Не гоже влізати в чужі дискусії, якщо в них тебе жодного разу не згадали навіть незлим тихим, а тим паче не покликали долучитися, мовляв, «третім будеш»? Особливо не слід встрявати, якщо полемізують Ярослав Грицак і Олександр Бойченко, котрі врешті наче дійшли згоди. Тим паче, коли бесіда про таку високу тему – про будівництво і Росію. Ну, не про архітектуру, звісно, і не про будні заробітчанства в Підмосков’ї, а про те, як далі стосунки розвивати з Московією – будувати стіни чи мости.
На відміну від панів Бойченка та Грицака, я точно є послідовним прихильником стінобудування на будь-яких підступах до Росії. Щоб, так би мовити, вберегтися від цих самих російських підступів. При чому виступаю за стіну не тільки фізичну, а й ментальну, аби це все не тільки не лізло до нас махати «Тополями» та «Буратінами» перед обличчям, як щаслива мавпа бананом, аби не сказати фалосом. Так і, щоб не розмахували направо і наліво своїми «Бригадами», «Бумерами» та всіма іншими здобутками блатнякоіндустрії, що вважають для нас вкрай необхідними до вивчення.
Принагідно дуже кортить нагадати пану Бойченку, що від різних деенерів та еленерів він готовий відділитися сію хвилину: „єдине, що ми ще можемо зробити, це максимально відгородитися від територій, вражених бацилою «русского міра»“, явно не палаючи бажанням будувати мости між Чернівцям та Горлівкою чи якою Макіївкою. А от з Росією, з легкої руки котрої ці байстручата на три букви й з’явилися, він готовий наводити дружбу.
Ні-ні, поправить мене уважний читач, даючи злегка підзатильника й вказуючи на те, що пан Олександр хоче не зі всіма росіянами, а тільки притомними, котрим дорогі Герцен та Лермонтов, як колись поляки шукали контакту з адекватними українцями, бачачи в них потенційних союзників. Але ніхто не боронить їм і зараз помагати.
А ще таких можна шукати і на Донбасі, заодно виплачуючи їм пенсії і зарплати, щоб задобрити. Ні, не те? Тоді проглядається в цих словах пана Олександра якесь лукавство чи хоча б непослідовність. Проте це не проблема, бо і він, і професор Грицак, і я шануємо Лєшека Колаковського з його дуже важливим нам у цім випадку есеєм, що називається «Похвала неконсеквентности».
Думаю, панові Бойченку чудово відомо, що стіна потрібна не стільки для того, аби відгородити росіян від нас, хоча й для цього не зашкодить, чи аби зняти з їхнього порядку денного тему «че там хохлов?», скільки відділити від цицьки російської культури та телевізії тих українців, котрі душі не чають у всьому московському та пітерському. Для котрих ментальна столиця досі там, де Кремль.
Хай їх трохи попустить, хай звикнуться, що центр у нас на Дніпрових кручах, що різне другосортне лайно в стилі «Останніх москалів» ми й без них ліпити вміємо. Отак пожити трохи часу, аби всі звиклися, а тоді можна і мости наводити.
Тим паче, що близькі по духу росіяни вже, як не воювати сюди приїжджають проти РФії, так громадянство приймати. Або розуміють, як лідери дружнього кримськотатарського народу, що заражену територію треба перекривати, аби не лізла зараза далі. Хай розберуться між собою, об’єднають зусилля, і тут ми допоможемо, чим зможемо.
Ба більше, наводити мости потрібно й з окупованими територіями, а саме з тими, хто захоче долучитися до їх українізації та виведення з-під впливу Кремля. Вибачте за цинічність, але Україні дуже би не зашкодила якась буферна зона між собою та Росією. А як є вже така готова, і нема змоги її безболісно повернути та навернути, то гріх не скористати з моменту.
Частині європейців, котрі підтримували і продовжують підтримувати українців, теж йшлося не про наш добробут та спокій, а про існування буферу між ними і Росією. Так що, це фактично впровадження європейського досвіду виходить.
Для того, щоб ті мости наводити і буферні зони створювати, потрібно заморозити конфлікт. Аби заїжджих придурків з автоматами змінили місцеві пройдисвіти дрібнішого масштабу. І тут знов все впирається в стіну, без котрої це не відбудеться.
А вже як її збудують, то можна буде і про мілошівську сполучну тканину поговорити. І про мости Ґедройця-Чижевського. Але спочатку стіна.
20.05.2015