Як під час будь-якої війни, в України все наразі загострюється і набирає значущості – і проблеми, і перемоги. Тому те, що вперше за рік Держкіно України не має боргів перед виробниками, – показник надзвичайний. Але що це означає?

 

Життя – це гірка, ось ти піднявся на вершину і, в захваті, стрункий, озираєш все внизу, але раптом послизнувся- підштовхнули-стрибнув – і миттєво стрімголов донизу. Такі історії були не тільки зі світовими знаменитостями на кшталт Алана Паркера, Джорджа Міллера чи, у свій час, Стівена Спілберга. А й з українськими режисерами. Наприклад, з Тарасом Томенком. Після успіху на Берлінському кінофестивалі, де його короткометражка «Тир» отримала один з призів, він був «на хвилі». Але потім рушив з повнометражним проектом «Зона» і не зміг вирулити. Ще кілька років тому в Держкіно, неофіційно, блукала між ротом та вухами рознарядка не приймати у Тараса документи з приводу будь-якого проекту, який би він не приніс. Минулого року ситуацію вдалося якось вирішити. І Тарас зайнявся одночасно двома проектами. Перший художній – «Будинок «Слово» про славно-сумнозвісний будинок у Харкові, де наприкінці ‘20-х років під одним дахом зібрали ледь не всіх кращих письменників України, щоби мати їх під постійним контролем, а потім, в ‘30-х, знищити всіх одним махом – репресіями чи розстрілом. Другий проект документальний: фільм-дослідження про АТО і людей-воїнів. В АТО Тарас їздить з минулого літа, і потужного матеріалу у нього – сотні гігабайт. Це мав би бути вражаючий фільм, з щемливими унікальними історіями і вражаючими ситуаціями. А щойно, цього тижня! – його машину пограбували. Витягли камери, апаратуру для світла і звуку, і разом з цим диск із записаним матеріалом. СБУ, МВС, друзі – всі шукають, всі намагаються не дати пропасти роботі, та тільки Бог знає, як воно буде далі?…

 

Скільки було вже фільмів, які починались, але не закінчувалися… Такі фільми називають «стояками» чи «висяками»: сила тяжіння безпорадності чи злодійкуватості витягує їх у вертикальну смужку недієздатного предмета. Тобто гроші, як спосіб запустити дію, активувати потенцію, – це як «віагра» – разовий допінг. Якщо не має природної сили – годі сподіватися на продовження роду. Хоча навіть якщо щось і народиться, не має гарантії, що воно виживе чи стане повноцінним. Фільм «Дау» російського режисера Іллі Хржановського частково фінансується українським Держкіно (левова частина зйомок пройшла в Україні, Харкові). Із загального бюджету в майже 64 мільйони гривень (за старим курсом) Держкіно виділило більше 6 мільйонів. Втім, проект «Дау» існує з 2006 року, коли на нього звернули увагу в Канні, а зніматися почав 2011 року. І досі його ще ніхто в повному вигляді не бачив, а ті шматки, які таки бачили, викликають лише жах і обурення поодиноких глядачів.

 

Часто все відбувається як в тому анекдоті: «А чому не зіграв мій козирний туз?!» «Бо розклАд такий». Все є у фільмі: і гарна історія, і гарний бекграунд, і очікування глядачів. Та все одно не клеїться. Випадок з «Дау» – кричущий, але не характерний: поки фільм не побачиш, не зрозумієш: його зйомки були відмиванням грошей чи створенням чогось насправді екстраординарного? З іншими фільмами простіше і зрозуміліше. Як з «Максимом Осою» Івана Сауткіна, до прикладу.

 

У цьому випадку вибір матеріалу для фільму був просо ідеальний. В основу поклали комікс відомого у світі українського художника Ігоря Баранька, дуже популярний комікс, що видавався не тільки в Україні, а й у Франції, Польщі та Росії. Над сценарієм парилась команда на чолі з однією з найвідоміших сценаристів Ірен Роздобудько.

 

«Максим Оса» мав чудові показники на момент зйомок. Але державні гроші у подюсерів Кіностудії HanzhonkovFilm закінчилися, а приватних вони не знайшли. Причому приватна частина фінансування – значно більша: з 63 мільйонів бюджету Держкіно виділяло лише 19, а знайти в наш час решту 44 мільйони – задача, м’яко кажучи, не проста. Фільм «заморозили». Що ж далі? Проект вирішила взяти на свій борт компанія «Пронто фільм», одна з найбільших і найрезультативніших вітчизняних компаній.Це їх «Поводир» Олеся Саніна став першим українським блокбастером, це їх «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофіменко є чи не кращим фільмом за 23 роки Незалежності. Власне, шовіністський «Матч» Андрія Малюкова – теж їх робота, але це інша історія… В квітні виконавчий продюсер компанії Максим Осадчий представив нову художню концепцію. Приблизно в той самий час Держкіно погасило заборгованість перед виробниками, сплативши майже 1,5 мільйона гривень. Звісно, за новим курсом це не є великими грошима, втім, справа відповідальна. Фільм стояв у пріоритетах Держкіно, бо проект за всіма показниками є тим потрібним і затребуваним народом масовим продуктом, якого дуже не вистачає, але хочеться мати на вітчизняному прокатному ринку.

 

Цікаво, що та ж «Пронто фільм» веде й іншу пріоритетну картину– «До дідька!» Юрія Речинського, що є копродукційним проектом України й Австрії. Після великого фестивального успіху попередньої, дебютної стрічки режисера, також українсько-австрійської, «Хворісукалюди» 2012 року, відзначеної гран-прі Віденського кінофестивалю, новий фільм Речинського автоматично отримав підтримку австрійських продюсерів. Проте, як і «Максим Оса», він був «заморожений» через припинення фінансування, але винуватцем вже було Держкіно. Дійшло до того, що в найлютіший час тотальних заборгованостей держави перед виробниками, в лютому місяці, до Києва особисто приїхали австрійці, з’ясовувати у чому справа, коли виконає свої зобов’язання українське Держкіно і може варто взагалі розірвати контакт з Україною? Для австрійців ситуація була вкрай незрозумілою, адже Речинський, за їх словами, вважається один з найперспективніших режисерів Європи (знімати повнометражний фільм з бюджетом у 14 мільйонів гривень – це справді треба мати талант), з яким вже хочуть заключати контракт на наступний фільм, коли ще цей у роботі. Що приємно шокує, бо ж навіть сенсаційний успіх «Племені» не дав можливості його творцю Мирославу Слабошпицькому отримати реальну підтримку міжнародних інвесторів – поки не буде фінансування рідної країни режисера, казали «нерідні» фінансисти, до проекту ніхто не підключиться. Так чи так, обіцянка, дана в лютому головою Держкіно Пилипом Іллєнком, погасити борг за місяць-півтора, була повністю виконана – фільму перерахували понад 3 мільйон гривень. Що далі?

 

Копродукційний українсько-італійський проект «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка – ще один із списку пріоритетних – перебував у схожих лещатах відсутності фінансування. Цього року 2 мільйони 622 тисячі гривень перерахували продюсерському центру «ІнстайтМедіа». І що?

 

Ось тут ми зупиняємося на розгалуженні доріг – карти здані, гроші заплачені – як розклАд вплине на гру? Так, гра буде жорсткою і навряд справедливою. Бо ж бюджет на момент початку запуску проекту розраховувався за курсом 8 грн. за долар, а зараз курс утричі більший і відповідно бюджет – утричі менший. За такого розклАду продюсери одного фільму, запущеного та фінансованого Держкіно (не скажу якого), взагалі не хотіли брати гроші, за які треба фільм дозняти, хоч це практично нереально. Та, як в «Джуманджі» – немає варіанту не дограти гру: слони на тебе не побіжуть, а от держава до суду подати може.

 

На роздоріжжі залишається два варіанти: або ти здолаєш вершину з гордовито піднятою головою (для творців «Братів…» зроблений фільм є очевидним підкоренням вершини, не зважаючи на поки відсутній прокат фільму), або ти будеш на дні з назавжди підмоченою репутацією (як режисер Володимир Савельєв, який взяв у держави гроші на своїх «Лицарів дикого поля», а фільм так і не доробив).

 

Держава сплатила всі свої борги (за зданими актами) – понад 14 мільйонів гривень. Як це сталося, якщо в країні війна, а економіка – на грані смерті? Напевно, ті мільярди допомоги зі всього світу пішли не тільки на сорочки й так добре вдягнутих власників корупційних схем при держапараті, а й ниточками сплелися у мінімальне вбрання голих українців, серед яких фігурують й наші кіновиробники. Не даремно ж у нас навіть був зафіксований профіцит. Без сумніву, це ніяким чином не міняє катастрофічної ситуації з необхідним фінансуванням кіногалузі. І ті 64 мільйони гривень, закладені в бюджеті на кіновиробництво, так і залишаються лишень цеглинкою для будівлі з сотні цеглинок. Розплатитися з виробниками, про що ті криком кричали, розплатилися, та парадокс – проблема не зникла.

30.04.2015