські прагнення та європейський вибір деяких партнерів і підтримає тих, хто прагне до ще більш близьких відносин з ЄУ». Утім тепер вже чітко видно, що Брюссель мав би запустити як мінімум дві різні програми для різних груп країн.
Але повернумося до травневого саміту в Ризі. Все ж твердження, що він виявився провальним – не відповідає дійсності. Наприклад , Україна отримала там досить відчутні (бо цілком матеріальні) дивіденди. У рамках заходів Брюссель і Київ підписали угоду про надання Україні траншу в розмірі 1,8 мільярдів євро. Але ще кориснішим для України став той «холодний душ», який вона отримала від ЄУ. Месидж чіткий: без реформ сподіватися на євроінтеграцію марно.
Корисно й те, що Білорусь і Вірменія недвозначно продемонстрували свою незацікавленість у подальшій участі в програмі. А отже можна з чистою душею якщо й не позбавити їх членства, то принаймні різко скоротити співпрацю з ними.
Не особливо потрібне членство й Азербайджану. Керівники країни ще 2013 року заявив, що не вбачають потреби в підписанні угоди про асоціацію. Баку не особливо зацікавлений у перейнятті якихось далеких для нього європейських цінностей, йому значно важливіше розвивати енергетичну співпрацю з ЄУ.
22.05.2015