Гордій Старух – скульптор, музикант, учасник фольк-рок гурту «Йорий Клоц», майстер з виготовлення музичних інструментів. Його дружина – Дарія Альошкіна – також мисткиня. Окрім скульптури, захоплюється витинанкою і театром – вже чимало років керує Театром Тіней ДИВ. Обидвоє виросли у мистецьких родинах. Обидвоє – і Гордій, і Дарія – останнім часом є активними учасниками мистецького життя Львова, і не тільки. Концерти, вистави, фестивалі... А їхніми найбільшими помічниками і супутниками завжди є трійка дітей: Росава, Вакула та Еней. Про життя та творчість молодої мистецької родини і розмовляла з Гордієм та Дарією Софія Іванова.
– Гордію, ти народився і виріс у відомій творчій сім’ї. Твої найближчі – якщо не музиканти, то художники. Наскільки це вплинуло на твій вибір професії та стилю життя загалом?
– Це було щось на кшталт чогось такого – «дзвінок другу», «п’ятдесят на п’ятдесят» і «допомога залу». Якщо би довелось вирішувати самому, то, можливо, не займався би ні одним, ні другим. Але тоді, коли треба було таки щось обирати, то вирішив: нехай буде скульптура. Тому і навчався у Львівському художньому коледжі (Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша – прим. С.І.) Музика була присутня паралельно. Без класичної професійної освіти, але у нашому гурті «Йорий Клоц» є професійний музикант, Іван Жогло, в якого я вже багато чого встиг навчитися.
– Чи початком твоєї музичної кар’єри був, власне, «Йорий Клоц»?
– Як би це найбільш лагідно сказати? Бракувало грошей і ми вирішили з кумом, що треба щось робити. Я взяв гітару, знав пару акордів, пару пісень з дідового та маминого репертуару, і почав грати на вулиці. Це була така революція у моїй свідомості, що реально можна заробляти музикою, і можна таких речей не боятися. Потім я почав втягуватись у цю тему, середовище, знайомитись з музикантами.
– Яку музику ви тоді грали? Народні пісні чи ще щось?
– Були народні пісні та музика, яку слухають на початках розвитку своєї музичної особистості, наприклад – The Beatles, B.B. King, Луї Армстронг. Я пробував грати блюз, поєднувати його з народними мелодіями. От з цього все і почалося. Потім був період гурту «Люди Добрі» – то десь з 2006-го року, а потім вже 2008-го з’явився «Йорий Клоц». «Йорий Клоц» – то таке справжнє моє дітище.
– І звідки така назва взялась – Йорий Клоц? Що це означає?
– То було так: мій друг Олег Коваль в школі вчився грати на бандурі, а одного разу йому дали на певний час пограти на колісній лірі. І з того часу у нього почалася «лірницька» кар’єра. Якось він надибав на Форумі Видавців книжку Володимира Кушпета «Старцівство». Величезна, груба книжка про феномен старцівства, тобто, кобзарів, лірників. А прочитавши це цікаве дослідження, Олег мені відразу лупанув: вони мали навіть свою таємну мову, в разі небезпеки могли між собою балакати. І почав перераховувати мені слова, які збереглись і до наших днів. Наприклад, кльово, киряти і т. д. Тобто, сучасні українські сленгові слова походять ще звідти. І він сказав ще, що «йорий клоц» означає добрий чоловік. Такий собі добрий хлоп. Ми це для себе взагалі переклали – як «золотий міцний чоловік». А вже потім, коли ми свій гурт так і назвали «Йорий Клоц», відіграли перші концерти, я таки сам зазирнув у той словник і виявилося, що там написано не «йорий клоц», а «йорий клац». Тому вийшло, що ми ніби видумали назву, яка дійсно звучить цікаво і має певне коріння, але водночас вона є самобутньою.
– Якби ти міг одним реченням визначити ваш напрямок. Що виконує "Йорий Клоц"?
– Ми «даємо вогонь». Називаємо це – «шалена розруха». Якось так. Всі четверо учасників гурту дуже люблять фольклор. Але у всіх є чітке розуміння, що весільні й застільні пісні, які знає кожний, і які вважають народними, насправді є авторськими, яким не більше 70 чи 100 років. Проте є щось набагато стародавніше, те, що існує віки, і там тримається наш стержень, наша самобутність. Впродовж минулого століття та вся самобутність поступово затиралась, вона зараз лишається на полицях фольклорних зібрань і т. д. Наша задумка була використовувати ці стародавні мелодії як стержень, а навколо них робити те, що кожному подобається. Грати ту музику, кого яка пре. По духу, як каже наш Іван (Жогло – прим. С.І.), ми граємо старий добрий рокешник, а насправді це є народна музика. Ми стараємось ніколи не міняти саму мелодику пісні, тобто мелодія залишається тією, якою вона була. Слова теж. Все, що навколо – це вже Йорий Клоц.
– Ви вже на вулиці не граєте.
– Слава Богу, цей етап ми вже пройшли.
– Сьогодні ви вже є учасниками багатьох фестивалів в Україні та закордоном. Концерти бувають різними. Чи важливим для вас є те, для кого і де ви граєте?
– Ми часто один одному любимо нагадувати про лідера гурту Metallica Джеймса Хетфілда. Міра професійності якого вимірюється тим, що він може грати з однаковою віддачею як для порожнього стадіону, так і для заповненого. Тобто, його не накривають емоції, він просто робить те, що він вміє, те, що він любить.
– «Йорий Клоц» – основний, але не єдиний твій музичний проект.
– Був просто такий період, що в нас була можливість і був час на інші додаткові проекти. Настав період, коли я побачив, що мені тісно, мені хочеться робити ще щось, щось в іншому стилі, з іншими музикантами. Це якби така потреба самостійного розвитку. Ти бачиш, що тобі треба десь крила трохи розправити, щось попробувати нове. Пробували і дуже цікаво виходило. Зараз я розумію, що якщо буду розсіюватись на все, то в результаті може не вийти нічого. Тим більше, коли працюєш з гуртом і хтось один вилітає, то немає впевненості, що той гурт буде існувати надалі.
– Це бажання виконувати давню музику, музику взагалі, певно пов’язане з тим, що у твоїй сім’ї, хоча у значній мірі так би мовити «скульптурній» спів завжди культивувався.
– Мама мені прищепила любов до пісні, але дуже велику роль зіграла легенда про діда, про родину загалом. (Дід Гордія – знаменитий скульптор Еммануїл Мисько. – прим. С.І.). І хоча я діда знав мало, був ще зовсім малим, але коли його вже не стало, велику роль зіграла сімейна легенда про відомого діда. Я багато чув про те, якою насправді він був потужною особистістю. Це зіграло вирішальну роль. Для мене це є стимулом для роботи. Він – мій кумир. Я дивлюся, як його згадують його сучасники, і молодші люди – ті, які його пам’ятають. Я розумію: серйозний дядько був!
– Вже якийсь певний час ти, окрім суто концертної діяльності, займаєшся ще й виготовленням інструментів. Як це почалось?
– Все закрутилось дуже випадково. В кожного є якісь особливі мрії, захцянки, хтось про щось мріє, наприклад, про якусь річ… Для мене такою річчю була колісна ліра. Я один раз її чув «на живо». Мені тоді, можливо, було три роки. Я був реально малим і тільки пам’ятаю факт, що таке було. Але як вона виглядала, як звучала – поняття не маю. І коли вже в нас в Україні почав нормально розвиватись інтернет, вже можна було спокійно подивитись якісь відео, як хтось грає на тих лірах. Я це побачив, загорівся і думаю: от, треба купити. Попитався скільки коштує – виявляється, 600, 800, 1000 доларів, 1500 доларів... Я так собі сів, подумав і зрозумів, що не буду я мати ліри. І – на цьому закінчилося. То був десь перший–другий курс. А коли я вже дістав досвід роботи з матеріалами, з деревом, то в мене почалась з’являтися думка: а чому б то не спробувати самому зробити ліру? І тут я знайомлюся з Олесем, нашим лірником. Потім дізнаюся, що в Україні вже давно функціонує кобзарський цех. Є хлопці, які над цим працюють, розробляють, відновлюють. І якось воно одне за друге потягнулося. Я почав їх робити, якось воно мені пішло і виявилось, що в такий спосіб для мене поєдналися скульптура і музика. Тому що одна з технологій виготовлення – це видовбування з одного шматка, а це якраз моє.
– Скільки ти вже на сьогодні сам зробив інструментів?
– Інструментів? Десь біля двадцяти, бо я роблю не тільки ліри. А ліри? Зараз почав роботу над тринадцятою. У мене кожна ліра – інакша, кожну стараюсь вдосконалювати.
– Вони «розходяться» по світу чи ти не бажаєш з ними розставатись?
– За певну суму – легко (сміється). Звичайно, що сентимент є. Коли я зробив дев’яту ліру, вона мені так подобалась, у неї був фантастичний звук… Так, іноді шкода віддавати.
– Як ви познайомилися з Дарією?
– У Коледжі. Я якраз закінчував коледж, вона – Академію мистецтв і проходила у нас практику.
– Даріє, ти – скульптор, але передусім – мама трьох діточок.
– Звичайно, що можна було би займатись тільки дітьми, але маю такий характер, що мушу реалізовуватись в творчому плані. Мені це дає повну гармонію і почуття щастя. І я себе реалізовую у витинанках і театрі.
– Театр Тіней Див – це твої дітище?
– Це дітище моїх батьків, яке я, так би мовити, отримала у спадок. Деякий час тим займався мій тато. (Батько Дарії, Олексій Альошкін – скульптор)
– Але ж батьки живуть не у Львові?
– Це Вінничина, Поділля. Ми один раз десь у 2007-му чи 2008-му році разом з татом виступили на фестивалі в Тустані. Дуже глядачам сподобалось. Тому і вирішили: давайте спробуємо це продовжувати. Всім було цікаво. Залучали друзів і вже маємо сталу групу і тепер це вже все дуже серйозно.
– Ваші виступи відбувались на різних львівських фестинах, зрештою – вже і за межами Львова також про вас знають.
– Ми дійшли вже до такого рівня, що займаємося проектами, якими займатись нам справді цікаво.
– Пригадую, що з «Йорим Клоцом» ви також виступали.
– Ми працюємо під музику. І ця музика буває різною, але найкращий варіант, коли дія відбувається під українську музику, під «живе» виконання: ми виступаємо – вони грають. Тоді видовище набагато дієвіше, і це дуже гарно.
– Як вам співпрацюється з Гордієм? Багато сперечаєтесь?
– Гордій багато вимагає, він хоче, аби це був якнайбільш якісний продукт, а ми до нього прислухаємось. Це – нелегкий процес. Але головне – коли є результат.
– Нещодавно у вас був незвичний виступ у Хмельницькому. В супроводі оркестру, а вистава називалась «Пори року».
– Доля нас звела з диригентом Іриною Вакуліною. Ідея поєднання театру, тіней та оркестру була її. Вона бачить у цьому велику перспективу. Над цим проектом ми працювали з вересня. Це наша перша спроба поставити таку велику виставу – на сорок хвилин. Треба було зробити, відповідно до музики, загальний сценарій. Важливо було, аби це була гарна історія. Сценарій писався нелегко. Над ним ми працювали спільно, але відштовхувались від моєї ідеї, що чотири пори року – це чотири жінки, і рік – це чоловік, який з кожною із них має свій роман. А ці чотири жінки, відповідно, юність, молодість, зрілість і старість. Виступали ми у Хмельницькій філармонії, з їхнім оркестром. Соліст наш львівський – скрипаль Андрій Чайковський. Тепер чекаємо на письмову рецензію з Хмельницька.
– А ми чекаємо, коли зможемо побачити виставу у Львові.
– У Львові це має бути на фестивалі Ніч у Львові. У липні. Відповідно, ми зараз шукаємо гарне відповідне приміщення.
– Які найближчі спільні плани Театру Див та гурту «Йорий Клоц»?
– Весною ми зробили спільну гарне етнопрограму і хочемо її трохи повозити, можливо, навіть до Польщі.
Черговим доказом творчої активності Дарії та її бажання постійно робити щось цікаве і нове стала відкрита 12 травня у Музеї Етнографії у Львові виставка «Ткане, витнуте і вбране» – спільний проект Дарії Альошкіної та Марії Антоняк, що поєднав у нестандартній подачі витинанку та ткацтво.
14.05.2015