Оповіданє.
Місячної ночи з 10. на 11. серпня 1914 р. над досвітком маленьке і нужденне галицьке містечко Залізцї дуже стревожило ся, почували вистріли і від утїкачів вісти, що прийшли Москалї. Люди бачили, як компанія австрийської краєвої оборони, котра коло Залозець стерегла границї, завернула в містечко і побігла в сторону Олїєва, і як небавом улицями поскакали патрулї росийської кінноти. Християни молили ся і зітхали у своїх хатах, заглядаючи осторожно у віконця, а жиди, котрі ще не забрали ся, городами і манівцями втїкали, як наполохані вівцї.
Не диво! Против одної компанії піхоти виступили два полки росийської кавалєриї, гусари і улани, та кілька батерий артилєриї, котрі розложили ся в містечку і в околицї. Анї слова! Залізцї були здобуті без великого заходу. Ріка і стави в околицї боронили побідників перед несподїваним нападом.
Перед полуднем виїхали з Залозець дві кінні патрулї, разом кільканацять їздцїв. Одну патрулю провадив штабсротмистр гусарів Голодинський, другу штабсротмистр уланів Шило, оба молоді ще, трийцятькількалїтні мужчини. У сїй війнї се був їх перший іспит на ворожій землї і їм дуже залежало на тім, щоб їх звіди випали найкрасше. Недаром їх, ротмистрів, вислали з патрулями! Дїло важне, не можна його поручати нї "унтерови", нї навіть молодшому офіцирови.
Оба товариші небавом розлучили ся. Голодинський поїхав зі своєю патрулею полями і лїсами в сторону Тростянця, Шило навернув від олїївської дороги в лїво, як до Вертелки. Треба було всю околицю перешукати, чи нема ворогів, а коли є, то де і кілько їх.
З незвичайною проворностию ішла патруля Солодинського в розсип, використовуючи всякі заломи землї, корчі, лїси і полукіпки в поли на те, щоб ворог не замітив її. "Взводний унтерофіцир" Шишаков і гусарин Хрестик їхали передом; ротмистр з приємностию дивив ся, як вони в потребі зіскакували з коний, підлазили самі під верхи горбів і роздивляли ся по околицї.
Однак ворога не було видко. Голодинський чудував ся і не був вдоволений. Така тишина в поли більше непокоїть, як борба, бо все можна сподївати ся несподїваного нападу.
Недалеко Перепельників подибали старого селянина; віз збіжє з поля до дому.
— Ти здєшнїй лї? — спитав його остро Шишаков.
Селянин лише видивив ся.
— Не понял? Атвєчай! Здешнїй? С етой дєревнї?
Селянин здвигав плечима і розкладав безрадно руки.
— Ти з цього села? — поміг Хрестик.
— Так — відповів господар.
— Скажи нам, де ваше військо?
— Присяй Богу, що не знаю! Навіть на очи не бачив! А менї що до того?
Над'їхав ротмистр: "Ну, што?"
— Нїчево не знаєт, дурак! — відповів Шишаков, та проте, поглянувши у карту, спитав ще селянина: Ґде перекрйосток?
— Га? — відповів мужик.
— Астав дурака! — рішив ротмистр і до селянина промовив зрозуміло: Ти вертай в село і не стежи за нами, бо смерть твоя!
— А менї яке дїло до вас, пане любий? Я старий! от везу жито, щоби не пропало...
Патруля поїхала дальше. Селянин ударив сильно конї батогом...
Нараз коло Тростянця їздцїв сполохали несподївані вистріли. Одна куля свиснула коло Шишакова. Всї за хвилину щезли з поля, якби їх не було, але потім з безпечних сховків довго приглядали ся, де ворог. Голодинський вислав звідси їздцем перше помідомленє до полку, що "на линіи Тростянец Вельки-Фольварк обнаружил небольшія цѣпи пѣхоты".
Однак ся невелика сила піхоти здержала патрулю від простої дороги дальше й вона завернула в л]во на Білокерницю та Сервири. Під'їхати до сїл близше вже було годї, з поля і лїсів стріляла австрийська гранична сторожа, що прийшла на поміч. Патруля Голодинського мусїла щораз більше уважати — і ся осторожність, їзда бездорожем мучила і вояків і коний. День був теплий, вареної страви не було, конї спотили ся і були голодні.
Сонце вже зайшло, як Голодинський перевів своїх людий через гостинець і між деревами побачив товариша Шила з його патрулею. Написали нові повідомленя про те, що замітили, вислали до своїх полків, і на ніч зайшли у яр на полуднє від Олїєва, відпочити хоч дві-три години та дещо попоїсти. Двох підофіцирів вислали на звіди в поле, а самі посїдали між корчами та позакурювали собі папіроски.
— Ох, як то я втомив ся! — нарікав Шило та переглядав ще свою книгу з повідомленями, присвічуючи собі елєктричною лямпкою.
З книжки випала фотоґрафія.
— Ти що за фотоґрафію возиш з собою? — спитав Голодинський.
— Се мій престолонаслїдник, мій син! Подивись, чи не маладєц?
І коли Голодинський оглядав образок може дволїтного сина, що сидїв голий на фотели, Шило говорив скоро:
— Дуже люблю його, мого Сашу! Така люба дитина! Я нїчого більше не взяв з собою, тілько його картинку; все, коли пишу донесенє, дивлюсь хоч хвилинку на нього. Так чудно якось: тут я такий без серця — ось і сегодня застрілив сам двох Австрийцїв — а тут така мягкість, така любов! Що він тепер, мій сердешний, робить?
— Спить тай годї! — відповів сухо Голодинський.
Однак по сїй сухій відповіди зворушило ся і в нього серце, бо нагадав собі свою родину.
— Я вже від двох тижнїв не маю відомости від своєї жінки. Просто розхорувала ся при моїм відходї. Обвішала мене святими образками, службу Божу за моє здоровлє наняла... Ex! Не буде кому й хазяйства доглянути.
— У тебе велике хазяйство? — спитав Шило.
— Та єсть з тисяча десятин у Херсонщинї. Але що се? Я служу, а дома ладу нема. Вірники крадуть...
— Ex, коли-б ся війна минула! — зітхнув Шило. — Мало набідив ся у японській війні? А тепер ось подружив ся, сина маю, гадав спокійно зажити, уладив собі обставини — і маєш! Знову війна! Ночуй у ярі гірш собаки! По війнї покину службу.
Оба замовкли; кождий думав про своє та витав думками дома.
Гусари й улани з патрулї давали тимчасові коням їсти і гріли собі консерви, розпаливши жмут соломи. Оба ротмистри почали також їсти те, що мали у торбах.
Поклавши ся на годинку спати, оба ще перед сном умовили ся розвідувати завтра разом і перейти ще раз докладно всї села на північ від зелїзничого шляху в призначенім для них теренї по оба боки Олїєва. Дивували ся ще, що се таке, що в Австрийцїв нема гармат і що взагалї видко дуже мало їх війська; адже завтра в ранцї, як вийдуть з Залозець оба росийські полки з гарматами, то перелетять до зелїзничого шляху як вітер. Шило похвалив ся ще, що тут в Галичинї придала ся йому на звідах українська мова, яку знає; без неї не довідав ся би від селян нїчого. Се потвердив і Голодинський. Дальша розмова не клеїла ся, утома брала верх — і оба небавом заснули.
По півночи схопили ся, побудили патрулї і почали знову звіди від Олїєва на схід, потім на полудне близше до шляху і далї у сторону Тростянця. Місяць присвічував і надранїшнїм холодком було навіть приємно їхати. Не замітили коло сїл і на поли нїчого інтересного; зате без перешкоди понищили телєґраф, позривавши в кількох місцях довгими дручками дроти.
Але перед сходом сонця вдало ся їм приловити австрийську патрулю, зложену з трох піхотинцїв. Незамітно для них, десь з рова, вихопив ся, як заяць, на дорогу наколесник. Шишаков післав кілька кульок за ним, але не поцїлив. Почав здогонятя конем, однак надумав ся і вернув ся. Обі патрулї розбігли ся на всї боки — і небавом залунали вистріли: три піхотинцї не могли втечи перед кінними — отже піддали ся. Шишаков, заки ще привів їх до ротмистрів, успів обдїлити всїх нагайкою, однак не довідав ся нїчого. Бранцї мовчали й перед ротмистрами, хоч розуміли їх більше, ніж Шишакова. Відіслано їх разом з повідомле нями чим скорше до Залозець, нехай там з ними морочать ся і випитують їх.
Далеко десь на сходї чути було поодинокі вистріли крісів, але тяжко було зміркувати, хто се стріляє. Сонце сходило ясно та красно; знову наставав погідний, горячий день. Патрулї йшли вільно, не відпочавши добре по вчорашнїх трудах і втомлені вже й нинїшньою їздою.
В чистім поли на схід від Олїєва побачили осїдланою коня без їздця. Він був ранений і стояв на трох ногах, а четверту все підтягав в гору. Голодинський подивив ся в бінокль і вислав туди Хрестика. Хрестик вернув небавом і звістив, що там лежать на поли чотири неживі росийські кавалєристи і убитий кінь; ранений кінь не годен іти. Ротмистр післав одного зі своїх гусарів за возом до Олїєва, щоб забрати покійників, а сам з Шилом і вояками сховав ся між деревами в долинї над якоюсь річкою.
Треба було відпочити хоч хвилинку, написати повідомленє до полків і подумати над положенєм. Звідки отсї чотири покійники? Коли їх убито? Сеж гусари з полку Голодинського! Деж сам полк? Чи вийшов із Залозець чи остав ся? Чи їхати дальше на звіди, чи вертати до своїх?
Голодинський і Шило виняли свої записники і почали писати донесеня та рисувати скіци. Заки приїхав віз, вони оба докладно дали звіти із своїх заміток по дорозї і вислали з ними двох кавалєристів.
Потім перекусили дещо і закурили. Шило витяг ще раз свій записник, а з нього фотоґрафію, подивив ся на неї довго і поцїлував її. Голодинський не відзивав ся, мовби не бачив сего.
Приїхав віз, зложили покійників, мав снопи, одного верх другого, до того два сїдла з коний, з убитого і раненого, і рішили ся вертати ся через Олїїв до Залозець. На сходї, недалеко, відозвали ся кілька разів гармати, залопотїли глухо вистріли машинових карабінів — се було щось непевне, туди тепер годї було їхати, там уже противники самі себе бачать.
Патрулї з обома ротмистрами пішли передом, а за ними їхав помалу віз з убитими; візник бояв ся сїсти на віз і йшов попри конї. На гостинци до Залозець візника з покійниками лишили і казали їхати дальше, а самі пішли правим боком дороги, тримаючись горбів, долин та дерев, щоб їх не було видко.
Під Залізцями на гостинци Голодинський замітив здалека, як кілька австрийських уланів ловило двох росийських гусарів — саме тих, що несли донесеня. Не надумуючись довго, він зараз пішов зі своєю патрулею в атаку; Шило за ним. Ще не доїхали до гостинця, як здержав їх инший гусарин, один з тих, що вели зловлену патрулю. Він їхав із Залозець.
— Наші отступілї! Переправа занята! Австрійци в Залозцах! — кричав він здалека і гнав, що сили кінської, дальше.
Оба ротмистри сторопіли, здержали конї і спершу не знали, що чинити. Але не було часу надумувати ся, бо австрийські улани почали в них стріляти з гостинця, а дальше на поли показав ся ще більший віддїл, як їх патруля. Без приказу обернула ся цїла патруля і чвалом погнала дорогою до Вертелки. Кільканацять куль свиснуло за нею, один улан звалив ся з коня — нїхто й не оглянув ся за ним. Се була утеча, в котрій ішло о житє. Хто не добіжить до своїх, пропав!
Конї падали з ніг і покрили ся піною. Треба було відсапнути хоч кілька хвилин. Заїхали в лїс і так таки на сїдлах припочивали. Конї віддихали тяжко і тремтїли. Довгу хвилину нїхто не відзивав ся. Потім Шило закляв по простому і до проклону додав: — Ротмистрів висилають на те, щоб їх зловили! А самі утїкають! — І знову закляв.
Відпочавши, оба ротмистри, Шишаков, "унтер" Прокопєв, "єфрейтор" Данчул і два гусари, Хрестик і Свідерський — поїхали шукати броду поміж Реневом і Вертелкою. Решта з двох патруль лишила ся в лїсї.
Всї мости на ріцї Серетї були розбиті. З розпукою гнали їздцї понад ріку, чи не найдуть де броду. Не лише броду не найшли, навпаки вода в ріцї що хвилини прибувала, бо в ставах висше Вертелки відчинено заставки і вода розілляла ся поза береги, творячи великі калюжі глубокого болота.
Голодинський приказав Шишакову розсїдлати коня і попробувати переправити ся. Шишаков був уже по хвилинї з конем в ріцї, переплив на той бік, але там і застряг у болотї. Кінь силкував ся даремно витягти ноги, Шишаков зсунув ся в болото і потопав.
Здалека залунав кінський тупіт. Голодинський оглянув ся: — Ох, Господи! — зітхнув тяжко — Австрийцї!
— Пропадем! — замітив Шило і кинув ся в ріку без коня.
За ним скочив Голодинський, потім і чотири гусари. Конї лишились на березї.
Дійсно була вже крайна пора спасати своє житє, а коли не житє, то бодай честь, бо над ріку приїхало чвалом з трицять австрийських уланів, котрі зіскочили з коний і почали стріляти до противників у ріцї. Вони в одежі вже переплили ріку, але в болотї всї застрягли.
По перших вистрілах Шишаков скрикнув нелюдським голосом — його тяжко ранили в лївий бік. Шило стояв у болотї і стріляв з револьвера, але по хвилинї безсильно похилив ся і почав руками бовтати у водї, як підстрілена птаха крилами. Він дістав кулю в живіт. Голодинський почув біль у крижах і несвідомо піднїс руку в гору.
— Halt! — скрикнув хтось на березї. — Feuer einstellen! А ви там у болотї і не пробуйте утїкати, бо вистріляємо вас, як качки!
Огонь затих, але австрийські улани стояли з готовими карабінами.
— Принесїть човен! — приказав старший.
Заки принесли човен, Шило тремтячими руками довго щось шукав у своїй одежі, нарешті виняв, притис свій записник з фотоґрафією сина до уст, застогнав тяжко і звалив ся у воду. Голодинський ждав, чи не прийде ся йому так само впасти у воду, але якось не падав. Тілько в грудях його серце било ся трівожно і в голові снували ся якісь думки без ладу, що перескакували одна другу. Шишаков учіпив ся обома руками гриви свого коня і склонив свою голову на його шию. Свідерський сягнув рукою до і своєї правої ноги і несподївано почув біль висше колїна, очивидно від кулї. Три инші стояли у болотї спокійно.
На човен треба було довго ждати. Голодинському се здавало ся цїлою вічностию. Воєнне завзятє тимчасом у противників зникло; радість, що переловлено кількох Moскалїв, за хвилину пропала і в серця всїх закрав ся якийсь сумнїв, якийсь невиразний смуток. Один улан не втерпів і серед загальної тишини сказав слова, що були також сумнївом його нескладної душі:
— Се, бігме, так, як на дикі качки...
***
Того дня вечером привезено полонених до Тернополя, ранених до шпиталю, здорових до будинку команди. Найтяжше ранений був Шишаков; його на руках несли австрийські піхотинцї до автомобілю. Голодинський за годину вернув із шпиталю до команди; його рана в крижах показала ся нетяжкою; за те рана в душі, сумні думки, що отсе він, такий многонадїйний штабсротмистр, другого дня дїйсної війни попав у полон, очивидно тяжко його журили і хилили до долу.
Коли прийшов товмач росийської мови, щоб його про дещо спитати, він хвилинами мов забував ся, мов не знав, що з ним сталося, і мовчав. Принесли йому вечеру, овочів, чаю і папіросок — і лишили його в cпокою. Потім товмач говорив з иншими полоненими і найбільше сподобав ся йому Хрестик. Се був такий гарний парубок, осмалений coнцем, що надивитись було годї. Він стояв у кутику коло зелїзної печі і біленькою xycтиною втирав сльози. Бояв ся сердешний, що його убють, бо так йому наговорили. А у нього в Полтавщинї батько, мати, сестри...
Потім товмач перечитував відобрані у полонених папери. Був тут і записник Шишакова з копіями донесень і фотоґрафією дитини — все мокре, бо витягнене з води. Товмач уже знав про смерть Шила і дивив ся тепер на образок дитини з глубоким жалем. Чим отсей малий сирота провинив ся, що йому батька забрали, а його матери мужа?
І кілько буде таких невинних сиріт і вдів у всїх, що воюють?
11. марця 1915.
[Дїло]
24.04.1915