Тут не так давно шанований мною Ярослав Грицак, розповідаючи в УКУ про Єжи Ґедройця, пообіцяв, що буде зі мною боротися. Ну, дасться видіти. Але думаю, що не цього разу. Бо цього разу я сам кваплюся з Грицаком погодитись. Особливо – коли він каже: «Ґедройцю не йшлося про території, йому йшлося про порозуміння». Безперечно, так воно і було: вчасно зорієнтувавшись, що надія на майбутнє порозуміння є значно важливішою за безнадійно втрачені території, Ґедройць закликав поляків припинити дурні суперечки довкола доконаних поразок і зосередитися на плануванні можливих перемог.
І власне задля перемоги над непереможним, здавалося б, есесером Ґедройць вважав за необхідне співпрацювати з ким завгодно. Навіть якщо ці «хто завгодно» (як от українці) були далекими від ідеалу і взагалі терпіти одні одних не могли. Просто тому, що він прекрасно усвідомлював: у прямому військовому зіткненні з совєтами поляки не мали і в найближчі сто років не матимуть жодних шансів. Але вони мали шанс посприяти тим, хто прагнув розвалити чи бодай гуманізувати совєтську імперію зсередини. І в підсумку, як знаємо, поляки чудово зі свого шансу скористалися. У цьому сенсі Ярослав Грицак знову має рацію, стверджуючи, що «Ґедройцю йшлося не про будування стін, а про будування мостів». Так, Ґедройцю йшлося про те, щоб понад зведеними московським режимом стінами будувати мости примирення з потенційними союзниками у боротьбі проти режиму – незважаючи на тодішню мікроскопічну в межах есесеру кількість цих потенційних союзників.
Тобто я що хочу сказати. Не люблю я неофітів – от що. 23 роки громадяни України – за винятком кількох відсотків культурно найпросунутіших – щодня тоннами жерли унилоє русскоє гавно: російські теленовини, російські газети й журнали, російські пєсні о главном і второстєпєнном, російські фільми й серіали, російських марініних, донцових і ще не знати що. Аж раптом – яка несподіванка – анексія Криму і вторгнення на Донбас. І покотилося: ми обрєлі родіну, геть кацапів, не треба нам нічого російського – ні книжок, ні кіна, ні музики! І мітингів їхніх жалюгідних на нашу підтримку нам теж не треба: хай погані москалі пливуть у поганих трунах, а хороші – в хороших. Тощо. Стільки щирих русофобів навкруги розвелося – куди там моїм багаторічним потугам. Причому, й серед культурно просунутих – також.
То мушу заявити, що я – проти. Погляньмо на ту ж культуру, а конкретно – на літературу. Ясно, що вона в Росії – переважно імперська. Переважно, а однак не вся. Навіть застосувавши до неї суто утилітарний, політично зумовлений підхід (хоч, у принципі, застосовувати його не варто), я бачу, що цілком можу обійтися без таких царських дуполизів, як Пушкін чи Тютчев. Не кажучи про клінічного шовініста й ксенофоба Достоєвського. Фьодор, щоправда, Міхайловіч мав пом’якшувальні обставини: припадошний як-не-як. Чи без цього, як його, що прославився стішком «На нєзавісімость Украіни»… та ви знаєте, ну... все таким гундявим голосом на Васільєвскій остров пріходіл умірать... Але чому я мав би відмовлятися, наприклад, від по суті западенців Герцена і Лермонтова? Або від брата по жовчі Салтикова-Щедріна, чий «город Глупов» дає мені повніше уявлення про феєричний ідіотизм російської історії, ніж уся українська література разом? Або від просто улюбленого драматурга й новеліста Чехова? Ці чим перед нами завинили? Тим, що писали російською? Тоді доведеться викинути й Ґьоте з Кафкою, бо Гітлер з Гіммлером писали німецькою.
Втім, література – це таке, що не кожного й цікавить. Натомість життя загалом і життя в Україні зокрема – все ще цікавить багатьох із нас. А так склалося, що залежить воно сьогодні передусім від Росії. Справа ця, здається, достатньо серйозна, щоб ми нарешті перестали верзти інфантильну ура-патріотичну маячню і спробували тверезо проаналізувати ситуацію.
Ми протистоїмо наступові Росії? Протистоїмо. Але лише тому, що Росія по-справжньому йти в наступ ще й не починала. Наші добровольці й військові ЗСУ гідні захвату і найвищої шани. Наші полеглі заслужили вічну пам’ять і вдячність нащадків. Будьмо однак відверті: їхній героїзм і жертовність не матимуть найменшого військово-практичного значення, якщо Путін наважиться застосувати всю ту зброю, яку він має у своєму розпорядженні.
Гадаю проте, що не наважиться. Путін – психопат, а все ж не ідіот. Його авіація і ракетні війська можуть фізично знищити Україну, але це означатиме повну міжнародну ізоляцію Росії. Його танки й піхота можуть дійти до Києва чи Львова, але спроба втримати під окупацією всю Україну дуже швидко вщент зруйнує російську економіку. І Путін це знає не гірше, ніж ми з вами. Відтак він і далі пхатиметься на українські території, але – тільки на ті, де більшість місцевого населення готова радо його вітати.
Що в цих умовах повинні робити ми? По-перше, або позбутися проросійських територій, або знайти спосіб політично українізувати тамтешнє населення. По-друге, не відвертатися зневажливо від притомних російських політиків, журналістів і «діячів культури», а максимально налагоджувати з ними співпрацю. Скажете, їх надто мало? Нас якихось тридцять років тому теж було надто мало. Ми теж були в масі своїй ватниками, які, приміром, після Чорнобильської катастрофи не кинулися на штурм Кабміну й Верховної Ради УРСР, а дисципліновано вийшли на радіаційну першотравневу демонстрацію. А тим часом Ґедройць та його послідовники продовжували «будувати мости» в нашому напрямку і врешті-решт досягли свого: замість агресивного есесеру східним сусідом Польщі тепер є цілком безпечна для неї Україна.
Подібну перемогу мусимо здобути й ми. Ми не можемо подолати Росію силою зброї. Але можемо всіляко взаємодіяти з тими, хто прагне змінити її зсередини. Це не обов’язково мають бути українофіли. Досить, щоб вони не були імперіалістами, шовіністами й ксенофобами. Рано чи пізно якісь нормальні сили прийдуть до влади і в Росії. Або в тих кількох країнах, на які рано чи пізно Росія розпадеться. Так чи сяк, а саме в цьому й полягатиме наша головна перемога. Далекоглядний Ґедройць порадив би нам активно підтримувати ці внутрішньоросійські сили вже сьогодні. Ярослав Грицак, сподіваюся, цього разу зі мною більш-менш погодиться.
20.04.2015