Розглядаючи симетричні зображення, наче занурюєшся у золоту добу. Повертаєшся в ідеальний світ, неапробований на практиці. У симетричних зображеннях гніздиться нічим не підкріплена впевненість, що все буде правильно. У них розлитий тихий сум за першопочатком, наснаженим силою творіння. А надто, коли згадати: витинанками зазвичай прикрашали вікна — ці межові простори, що відділяють світ безпечний домашній від загрозливого зовнішнього.
Про це мені міркувалося, коли розглядала витинанки львівської мисткині Дарії Альошкіної-Старух. Її роботи різносюжетні, проте, мабуть, сама форма — двовимірність, лінійність, контраст зображення та порожнечі — робить їх архаїчними, заґрунтованими на давньому. Тож хоч-не-хоч, а відгадуєш щось притчеве.
Про глибину паперового мистецтва, про те, що робить витинанку особливою, я й прорефлексувала з Дарією Альошкіною-Старух.
Дарія Альошкіна народилася в родині скульпторів Олекси та Людмили Альошкіних у Києві, дитинство минуло на Вінниччині. Живе та працює у Львові, мама трьох дітей.
Закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка та Львівську національну академію мистецтв. Працює зі станковою та монументальною скульптурою, витинанками та графікою. Режисерка Театру тіней «Див». Учасниця понад тридцяти скульптурних симпозіумів України, Польщі та Литви. Створила скульптури для різних українських міст.
З 2010 року представляє Україну на міжнародних подіях із монументальними витинанками. Витинанки Дарії Альошкіної двічі прикрашали український стенд на книжковому форумі Livre Paris. Бренд Cartier декорував бутік її паперовими витинанками. Мисткиня брала участь у бієнале високого ремесла та дизайну Révélations Grand Palais у Парижі, її витинанки оформлювали український стенд на Maison et object Paris Design Week. Минулого року фонд Мікеланджело запросив Дарію Альошкіну взяти участь у бієнале крафтового мистецтва у Венеції.
— Пані Даріє, не можу стриматися, аби не почати з того, що, можливо, витинанка є своєрідною матрицею. Йдеться про її давню історію, про принцип дихотомії у побудові зображення, про те, що для неї органічні архаїчні символи. А що спадає вам на думку, коли міркуєте про природу витинанки?
— Коли дванадцять років тому починала займатися витинанкою, в Україні цей вид мистецтва зникав — так, вважав, наприклад, мистецтвознавець Михайло Станкевич. Можливо, саме ця обставина й стала вирішальною.
Основи створення традиційної витинанки (я досі не відступаю від них) мені відкрили батьки. Мама завжди акцентувала на магічності витинанки, бо ж це не просто сніжинка чи картинка — це оберіг.
У композиції витинанки мають бути символи. Магія традиційної витинанки — моє джерело натхнення, тому навіть працюючи із сучасними образами, поєдную їх із давніми знаками. Одні з улюблених — символи води, землі, сонця. Образ дерева життя постійно зі мною — створила сотні його варіантів.
— У вас освіта художниці-килимарки та скульпторки-монументалістки. Ви не раз говорили про графічну природу витинанки, а дивлячись на деякі ваші роботи, пригадалися ще й вишиванки. І мені ця інтердисциплінарність суголосна суті витинанки. Накладання шарів, перехрещення візуальних засобів працює на вироблення універсальної пластичної мови, але, можливо, є ходи, котрі характерні виключно для цього виду мистецтва?
— Думаю, витинанка вирізняється симетрією та повторенням елементів. Коли я починала шукати свій стиль, всі радили працювати з асиметричними зображеннями — я ж твердо трималась традиційного підходу.
Щоби отримати симетричні зображення, папір складаю удвічі (я використовую щільний папір, а це накладає певні обмеження, раніше, коли використовувала тонший, складала його більше разів), вирізаю зображення, а потім розкладаю папір, і, коли розглядаю роботу, то відкриваю сюжети, котрі й не планувала — у цьому своя магія. Це захоплює, хочеться зробити ще одну і ще одну витинанку.
— Як на побудову композиції та реалізацію сюжету впливає те, що ви працюєте з елементами, котрі творять дзеркальну пару?
— Коли думаю про сюжет, одразу подумки відзеркалюю його, щоби композиція і сюжет гармоніювали. Я повсюди шукаю предмети, які можна зобразити, розділивши надвоє — ці пошуки дуже цікаві. Ось, наприклад, ваги, а ще окуляри, руки, скрипка, метелик, ангел... Обравши основний сюжетний елемент, вплітаю у нього мереживо візерунків, воно, як павутинка, з‘єднує частинки в єдине ціле.
— Ув одному інтерв’ю ви сказали, що найбільше вам до вподоби працювати з образом жінок-берегинь. Чому?
— Пам‘ятаю, з дитинства любила малювати дівчат, принцес, фей. Коли вчилась на скульптурі (у Львівській національній академії мистецтв — А.З.), то переважно ліпила жіночі фігури, мої дипломні роботи — скульптури «Народження Венери» та «Самарянка й Ісус». Жіночі постаті виходили в мене найкраще, тому створюючи витинанки, починала саме з них.
Мій перший проєкт великих витинанок — для німецького Фрайбурга, для нього я створила берегинь, поєднавши їх образи з травами й деревами — липою, полином, рум‘янком, кропом, чорнобривцями. Я росла в селі серед трав, полів, лісів, їхні аромати вплетені в мою свідомість, а тепер, живучи у місті, мені цього бракує, — створюючи такі витинанки я відтворюю ту атмосферу. Згадую, традиції нашого села пов’язані з травами — люди вірили у їх лікувальні властивості, пам’ятали магічні ритуали. До речі, я дуже любила збирати трави.
— Здається, тіло ідеальний об’єкт для витинанок. І тут працює те, що, якщо згрубша воно симетричне, то його деталі — аж ніяк. А у витинанці образ людини може нарешті стати ідеальним. В чому, як на вашу думку, особливість образу тіла у витинанках?
— Так, людське тіло підходить для витинанки. Особливо люблю працювати з обличчям. Коли роблю витинанку без лиця, то, наче чогось бракує, а щойно вписую туди обличчя, одразу відчуваю, як витинанка стає живою, із душею. Люблю живі лиця із настроєм та емоцією. Робота над обличчям — найвідповідальніша, у цей момент я майже не дихаю.
Я працюю у стилі, котрий тяжіє до декоративного, тому зображаю людину досить символічно, без реалістичних деталей, можливо, тому такі зображення органічно вплітаються в естетику витинанки. Та й загалом мені подобається подавати деталі схематично — так більше таємниці, глядач може додумати сюжет. Я не люблю реалізму, мені не цікаво працювати над твором, де все зрозуміло з першого погляду.
— І власне про працю над твором. У повторенні рухів, у тривалості роботи над витинанкою, здається, є щось ритуальне. А як ви ставитесь власне до процесу?
— Найголовніше — це ідея, відтак треба ідеально промалювати малюнок, часто ця робота найтриваліша. А ось витинаю вже на автоматі. Звісно, є творчі роботи, де можу вільно різати папір, не промальовуючи малюнок.
У мене є приватний ритуал — увесь відрізаний папір я викидаю. Це так, наче відтинаю, відкидаю все погане, а залишаю лише добро — саму роботу.
— Іноді здається, що колір у витинанці зайвий. І аскези білого та світла доволі. Проте ви використовуєте й кольоровий папір. У яких випадках?
— Дуже люблю колір — але тут така досить технічна особливість — білий рулонний папір, котрий використовую для витинанок, на артринку є, а ось кольорового — нема. До речі, виявилось, що саме білі витинанки ідеальні для експозицій — їх можна підсвітити й так вони стануть кольоровими. Мене дуже тягне на кольорові проєкти, але для того слід більше технічно підготуватися, бо потрібно буде склеювати різний папір.
— Загалом, як матеріал впливає на витинанку?
— Найбільше люблю працювати з папером. Йому складно зрадити з синтетикою, проте для вуличних експозицій і театральних перфомансів я таки мусила віднайти більш тривкий матеріал. Тому зараз працюю у двох матеріалах. Папір живий, має душу — роботи з нього витончені та напружені. В синтетиці я досягаю майже того ж ефекту, проте виходить трошки по-іншому.
— Витинанка традиційно прикрашала вікно, межу між світом домашнім та зовнішнім. Розкажіть, у який простір вам подобається вписувати витинанку?
— Дуже люблю працювати з вікнами, бо коли папір взаємодіє зі світлом, витинанки стають своєрідними вітражами. Впродовж дня графіка малюнку змінюється — тіні з‘являються та зникають — за цими змінами дуже цікаво спостерігати. Також люблю монументальний простір — він окрилює, все ж монументальний масштаб мені набагато ближче, ніж станковий.
Розмовляла Анна Золотнюк.
Ілюстрації надала Дарія Альошкіна.
17.02.2021