Коли протягом тижня кілька зовсім різних осіб звинувачують вас у безвідповідальності, а ще кілька обзивають пророком, це означає, що настав час трохи замислитися. Хтось піддатливіший, певно, замислився б у такій ситуації над власними вчинками. Але не я. Бо я себе знаю саме як людину відповідальну і водночас позбавлену всіляких оракульських відхилень. Кант і Геґель, тези й антитези – так, це я розумію. А приправлені синіми блискавками і поривами апокаліптичного вітру видіння – ні, не моє. Тому я замислився над значенням слів.
Ось, наприклад, лікар обстежує ногу пацієнта. І бачить уражену ділянку з плетивом синюватих вен, із темно-червоними плямами, з пухирями, наповненими сукровицею, бачить розпад тканин, які перетворюються на нестерпно смердючу брудно-зелену масу. Або бачить рану зі схожими на варену яловичину м'язами й омертвілими краями, від натискання на які з тканин виділяється солодкавого запаху газ. Так чи сяк, а лікар бачить перед собою смертельно небезпечну гангрену.
Як він повинен діяти? Втішати пацієнта, мовляв, нічого страшного? Мовляв, ця нога, може, й справді злегка відрізняється від здорової, але якщо її добре доглядати, забезпечити їй високу зарплату і проводити з нею просвітницьку роботу, то за якийсь час вона загоїться і стане цілком нормальною? Чи все ж він повинен сказати: «Негайно в операційну. Не знаю, хворий, наскільки ваша нога сама винна у своїх проблемах, але якщо ми її не відріжемо, ви просто помрете. Весь»? Котрий із варіантів лікарської поведінки здається вам відповідальним, а котрий безвідповідальним?
А коли подібну картину, тільки в масштабах, так би мовити, цілого організму країни бачить якийсь, припустимо, публіцист? Доки владу в Україні не захопив Янукович зі своїм кланом, ще можна було сподіватися, що Донбас – це так звана суха гангрена. Тобто, що ділянка некрозу не пошириться за межі самого Донбасу, який поступово відмиратиме і на кордоні з яким природно утвориться демаркаційний вал. Але в 2010 році стало зрозуміло, що наша гангрена – волога, що вона переходить у наступ, бактеріально інтоксикуючи всю Україну і загрожуючи їй смертю від сепсису. То що в цих умовах мав би робити відповідальний публіцист? Вдавати, ніби він цього всього не бачить і писати про те, що на Донбасі теж є хороші люди? Є. Але коли гангрена проґресує, кінцівку доводиться ампутувати гільйотинним методом, відсікаючи на випередження й частину здорових тканин. Інакше операція взагалі не має сенсу.
І от припустимо, що ви – згаданий публіцист, а ніякий не пророк. Бо вам і не треба бути пророком, коли ви бачите настільки виразні симптоми. Так само, як не треба бути пророком лікарю, який знає, що таке гангрена і чим вона закінчується, якщо не вжити невідкладних заходів. І тоді ви вирішуєте, що становище занадто катастрофічне, аби продовжувати бавитися в соборність, політкоректність та інші самозаспокійливі ігри. І ви починаєте волати: «Люди, треба різати, бо повиздихаємо, і сліду від нас не залишиться». А люди вас починають гнівно запитувати: «Як можна бути таким безвідповідальним?». І своєю чергою запитані, що вони думають про відокремлення Донбасу, майже 90% цих людей відповідають: «Не віддамо». Бо це, на їхню первісно-общинну думку, називається відповідальністю.
Так, первісно-общинну. І саме в цьому, гадаю, криється причина нашого самогубного соборництва. Світогляд українських соборників не раз описаний Тайлором і Фрейзером, Фройдом і Юнґом, тож не переповідатиму всі ті тотеми й табу. Скажу лише, що свідомо чи ні, але соборники десятиліттями поводилися так, наче досить міцно заплющити очі й накласти заборону на слово «гангрена» – і все, жодною гангреною навіть не запахне, і Донбас українізується й нормалізується, і замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, а корова й ведмідь будуть пастися разом.
У зв'язку з чим ось вам нарешті й пророцтво. Доки майже 90% громадян України перебуватимуть у полоні своїх інфантильно-магічних уявлень про світ, доки вони не навчаться думати головою, говорити собі правду і відрізняти відповідальність від безвідповідальності, доти всі наші революції і війни сутнісно не змінять якості нашого життя. Одна надія: в часи тяжких випробувань, страждань і втрат люди зазвичай дорослішають швидше, ніж у відносно ситі й спокійні періоди історії. То, можливо, і більшості з нас усе-таки вдасться невдовзі прийти до тями.
19.05.2015