Блеф еволюції

Чому не можна перестати хитрувати, втікати від правди, обманювати, брехати і ошукувати

Наше психічне життя — то як їзда на слоні, колію якої визначає звикло слон. Вершник, тобто наша свідомість, реагує з певним запізненням на рухи слона, на додачу слон не завжди має бажання слухати накази вершника. Свідомість на повній ставці працює піар-аґенцією, яка дає пояснення та обґрунтовування для того, що зробив слон.

Натомість слон — це передусім автоматичні процеси, що діють під порогом свідомості, а та — як зраджувана дружина чи чоловік-рогоносець — дізнається про все останньою. Автоматичні процеси керуються нашими емоціями, прагненнями, а також усталеними навичками. Це дозволяє чітко діяти в стандартних ситуаціях і зберігати певний емоційний комфорт. Так бачить цю справу Джонатан Гайд, автор книжки «Правий розум».

Наполеон не бреше

Одним з елементів цього комфорту є збереження позитивної самооцінки, а обманювання є одним зі способів її підтримки. Ми говоримо тут не тільки про обманювання інших для збереження своєї доброї репутації, але також про обманювання самих себе. Цей вид брехні особливо небезпечний, бо ніхто ж не зацікавлений в тому, щоб вона вийшла на яв.

Брехня ж має багато облич і багато визначень. Найпростіші з них брехнею визнають кожне фальшиве повідомлення, яке приносить вигоди брехуну. Таке трактування, однак, закладає, що брехнею є також введення когось в оману через помилку. Щобільше, згідно з цим визначенням, брехнею можна визнати навіть певну поведінку рослин. Наприклад, деякі квіти виділяють запах, що нагадує феромони комах, щоб заманити цих комах і збільшити шанси на запилення.

Більшість психологів вважають, що брехня є актом навмисного введення в оману, а особа, яка не каже правди через помилку, не є брехуном. Алдерт Врій у своїй книжці «Викриття брехні та обману» визначає брехню як «дієву або недієву свідому спробу, без попереднього повідомлення про свій намір, виробити в інших переконання, які автор повідомлення вважає неправдивим». Згідно з таким підходом, особа, яка під час свідчення в суді подала неправдиву інформацію, бувши переконаною в її відповідності до фактів, не є брехуном. Брехуном не можна визнати й особу з фантазіями, яка стверджує, що є, наприклад, Наполеоном.

То як ся маєш направду?

Однак виглядає, що крім свідомого фальшування картини реальності, маємо багато випадків імпульсивної брехні, яка виникає якось мимоволі. Зустрівши якусь промінентну особу, вдягнену без смаку, відрухово кажемо: «Чудово нині виглядаєш», не бажаючи псувати їй доброго настрою. Хоч ми відійшли від правди, наша свідомість говорить нам, що це блага справа і нема чим перейматися.

З аналогічною ситуацією маємо справу, коли машинально відповідаємо на питання: «Як ся маєш?». Американець скаже, що чудово, а поляк, що фатально, хоч жодна з цих відповідей не мусить бути правдивою: в американця може боліти голова, а поляк може мати чудовий настрій.

З брехнею маєм справу також і у випадку винуватця ДТП, який стверджує, що їхав тільки 40 км на годину, а потім впав у шок і не знає, що з ним сталося; певно, саме тоді випив горілки. Прекрасно, однак, знає, що було інакше: їхав 80 км на годину, а горілки випив, перед тим, як сів до авта.

Мала і велика брехня

Виникає питання, чи ми можемо відрізнити ці два типи брехні, з яких перша керована автоматичними процесами, а друга має свідомий характер. Очевидно, можна спитати задіяних осіб, але їх відповіді небагато прояснять, бо жодній з цих осіб уявнення фактичної ситуації не на користь. Цікаво: дослідження показують, що брехня може змінити пам'ять брехуна щодо випадку на тему цієї брехні. Тому може виявитися, що така особа не тільки не буде хотіти, але також і не буде спроможна змалювати реальний перебіг певної ситуації.

Існує брехня мала і велика. Проблема в тому, що нема чіткого критерію, що дозволяв би відрізнити одну від другої. Критерієм можуть бути наслідки брехні, але ми їх пізнаємо лиш ex post, а не в момент брехні.

Брехня, яка в цей момент здається дрібною, за якийсь час стає великою брехнею. Коли Невілл Чемберлен спокійним голосом інформував Палату представників, що мюнхенський пакт є ґарантію миру для Європи і що канцлер Гітлер не висуватиме подальших територіальних вимог, думав, певно, що тільки трохи відходить від правди. Невдовзі виявилося, що все навпаки (Washington Post зарахував брехню Чемберлена до найбільших в історії).

Так само справа виглядає в щоденному житті. Якщо певна особа повірить компліменту, що в цьому одязі справді чудово виглядає, то може саме в ньому піти на співбесіду, і її кандидатуру через її вигляд відкинуть. Але ж особа, яка говорила компліменти, ніяк не могла передбачити таких наслідків своєї ґречності.

Залежить від жертви

На питання «Чи часто брешеш?» відповіддю буде, мабуть, що не дуже часто. Однак якщо ми зіставимо поведінку людей з визначенням брехні, то виявиться, що ця добра опінія про себе є трохи з авансом. Чи не траплялось вам останнім часом стриматися, щоби щиро не висловити шефу, що направду думаєте про його новий «чудовий» задум (затаєння інформації, згідно з визначенням, також є брехнею)? Чи ви висловили свою думку про ідіотську зачіску коліжанки? Чи, може, замість виправдовуватися перевантаженістю обов'язками, наважилися і щиро сказали мамі, що попросту не маєте бажання прийти до неї на обід? От власне — нічого з цього переліку. Постійно так робимо, втілюючи в життя наукове визначення брехні, і супроти того не маємо моральних застережень.

Отже, ми часто брешемо?

Нема простої відповіді на це питання, бо декларування брехні походять від упереджених осіб. Белла Де'Пауло разом з колеґами перепровадила декілька досліджень, використовуючи щоденники із записами брехні, яку учасники чинили особам менш-більш близьким. Виявилося, що брехали вони згрубша один–два рази щодня, однак більшість цієї брехні не стосувалася до серйозних питань.

Доведено також, що частота обманювання залежала від того, хто був його жертвою. Досліджувані визнали, що рідше обманюють близьких осіб або тих, з якими часто спілкуються (тоді збільшується шанс бути впійманим). Найрідше жертвами брехні були подружні пари і діти. Частіше — романтичні партнери, що не є подружжям — найімовірніше тому, що брехуни надалі пробували робити на них враження.

Суспільний лубрикант

Однак цікавішим в цих дослідженнях є спостережений тут виразний поділ брехні на дві категорії. Одна — брехня, яка служила інтересам брехуна, а друга — «альтруїстична брехня», що в певних аспектах служила обманюваній особі. Прикладом першого виду брехні є твердження продавця, що клієнт чи клієнтка чудово виглядає в обтислих джинсах (продавець зацікавлений в збільшенні обігу магазину і власних комісійних). Друга брехня з'являється, наприклад, тоді, коли кажеш приятелям, щоб побули ще, бо так з ними приємно, — хоч вже мрієш залишитися сам.

Брехня, зорієнтована на інших, становить близько 25% всіх обманювань. Ці оцінки стосуються, однак, до щоденної брехні, коли наслідки попастися на ній не є серйозними. Все змінюється разом із зростанням ставок — в разі серйозної брехні тільки кілька відсотків мали би помагати іншим. Виявилося також, що обидва види брехні з'являлися з різною частотою щодо різних категорій людей. Людей, з якими досліджувані не мали ближчих стосунків, частіше обдаровували брехнею першого типу, а близьких осіб — брехнями другого типу.

Врій називає ще один тип: соціальна брехня. Цей вид неправди має нести користь і брехуну, і обманюваному, підтримуючи позитивні відносини з іншими людьми, наприклад, не виказучи їм всієї правди, що про них думаємо. Така брехня — це «суспільний лубрикант». Але його надмір зменшує тертя до мінімуму, і тоді легко послизнутися.

Чи це викриється?

Професор Вєслав Лукашевський зауважив колись, що люди думають, що вміють викривати брехню інших, в переконанні, що самі брешуть так, що їх не викрити. Тобто приписують собі властивості, яких ніхто інший не має.

Звичайно, більшість з нас — ефективні брехуни, але саме це робить нас кепськими викривачами брехні. Сотні досліджень виявили, що влучність викриття брехні не більша за випадкову; з тим самим успіхом можемо кидати монету. Чому? Бо нема поведінки, яка з'являється виключно в ситуації, коли відходять від правди, і яку можна би було шукати в осіб, підозрюваних у брехні. На думку Паула Екмана, одного з найвідоміших дослідників, що вивчають брехню, і прообразу Цала Лайтмана з серіалу Lie to Me («Теорія брехні»), це може бути певний недолік еволюції. Наші віддалені пращури не мали багатьох оказій вправлятися у виявлені брехні, бо суспільні наслідки обманювання і можливого викриття могли бути смертельно небезпечними.

Інша причина невміння викрити брехню лежить вже цілком на стороні викривача. Інколи — свідомо чи ні — ми примружуємо око на брехню, бо довіра до інших спричиняє, що наші зв'язки з ними приносять більшу сатисфакцію, попри завдані збитки. До того ж викриття брехні, наприклад адюльтеру, вимагає зіткнення з наслідками незручної правди. Як пише Гайд, приймаючи рішення, ми часто користуємося «мотивувальним міркуванням» — у різний спосіб фільтруємо інформацію, щоб дійти до бажаних, безпечних висновків.

Така реальність

Чи брехня зникне колись з нашого життя? Суспільство може пробувати різний контроль брехні: зізнання під присягою, поліграфи, релігійні вказівки. Однак їх ефективність є обмеженою. Ніхто на щодень не перевірятиме на поліграфі або дослідженні роботи мозку, чи комплімент або висловлення почуття іншій особі є щирими. Біологічно ми розвиваємо схильність до брехні — наш мозок здатний творити картини речей неможливих, ми добре послуговуємося абстрактним мисленням. Ці картини неможливих речей використовуються людьми не тільки для творення винаходів чи блискучих теорій, а й для введення в оману інших.

Чи це є похвалою брехні? Ні, це реальність.

Іванна Улятовська, Інститут Прикладної Психології Академії Спеціальної Педагогіки

Томаш Марушевський, Вища Школа Соціальної Психології

Joanna Ulatowska, Tomasz Maruszewski
Blef ewolucji
Gazeta Wyborcza, 02.05.2015
Переклад О.Д.