«Хто не підтримує добровольців у протистоянні з генштабом – не має серця; хто підтримує – не має голови», – репліка українського журналіста Олександра Михельсона щонайбільш влучно характеризує скандал довкола «спроби роззброїти добровольців».
У вівторок воїни Збройних сил України почали блокаду бази Добровольчого українського корпусу в селі Великомихайлівка Покровського району Дніпропетровської області.
Керівництво Міністерства оборони після довготривалих і, як з усього видно, малоуспішних переговорів з Дмитром Ярошем та його соратниками зважилося на різкий крок. Чи не вперше «реєстрове» військо стало обличчям до обличчя з «нереєстровим». Утім крок не дійшов до успіху. Можливо, що й навпаки: спроба примусити «Правий сектор» до леґалізації обернулася спалахом обурення серед частини громадськості, спричинила проведення вуличних акцій, спровокувала дискусію з доволі маніпулятивною характеристикою – буцім влада оголосила війну добровольчим загонам.
І, звісно ж, в медіа-просторі закарбовано доволі чіткий сиґнал: справді, в Україні діють незареєстровані воєнізовані структури і, справді, держава не може з ними дати ладу.
Перемовини почалися в тупику
Блокада 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу в селі Великомихайлівка розпочалася у вівторок, 28 квітня. Довкола штабу «Правого сектору» виставили кілька блокпостів, підсилених панцерною технікою. До блокування залучили підрозділи десантних військ з 95-ї аеромобільної і 25-ї парашутно-десантної бриґад. «Влада, переслідуючи свої інтереси і незрозумілі домовленості з ворогом, намагається руками простих солдатів Збройних сил знищити Український добровольчий корпус», – ішлося у заяві «Правого сектора».
Замаскований панцеромобіль біля бази «Правого сектора»
Офіційна позиція Міністерства оборони щодо блокування бази виявилася недолугою. Генштаб повідомив, що у Дніпропетровській області йдуть… навчання високомобільних десантних військ ЗСУ. Але чиновники від війська також підтвердили, що мають претензії до статусу Добровольчого корпусу. «Усі збройні формування на території України повинні бути леґальними та підпорядковуватися Збройним силам України або іншим державним силовим структурам», – наголошувалося в офіційній заяві.
Кульмінація ж настала у середу, після проведення вуличної акції на вулиці Банковій біля Адміністрації Президента. Того дня Дмитро Ярош провів додаткові переговори з керівниками Міністерства оборони та інших силових відомств. Відтак він оголосив очікуване розблокування бази на Дніпропетровщині. Останні події він назвав – а як же інакше? – «кремлівською провокацією» й висловив власні умови леґалізації ПС, зокрема через ухвалення спеціального закону у Верховній Раді.
Протест «Правого сектора» на Банковій
Міністр Степан Полторак оприлюднив заяву, в якій підкреслив, що керівництво МОУ та особовий склад «з усією повагою ставляться до мужніх бійців добровольчих батальйонів, які стали на захист Батьківщини», але закликав: приєднання «Правого сектору» до офіційного силового блоку держави має велике значення для майбутнього країни. Невдовзі подібні заяви оприлюднили також секретар РНБО Олександр Турчинов, який, власне, заклав підґрунтя для розгортання добровольчого руху в Україні минулої весни, та голова СБУ Валентин Наливайченко, який підтримує з Ярошем товариські стосунки і навіть мав його за помічника за часів свого депутатства.
Наразі скандал удалося вгамувати. Хоча ніхто не дасть запевнення, що переговори, якрі знову відновилися перед стінкою тупика, знову не завершаться новим – і вже котрим – скандалом…
За призовом серця
Резонанс, пов'язаний з «війною держави проти добровольців», у соцмережах супроводжувався ще однією неприємною історією. Добровольцю з Івано-Франківщини Дмитру Л., який загинув у Пісках в березні, принесли повістку в армію. Дмитро був бійцем Добровольчого українського корпусу, пробув на фронті лише кілька днів. Важливе, хоч і не приємне для багатьох, запитання: чи був він солдатом на леґальному становищі? Якщо він був лише на неформальному обліку «Правого сектору», то це пояснює причину конфузу в комісаріаті.
То лише частина проблеми. Бійцям, котрі воювали на Донбасі без леґалізованого статусу, важко отримати статус учасника бойових дій. Вони не можуть претендувати на соціальну допомогу на випадок поранення, а їхні сім'ї залишаться без компенсації в разі загибелі годувальника. Подібних випадків було вже, на жаль, багато. Коли ці непорозуміння вихлюпувалися у мас-медіях, то зазвичай мали передбачуваний супровід: уся відповідальність навіть за «тіньових» бійців лягала на офіційну державну махину.
Протест проти роззброєння «Правого сектора» на Банковій
Конфлікт держави з «Правим сектором», можливо, лише одного разу наближувався до такої високої точки напруги, як зараз. У серпні 2014 року, напередодні вирішальних боїв на сході України, націоналісти висунули ультиматум владі: припинити переслідування бійців «Правого сектору». І хоч обурення ПС стосувалося здебільшого до Міністерства внутрішніх справ, вони заявили про готовість покинути власні позиції на Донбасі й рушити на проведення протесту (начебто мирного) в Києві. Соратники Дмитра Яроша, зокрема, вимагали повернути членам «Правого сектору» вилучені зброю та автомобілі. Це якимсь чином підтверджувало інформацію про те, що ПС вивозить з фронту нелеґальну, переважно трофейну, зброю.
Для багатьох бійців ідея воювати вільно переважає соціальні переваги, якими послуговується особовий склад ЗСУ, та й не тільки цю принаду. Воїни Добровольчого корпусу не підпорядковуються офіційним структурам; вони можуть вести бій тоді, коли не згодні з «перемир'ям». Вони не відповідальні за невиконання наказів. Вони вважають, що ведуть інакшу війну, аніж генштаб та його «муженки».
Державі ж важливо підпорядкувати собі всі підрозділи на лінії фронту, щоб уникнути «отаманщини» чи оказій, коли з вини добровольців на якійсь ділянці зривається «режим тиші». А ширше – держава є монополістом на «апарат насильства». Інакше чи може вона називатися державою?.. Втім хтось трактуватиме це як спробу придушити добровольчий рух, або як намір позбутися конкурентів, або як страх перед «третім майданом».
Гарячих сердець, як у «Правого сектору», на фронті багато. «Азов», «Айдар», «Донбас», «Свята Марія» – всі вони в той чи той спосіб перейшли під керівництво міністерств оборони або внутрішніх справ. Дотепер «Правий сектор» залишався єдиним винятком, який діяв поза всіма структурами.
Ярош хоче структуру й командирів
Зі слів радника міністра оборони Юрія Бірюкова, переговори про леґалізацію «Правого сектору» до останнього часу йшли доволі ефективно. Найбільше протиріч пов'язані з двома моментами: по-перше, Добровольчий корпус прагнув зберегти цілісність структури, не розчиняючись в інших бриґадах; по-друге, командирам ДУК бракувало офіцерських звань. Генеральний штаб нібито погодився прийняти цілісну гілку «Правого сектору», а щодо керівної ланки, то до штабу вирішили додатково ввести кадрових офіцерів. Формальності мали залагодити через ухвалення закону про резервну армію. Проте невдовзі переговори зірвалися. «У генштаб постійно приїжджали комбати ДУК, замкомбати, начальники штабів батальйонів, їхні "зами". Настрій дедалі більше погіршувався, риторика знову стала ультимативною з обох боків», – прокоментував Бірюков.
Вже після протесту, проведеного на Банковій, речники «Правого сектору» оголосили: вони досягли всіх сподіваних цілей. Інтеґрація зі Збройними силами відбудеться, і вона відбудеться на ґрунті вимог «Правого сектору». Дмитро Ярош наполіг: Верховна Рада мусить ухвалити окремий закон. «Єдиним прийнятним варіантом для нас, особливо після відвертих провокацій владних аґентів Московської імперії, є прийняття Верховною Радою закону про Добровольчий український корпус. Всі інші варіанти – це ігрища ворогів України, з метою знищити добровольчий рух та відкрити шлях для чергового наступу російсько-терористичних військ і втрати державності», – згущує команданте.
Муженко, Ярош
Всупереч сподіванням «Сектору», українська влада не поспішає визнавати цих вимог. «Вони (бійці ДУК. – «Z») отримають автономію в межах статуту, як і всі підрозділи. Все в рамках закону України, – каже міністр Степан Полторак. – Думаю, що закон має бути для всіх єдиним».
Дві держави в одній
Вже рік в Україні йде війна не тільки з російським аґресором, а й з «паралельною державою». Добровольчі батальйони створювалися як найшвидший та найбільш ефективний засіб рекрутування вмотивованого війська. Вони допомогли державі виграти час, відновити керованість у Збройних силах, провести кілька хвиль мобілізації, взятися за ревізію озброєнь і огульно – за чищення цих авгієвих стаєнь. Добровольці й зараз беруться за ту роботу, яка на фронті не під силу багатьом іншим добре вишколеним підрозділам. Та рано чи пізно настає той момент, коли стає цілковито очевидним: неформальне й тимчасове утворення може підсилити або замінити недієздатну константну державну структуру – та не може бути їй заміною на весь час.
І цілий рік сяка-така люстрація, ініційована відчайдухами на кшталт Єгора Соболєва, конкурує зі «смітниковою люстрацією». Дуже інертне й одіозне правосуддя сусідить з «народними судами» (подекуди навіть «судами лінча»). Роль міліції правопорядку багаторазово перебирали на себе футбольні ультраси. Керівники проблемних реґіонів іґнорували закон, вдаючись до бандитських та рейдерських методів, щоби втримати ситуацію й унеможливити реванш; вони вживали шахрайські методи для наживи на бюджеті, щоб потім передавати ці кошти на військо і на оборону (авжеж, це про команду Ігоря Коломойського).
Ця війна, яка починалася як війна за державу, ніяк не може закінчитися. Тепер же навпаки: доволі часто вона виглядає як війна проти держави. Чи може вважатися ефективною країна, яка не може втілити оголошені собою ж правила? Не контролює збройні загони?
Справді, доволі часто це питання легко перенести до іншого рівня: мовляв, доброволець змагається не з державою, а з владою. Із зажерливим Порошенком, слабкодухим Яценюком чи бездарним Муженком. І, власне, той великий аванс довіри, що його отримав Ігор Коломойський, і нечуване захоплення «Правим сектором» свідчать про те, що велика частина українців не довіряють владі, але почасти також не довіряють і самому явищу державної вертикалі. На їхній погляд, держава, в якій Геннадій Корбан у ручному режимі керуватиме апаратом, а Дмитро Ярош заопікується збройними силами без огляду на всілякі дипломатичні «еківоки», буде ефективнішою.
Цей конфлікт держави з її альтернативним єством виявляє себе в Україні набагато частіше, ніж активісти «Правого сектору» на Банковій. Триватимуть обидва: конфлікт «двох держав» і апарату з «Правим сектором» – як частина першого. Хто підтримає одних – не матиме серця. Хто підтримає інших – не матиме голови.
30.04.2015