Перший геноцид минулого століття

Минає сто років від кульмінації турецько-вірменського конфлікту – початку масової депортації та винищення вірмен в Османській імперії. Кількість жертв тих трагічних подій, за різними оцінками, сягнула 800–1500 тисяч.

У Вірменії Днем пам'яті жертв геноциду вважається 24 квітня. Саме в ніч проти 24 квітня 1915 року турецька поліція заарештувала в Константинополі (Стамбулі) понад 250 вірменських інтелектуалів і громадських діячів. Багатьох із них було вбито.

Вірменська держава у II столітті до н. е.

Протистояння вірменів-християн і турків-мусульман тривало майже тисячу років. Вірмени споконвіку жили у східній частині Малоазійського півострова – від Кавказу до Середземного моря. Турки перекочували сюди в ХІ ст., поступово завоювали всю Малу Азію та створили Османську імперію, яка потім підкорила майже весь Близький Схід і Балкани.

Багато вірмен змушені були втікати зі своєї батьківщини й розпорошитися по світу. Частина з них знайшла притулок у Галичині: Львів, Кути, Язлівець, Станиславів, Бучач, Бережани, Белз...

Після успішної війни з Персією 1828 року північно-східна частина Вірменії відійшла до Російської імперії. У 1878 році за рішенням Берлінського конгресу від Османської імперії до Росії перейшла також Карська область. Натомість для західної та південної частини Вірменії, яка залишалася під турецьким пануванням, була обіцяна автономія. Вірмени становили 20-60% населення у північно-східних вілаєтах (провінціях): Бітліс, Ван, Ерзерум, Сівас, Елязіґ, Діярбакир. Турки та курди часом були тут у меншості. Загалом на початку ХХ ст. мешкало в Османській імперії понад 2 мільйони вірмен. До того ж вірмени, багато з яких мешкало у турецьких містах (близько 100 тисяч – у Константинополі), займалися торгівлею, ремеслами, вільними професіями. Цим вони викликали заздрість і нехіть у мусульманського, переважно селянського, населення.

Уряд султана Абдул Гаміда ІІ не поспішав надавати вірменам автономні права. Навпаки вводив для них всілякі обмеження, сприяв переселенню мусульман на вірменські землі, нацьковував на вірмен курдів.

Абдул Гамід ІІ (1897)

Це викликало піднесення вірменського національного спротиву і створення радикальних організацій, зокрема, Вірменської революційної федерації (Дашнакцутюн). Вірменські боївкарі намагалися викликати антитурецьке повстання, здійснювали замахи, захопили 26 серпня 1896 року Османський банк у столиці. Це викликало антивірменські погроми і різанину. В їх результаті у 1894–1896 рр. загинуло 100-300 тис. вірмен.

У 1907–1909 рр. до влади внаслідок революції прийшли представники "Комітету для єдності і поступу". Вони усунули султана Абдул Гаміда ІІ і посадили на трон Мехмеда V, обмежуючи його владу парламентом і конституцією. Цих революціонерів називали ще молодотурками. Вони сповідували пантюркізм – ідею об’єднання тюркських народів "від Босфору до Монголії".

На заваді стояла Вірменія, яка перекривала шлях до Азербайджану та Центральної Азії. Репресії та терор проти вірмен не припинилися. Навесні 1909 року сталися погроми та різанина в місті Адана у Кілікії, де загинуло 15-30 тис. вірмен.

Пізніше Туреччина була втягнена на кільканадцять років у воєнні конфлікти: з Італією (1911–1912) та з балканськими країнами (1912–1913).

А восени 1914 року Османська імперія стала учасницею Світової війни. Ще 2 серпня турецький уряд підписав у Стамбулі союзний договір з Німеччиною. Турецька армія перебувала під контролем німецької військової місії на чолі з генералом Ліманом фон Сандерсом – генеральним інспектором усієї турецької армії. Османський Генштаб планував вести війну на два фронти: на Кавказі проти Росії, у районі Суецького каналу та в Єгипті – проти Британії. Передбачалося також залучення у війну Ірану й Афганістану.

30 жовтня німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау» пройшли у Чорне море і бомбардували порти Севастополь, Феодосію, Новоросійськ. У відповідь російський уряд оголосив війну Туреччині й проти ночі на 2 листопада війська російської Кавказької армії перейшли кордон. 12 листопада Османська імперія оголосила «священну війну» (джихад) Британії, Франції та Росії. Турецька армія розпочала наступ у Вірменії в напрямку на Карс і Батум.

У цей період російське командування поставило своїй Кавказькій армії завдання: утримати залізницю Баку–Владикавказ і Військово-грузинську дорогу (Тифліс–Владикавказ); обороняти Баку і не допустити проникнення турецьких сил на Північний Кавказ, де їх поява могла викликати повстання гірських народів (черкесів, чеченців, дагестанців); організувати наступ російських військ у Західну Вірменію, розраховуючи на підтримку місцевого населення. Та 1914 року жодна зі сторін не досягла запланованих результатів. Російські війська не здобули фортецю Ерзурум, а турецька армія – порт Батум. У 1915 році воєнні дії проти Османської імперії союзники вели на Кавказькому, Месопотамському, Сирійсько-Палестинському фронтах. Виконуючи план із розгортання «джихаду» і прагнучи втягнути Персію (Іран), Афга­ністан і мусульманські народи Російської імперії у відкри­тий виступ проти Антанти, 3-я турецька армія, корпус Халіл-бея і курдські загони у квітні 1915 року вторглись у Перський Азербайджан. Вони намагалися захопити плацдарм для наступу на Баку.

З початку 1915 року британські та французькі кораблі намагалися форсувати протоку Дарданелли з наступ­ним ударом по Стамбулу. 25 квітня розпочалася висадка британських десант­них військ на півострові Галліполі, щоби забезпечити безперешкодний прохід флоту в Мармурове море. У десанті взяли участь 81 тис. вояків. Попри сприяння флоту, союзні війська не змогли зломити турецький опір і домогтися відчутних результатів. До кінця 1915 року британці та французи зазнали тут великих втрат (146 тис. осіб) і змушені були евакуювати залишки своїх військ.

У цей час у місті Ван турецькі солдати обстріляли вірменських жінок. Це викликало вірменське повстання проти турків, яке розпочалося 7 квітня 1915 року. Слабо озброєні повстанці оборонялися цілий місяць у вірменському кварталі міста Айгестан аж до приходу російських військ 6 травня.

Турецькі солдати конвоюють затриманих вірмен. 1915

Повстання у Вані стало приводом до турецького терору проти вірмен. 24 квітня почалися арешти вірмен у Константинополі, а 27 травня міністр внутрішніх справ Таалат-паша видав наказ про депортацію вірмен у пустельні райони Сирії та Месопотамії. Сотні тисяч людей виганяли з їх осель і гнали у пустелю, де вони гинули від голоду та спеки. Депортація супроводжувалася масовими вбивствами вірмен турками та курдами, яких заохочували до масакри урядовці Османської імперії.

Депортація

Мапа депортаці та геноциду

Терор проти вірмен тривав практично до початку 1920-х. Загалом загинуло, за різними оцінками, 800–1500 тисяч вірмен. У 1922 році на території Туреччини залишилося 150 тисяч вірмен. Сотні тисяч їх рятувалися втечею за кордони Туреччини. Багато з них осіло у Європі (зокрема у Франції) та Америці. Частина перебралася до Східної Вірменії, яка у 1917–1920 рр. була незалежною під владою дашнаків (Демократична Республіка Вірменія). Разом з людьми було знищено багато церков, монастирів, цвинтарів і пам’яток культури вірменського народу в Туреччині.

Вірменські націоналісти склали "чорний список" із 80 найактивніших організаторів винищення їхнього народу. Більшість із них загинули від рук вірменських бойовиків, які вбили також кілька тисяч виконавців геноциду (операція «Немезіс»). 16 березня 1921 р. у Шпандау (передмістя Берліна) Согомон Тейлерян застрелив колишнього міністра Таалат-пашу. На початку 1920-х були вбиті турецькі урядовці: Джемаль-паша, великий візир Саїд Халім-паша, Шекір-бей. Колишній військовий міністр, герой Дарданельської битви Енвер-паша був вбитий 4 серпня 1922 року в Центральній Азії радянськими командирами (вірменами за національністю) Акопом Мелкумовим і Георгієм Агабековим.

В роки І Світової (1914–1918) та греко-турецької (1919–1923) воєн турки знищували також айсорів (ассірійців) і понтійських греків, які жили на південному узбережжі Чорного моря (Самсун, Трапезунд, Сіноп)

Випускник Львівського університету, юрист Рафал Лемкін (1910–1959) дав у 1942–1944 р. визначення геноциду (ludobójstwo) щодо масового винищення вірмен в Туреччині та злочинів ІІ Світової війни. Генеральна асамблея ООН прийняла 11 грудня 1946 року постанову, згідно з якою, геноцидом вважається "відмова від визнання права на існування цілих людських груп" (Козицький А. Геноцид // Світова історія ХХ століття. – Львів, 2008. – С. 185).

У 24 країнах світу винищення вірмен офіційно визнано геноцидом (Австрія, Австралія, Аргентина, Бельгія, Ватикан, Венесуела, Вірменія, Греція, Італія, Канада, Кіпр, Литва, Ліван, Нідерланди, Німеччина, Польща, Росія, Словаччина, США, Уругвай, Франція, Чилі, Швейцарія, Швеція). Геноцид вірмен визнали також окремі регіони Великобританії, Іспанії, України (АР Крим, 2005). Але Туреччина відмовляється визнати свою вину за винищення вірмен. Це стало однією з причин, що перешкоджають вступу Туреччини до ЄС.

З нагоди 50-річчя геноциду в столиці Вірменії, Єревані, на пагорбі Цицернакаберд розпочали спорудження Меморіалу його жертвам. Будівництво (архітектори С.Калашян и В.Хачатрян) завершили через два роки, бо у 1968-му Єреван відзначав своє 2750-річчя, на яке мали з’їхатися вірмени з усього світу. До меморіального комплексу входять: 44-метрова стела, яка символізує відродження вірменської нації; 12 нахилених до центру плит, що нагадують про 12 вілаєтів, де жили в Туреччині вірмени; вічний вогонь, що горить під ними на глибині 1,5 метри; стометрова стіна з назвами міст і сіл, де відбувалося винищення вірмен.

​

Загалом у 25 країнах світу споруджено 135 меморіалів геноциду вірмен. У Львові на подвір’ї Вірменської катедри також встановлено пам’ятник-хачкар.