Гідний наслідування приклад

​

Що мене в українському, сказати б, інтелектуальному дискурсі часто розчулює до формально-логічних сліз, то це гідне подиву вміння озвучувати правильні засновки у поєднанні з жалюгідним невмінням робити з них висновки.

Скажімо, засновок перший – про Польщу. Важко й згадати, коли ще серед більш-менш освічених громадян України існувала б така одностайність, як сьогодні щодо Польщі загалом та Єжи Ґєдройця з його «Культурою» зокрема. Тільки й чути з усіх боків: нам треба брати приклад із Польщі, нам треба нарешті гідно вшанувати Ґєдройця (і Мєрошевського – додають спеціалісти), без вільної «Культури» не було би вільної України... А Ярослав Грицак років зо шість тому прямо заявив: нам потрібен наш, український Ґєдройць. Правильно це? Абсолютно. Хто ж не знає, яких зусиль доклали Ґєдройць зокрема і Польща загалом задля нинішньої польсько-української ідилії? Кучма – і той знав. Навіть намагався всучити Ґєдройцю від щедрот своїх орден за заслуги третього ступеня, але той чомусь відмовився.

Ну, це таке. Тим часом засновок другий – про Тімоті Снайдера. Важко й згадати, коли ще іноземний історик користувався б такою одностайною повагою серед більш-менш освічених громадян України, як сьогодні Тімоті Снайдер. Правильно це? Абсолютно. Хто ж не знає, яких зусиль доклав протягом останнього року Снайдер, аби втокмачити в інертні західні голови, що Майдан – це не фашистський переворот, а якраз повстання проти путінсько-януковичівського фашизму? Я – і той знаю. Бо поїздив нещодавно Америкою й Канадою і тільки й чув з усіх боків: дякуйте, українці, Тімоті Снайдеру. А річ у тім, що доки наші аргументи до Заходу доносимо ми, Захід не дуже й слухає, бо апріорі має нас за осіб зацікавлених. Коли ж слово бере неупереджений оксфордський докторант і єльський професор, Захід починає сумніватися: може, думає, та кісєльовська «Раша Тудей» і справді десь трохи прибріхує?

Коротше, є правильна теза про Польщу і є правильна антитеза про Снайдера. Чи можна з них вивести правильний синтез про те, як нам далі жити? Можна. Для цього досить прочитати Снайдерову книжку «Перетворення націй» і спробувати зрозуміти, чому Польщі вдалося, а нам – як наразі – ні. Тобто можна спробувати зрозуміти і без Снайдера, але для цього треба перечитати все, що вже перечитав він, а це забере надто багато часу. Можливо, більше, ніж залишилося жити державі Україна – якщо ми, звичайно, той правильний висновок не зробимо якнайшвидше.

Отож, як віртуозно доводить Снайдер, історія – хай би від кого залежала її земна хода – дуже полюбляє всілякі іронічні прийоми. Зрештою, щось подібне твердив і Геґель, тільки, на відміну від нього, Снайдер не залякує читача еманаціями, припустимо, Абсолютного Духа, а просто показує, що, по-перше, окремі люди і цілі народи часом досягають не зовсім того, чого вони свідомо прагнули. А по-друге – часом Богу дякувати, що не того.

Відтак: Ґєдройць Ґєдройцем, але реальні підвалини польської «історії успіху» були закладені раніше. Причому, зробили це ідейні супротивники Ґєдройця і Пілсудського, а заразом відверті вороги українців – польські націоналісти («ендеки»), як от Роман Дмовський чи брати Станіслав і Владислав Ґрабські. Розбивши (з допомогою військ Петлюри) більшовиків у 1920 році, Польща могла залишити собі землі аж до Мінська й Бердичева. Власне цього й хотів Пілсудський, який анахронічно мріяв про створення багатонаціональної федеративної держави. Але польські ендеки, які становили більшість у тодішньому Сеймі, зорієнтувалися, що часи шляхетської Речі Посполитої давно й безповоротно минули: настала епоха модерних націй, кожна з яких боротиметься за здобуття власної держави і в такий спосіб створюватиме в країні постійні проблеми.

«Е ні, краще менше, та краще», – в ленінському дусі подумали ендеки і, за Ризькою мирною угодою, добровільно віддали більшовицькій Росії території, які польськими все одно б ніколи не стали, зате цілком могли розвалити всю Польщу. «А як же ми?» – обурено запитали сотні тисяч «покинутих польських братів на Сході», котрі опинилися за лінією нового кордону. «А ви переїжджайте до нас, – відповіли ендеки, – і то бігом, бо це єдине, що ми вам можемо запропонувати». «А нам куди?» – розгублено запитали колишні петлюрівці, які зовсім не квапилися повертатись під владу більшовиків. «А вас, панове, – відповів Пілсудський, – я дуже перепрошую».

Одне слово, хоча з морального погляду таке рішення виглядало вельми непривабливо, з погляду польських державних інтересів воно було правильним, адже дозволило Польщі стати на ноги, провести деякі важливі реформи і відносно успішно протриматися до початку 2-ї світової війни. Інша справа, що воно було недостатньо правильним, бо у складі Польщі все одно залишилося забагато майбутніх «кривавих земель» з антипольським (передусім українським) населенням. Як спроби ендеків полонізувати українців, так і спроби Пілсудського надати їм автономію врятувати ситуацію вже не могли. Просто тому, що було запізно: усвідомивши свою окремішність, українські націоналісти запрагли державної незалежності, а якраз про неї ні Пілсудський, ні ендеки й чути не хотіли. Чим це все обернулося під час війни в Галичині й на Волині – нагадувати зайве.

І ось аж тут до роботи береться Єжи Ґєдройць. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа та, згодом, Ялтинської конференції Польща втратила «східні креси», і навряд чи в 1945 році знайшлося би багато поляків, які визнали б цю втрату законною та справедливою. Не визнавав її такою і Ґєдройць. А однак цей нібито візіонер і романтик суто прагматично прорахував, що колись, після розвалу СССР, полякам – і з міркувань безпеки, і з огляду на можливу євроінтеграцію – значно вигідніше буде змиритися з несправедливими ялтинськими рішеннями, ніж намагатися повернути втрачені території. В очікуванні ж на цей розвал слід заздалегідь налагоджувати контакти з притомними політичними й культурними діячами потенційно незалежної України, а також Литви і Білорусі. «Що? Розбазарювати наші землі? Зрада і ганьба! Нє позвалям!» – закричали польські реваншисти, коли Ґєдройцева «Культура» почала пропагувати цю концепцію. Але минуло кілька десятиліть – і нова демократична Польща заснувала свою зовнішню політику саме на сформульованих Ґєдройцем принципах. Тому і вступила до НАТО та ЄС і водночас вибудувала найкращі у своїй історії стосунки із сусідами як на Заході, так і на Сході. І що цікаво: вибудувала вона їх лише після того, як позбулася зайвих «кресів» і перетворилася на класичну національну державу.

То які логічні висновки випливають з усього сказаного? Як станом на сьогодні і – головне – на перспективу ми повинні діяти щодо Криму, Донбасу й Росії? Вести війну до переможного кінця за повернення до складу України територій, на яких проживає переважно антиукраїнське населення? Теж варіант. Але хай люди, які виступають за такий розвиток подій, принаймні не говорять, що нам треба брати приклад із Польщі загалом та Ґєдройця зокрема. Бо Польща загалом і Ґєдройць зокрема досягли своїх дивовижних успіхів прямо протилежними методами.