Майкл (Михайло) Найдан — професор українських студій Університету Пенсільванії (США), перекладач. Пан Найдан — автор перекладів творів українських та російських літераторів (Павла Тичини, Максима Рильського, Богдана-Ігоря Антонича, Ліни Костенко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Марини Цвєтаєвої та інших) англійською мовою, заступник головного редактора The Ukrainian Quarterly.
Друзі з України впевнено кажуть, що Михайло Найдан — один з тих, хто постійно працює над іміджем нашої країни у світі й докладає максимум зусиль для підтримки української творчої молоді. Сам професор з усмішкою визнає, що він — однин з тих, хто формує українську наукову «мафію» у США. Розмова про те, якою є Україна в американських медіях, чому американці підтримують нас та чому Юрій Андрухович не популярний за океаном.
- Нині для України важливою є міжнародна підтримка, зокрема від США. Не останню роль у цьому відіграє і громадська думка. Поговорімо про Україну в американській пресі. Якою вона там є?
- Ключовим є те, що більшість американців підтримують ідею вільного вибору народу. Вони розуміють, що українці підтримали демократію та євроінтеґрацію. Медіа стежать за подіями тут, особливо коли ситуація загострюється.
Треба сказати, що за останній час, через події в Україні, ставлення до Росії дуже змінилось. Це відразу відчувається у медіа. Спершу її критикували за Крим. Тепер американці розуміють, що Путін і його банда брешуть. Якби Росія постійно не підтримувала бойовиків, війни на сході України би не було. На Путіна дивляться і про нього говорять як про Путлера. Є невелика ліва група, яка його підтримує, але вона не чисельна. Навіть журналісти, які завжди були проросійськими, почали виступати з гострою критикою. Відверто говорять про те, що аґресія щодо України була помилкою. Зрештою, та тенденція була ще від Януковича — відверто казали, що цього ката підтримував Кремль.
Але треба чесно сказати, що через велику кількість війн у минулому — у середній Азії, Афганістані, В'єтнамі — американці точно не хочуть більше втрачати своїх хлопців. Вони не готові посилати сюди свої війська. Але разом з тим висловлюються за передачу Україні зброї. Щоправда, маємо президента, який, можливо, через пацифістичні погляди, не хоче цього зробити. Меседжі в медіа дуже чіткі — за передачу зброї і проти Росії. На Росію дивляться як на аґресора.
- У нас багато говорять про те, що пропаґанда Росії у світі дуже сильна і Україна програє інформаційну війну. Чи Ви це відчуваєте?
- У США я цього не бачу. Російська пропаґанда має там дуже малий вплив. Є окремі люди, які далі обстоюють російську позицію, але їх направду мало. Можливо, у Європі є по-іншому. І біда власне в тому, що Європа мала би одностайніше підтримати Україну і протистояти Путіну. Якщо би НАТО та США об'єднали зусилля, переконаний, у Росії не було би навіть шансу.
США однозначно за євроінтеґраційний шлях України. Хоча, на мою особисту думку, для України була би добра дружба і з Європою, і з Росією. Зрозуміло, що поки Путін буде при владі, це неможливо. Але біда в тім, що є і гірші, ніж Путін, у Росії. Тому зараз складно щось прогнозувати.
- Які українські теми, окрім війни, цікавлять американців?
- Показують по трохи всього. Але основний акцент — на людях з Донбасу, яких торкнулась війна. У медіа є багато історій окремих людей, які викликають співчуття у пересічних американців. І добре, що про це пишуть: про це треба писати, бо це правда.
Однак щоденного інтересу до подій в Україні немає. Він радше є хвилями, і більше говорять про це, коли щось стається. Таким є медіабізнес — нині одна тема, а завтра шукають щось гарячіше. В американській пресі майже немає статей про політичні чи економічні реформи в Україні, про якісь зміни чи на теми культури. Американці та журналісти вважають, що це занадто далеко і воно не має ніякого впливу на Америку, тому це не так цікаво. Зрештою, таке читає обмежена кількість людей, можливо, кілька мільйонів лише.
Але тепер про Україну знають більше і розуміють, що це не Радянський Союз, а українці — не росіяни. Я міг спостерігати разючі зміни у сприйнятті України американськими медіа від часів мого дитинства, 1960-х років, і до тепер. Багато років в медіа було мало українських тем. Американці чули про Чорнобиль, футболіста Андрія Шевченка, братів Кличків. Потім чули спершу про Помаранчеву революцію, а потім і про останню. Загалом, щиро кажучи, в США про Україну знають мало.
- Чим зумовлена прихильність американців до Українців?
- Головне — це демократична ідея, бо Америка базована на ній. Люди не боялись, боролись, вистояли на Майдані, пережили там зиму. У США Януковича сприймали як ката, який виступає проти свого народу. Переломним моментом були дні, коли почали стріляти на Майдані. Погляди американської преси різко змістились в бік симпатії до України. Ніхто не розумів, як президент країни може бути проти людей. І тут дуже важливим був емоційний зв'язок. Наприклад, був чудовий ролик «I am a Ukrainian», який записала в часи Майдану киянка Юля. Це було звернення англійською мовою з проханням підтримки України. Він дуже сильно емоційно зачепив усіх. І таких моментів було кілька. Зокрема, коли побили журналістку Тетяну Чорновол. Коли бачили побите обличчя і її підтримку людьми, це не могло залишити байдужим.
І ця емоційна прихильність зберігається. Нещодавно у нас показували фільм «Майдан» Сергія Лозниці. Зацікавлення було дуже великим, було дуже багато власне американців і вони щиро переживали.
- У Сполучених Штатах багато українців. Але чи існує при тому поняття українського лобі?
- Насправді обидві палати американського парламенту підтримують Україну. Але лобі потрібно мати завжди. І останнім часом воно сильнішає в Америці. Українське лобі сьогодні дуже сильне в Канаді. Там багато українців на високих посадах і загалом українці — третя політична сила в цій країні.
- Хотілося б поговорити і про те, коло чого Ви працюєте вже багато років, — про переклади та популяризацію української літератури. Ви народились вже в США. Чому вибрали для себе таку нішу?
- Коли я ріс, ми жили далеко від української громади і я не мав постійного конктакту з українською культурою. Ми їздили до церкви раз на тиждень, бо жили за містом на фермі. Насправді я прийшов до української культури через російську. Я почав читати Пушкіна й інших поетів. Вже потім були українські шістдесятники: Ліна Костенко, Василь Симоненко та інші. Професор Боріс Філіпов сказав, що я здібний у перекладах російських поетів і повинен спробувати перекладати українських. В аспірантурі я вчився в Юрія Шевельова і він мене теж підтримував. Пригадую, він хотів, щоб я переклав один том Стуса. Але на той час я ще був не готовий до такої серйозної роботи і відмовився. Зараз я вже маю кілька перекладених творів Стуса.
Потім я захопився Тичиною. Написав курсову про «Замість сонет та октав» і «Жагу» Рильського. Досі третина моїх творів — це переклади з російської. Щойно вийшла друком книга перекладів Марини Цветаєвої «После России».
Я також займаюсь прозою — перекладаю сучасних українських письменників.
Зараз працюю над збіркою поезій Сковороди. Мене переконала за це взятись, а також організувати тематичну конференцію Оксана Забужко. Стараюсь перекладати справді важливих та знакових для української літератури людей.
Я зробив переклад «Перверзій» Андруховича. Але твір є дуже складним. Я можу його порівняти з «Уліссом» Джойса, якого мало хто читає: лише в університетах і люди, які люблять літературу.
- А як у США сприймають українських письменників? Чи охоче їх видають? І зрештою — кого знають?
- Переважно книжки виходять друком у маленьких видавництвах. Наклади не є великі — півтори–дві тисячі примірників. Чи великий є вплив тих письменників? Я би сказав, що ні. Наклади перекладів російських авторів значно більші. Усі знають Достоєвського, Толстого, ну і Гоголя як російського письменника, хоча він український. А з українських не знають нікого. Трошки знають Шевченка. Взагалі не знають Франка, Лесю Українку, геніального Коцюбинського, інших класиків.
Тому немає великого зацікавлення сучасними. Наприклад, щойно мені відмовило видавництво Єльського університету видати есеї Андруховича. Мені відкрито написали: переклади чудові, дуже читабельні тексти, але немає ринку. Сказали, що есеї занадто різноманітні: деякі біографічні, деякі культурні, а деякі історичні. Юрко пише есеї більше у європейському стилі.
Не знайшла видавця і моя антологія сучасної української жіночої прози. Я переклав уривки романів багатьох письменниць. Відмовили, бо це уривки. А я дуже хотів зацікавити і заохотити до перекладів інших.
Найуспішніша українська книжка в США — це «Кобзар» у перекладі Петра Фединського. Думаю, в основному через те, що її купували українці.
Але є і обнадійливі приклади. Ми з колеґою переклали Лариси Денисенко «Сарабанду банди Сари». У журналі World Literature Today є дуже добрі відгуки, і переклад навіть став твором місяця. Це було у травні 2013 року.
Добре також пішов публіці «Ґудзик» Ірен Роздобудько. На одному зі спеціалізованих сайтів його перечитало близько 80 осіб і переважно були хороші відгуки. Щоправда, добрі відгуки були здебільшого від жінок.
З Олею Титаренко ми переклади Марії Матіос «Солодку Дарусю» і розуміємо, що це дуже складний для сприйняття твір. Але наш переклад використають як англійські субтитри до фільму.
- Чого бракує українській літературі, щоб вийти на американський ринок?
- Треба, щоб бодай один автор вийшов на цей ринок. Наприклад, Андрухович дуже успішний у Німеччині. Його шанують, читають, ставлять п'єси. В Америці ніхто не добився такої популярності.
Наприклад, коли на американський ринок вдалося пробитись Кундері і Гавелу, то разом з ними туди потрапили й інші чеські автори.
- А якщо ширше говорити про культуру. Чим Україна може зацікавити?
- Значно більше можна робити з живописом та скульптурою. Це візуальне мистецтво, і наших багатьох митців там знають і запрошують до великих ґалерей.
- А як оцінюєте українську політику просування свого?
- На жаль, Україна робить дуже мало. Є певні фундації, які дають невеликі кошти час від часу на переклади. Тоді як багато країн мають окремі фонди і суттєво підтримують таку діяльність фінансово. Наприклад, німці і французи дуже потужно підтримують своїх письменників і проштовхують їхні твори та переклади на інші ринки. У тій справі треба щось робити. Треба також запрошувати іноземців до України, ознайомлювати їх з культурою, традиціями, країною тощо.
Ну і загалом треба багато робити. На жаль, в Україні немає аналога програми Фулбрайта, наприклад. Цікаво, що багато українських меценатів — це просто круті бандити. Америка у свій час теж мала відкритих бандитів. Але вони хотіли, щоб їхні діти росли в нормальній країні, і почали творити музеї, давати гроші на науку, культуру, музеї тощо. Добре було би, якби були в Україні чисті меценати, які би підтримували культуру.
У нашому університеті в Пенсильванії ми маємо дуже хороших меценатів. Це українська родина Воскобійників, які є власниками будівельного бізнесу. Спершу вони дали 100 тисяч доларів на україністику, а згодом проспонсорували нам 1,5 мільйона і 1,5 мільйона доларів на аґрономію. І відкрили у Пенсильванському університеті великий центр аґрономії. Тому ми маємо так добре поставлене вивчення української культури, мови, літератури. Кожні два роки я беру аспіранта до нас. Багато аспірантів після навчання в мене далі продовжують роботу на великих програмах славістики в інших університетах США. Я розумію, що треба готувати нові кадри. Це така своєрідна «українська мафія» (Усміхається).
Розмовляла Мирослава ІВАНИК
18.05.2015