«Технологія – ніщо. Важливо вірити в людей,
вірити, що вони добрі й розумні, та що коли
ви даєте їм засоби, вони зроблять за їх
допомогою дивовижні речі».
Стів Джобс
Починати статтю про виставку етнографічного репортажу французького автора Вінсента Муна епіграфом Стіва Джобса, та ще й про технічні засоби, може здатися щонайменше дивним, або й недоречним. Спробую, відтак, пояснити, чому мені пригадалася ця цитата в контексті даної статті. Справа в тім, що мені вперше випало писати рецензію про виставку, так би мовити, дистанційно.
Презентація проекту "Відчуй Україну" у Львівському Палаці Мистецтв
Бо всі презентовані на виставці відео-твори були доступні в мережі, і звіт з відкриття виставки також: XXI-е століття відкриває нам широкий спектр можливостей, які необхідно вміти правильно використати. Можливість знімати відео чи робити фото лежить зараз в кожного у кишені, тому ми недооцінюємо цього дару, на який роками працювали тисячі людських голів та рук... І все для того, щоби ми могли сьогодні без упину робити селфі, зовсім не подивляючи можливостей всіх цих менших і більших коробочок, які нас оточують. Цікаво, скільки разів крутяться у гробах Тальбот або брати Люм'єр, коли на матриці айфона вчергове відображаються чиїсь пухкенькі губки? Але вернімося до теми.
Людина не в змозі охопити весь об'єм часу, який проіснувала Земля, людина просто неспроможна усвідомити реальну кількість днів та років, які людство провело на планеті. Що вже там говорити: нам важко усвідомити порівняно мізерні часові відрізки: інколи розповідаєш про якусь подію, вірячи, що вона відбулася минулого року, а тут раптово усвідомлюєш, що пройшло вже десять. І динаміка життя чим далі, тим невпинніше збільшується. Цю часову центрифугу з усіх сил розкручують і старі, і нові медіа. Перші –силою переконання, а другі – просто самим своїм існуванням. Не загубитися в цьому лабіринті технологій стає все важче, оскільки застарілі сенси буття видаються мізерними на фоні найновіших та тих, які пророкують майбутнє. В гонитві за новішою моделлю айфону, чи більшою кількістю пікселів втрачається чистота сенсу: ми забуваємо, що телефон потрібен нам насамперед для спілкування, а камера – для того, щоби колекціонувати найважливіші миті життя. Проте кожна мить сьогодні видається найважливішою, а відтак жодна з них не є такою насправді. Можливість робити сотні миттєвих фото не поповняють фото-фонд сотнями шедеврів, натомість засмічують наш інформаційний простір візуальним шумом.
З пункту сьогодення відвертим марнуванням часу видаються найпростіші заняття, які становили сенс життя наших предків. А величезна кількість професій стає історією, передавши естафету дивним покручам: конкретну та зрозумілу роботу виконують машини, люди ж займають найрізноманітніші посади, назви яких годі запам'ятати, а обов'язки, пов'язані з ними, дуже важко розрізнити. Якщо донедавна роздвоєння особистості вважалося хворобою, то важко сказати, чи сьогодні це відхилення не стало нормою: ми провадимо два життя: реальне та віртуальне. Нещодавно така перспектива здавалася ймовірною, проте лише в далекому майбутньому. А вже сьогодні оновлення статусу в соціальній мережі – запорука твоєї сучасності/повноцінності, адже ти можеш бути геніальним фотографом, музикантом, та хоч сантехніком, проте, якщо тебе не можливо знайти в пошуківнику – тебе з усіма твоїми здобутками для людства не існує.
Зрештою, та частина людства, яка розуміє сенс прогресу та еволюції культури, і невпинно намагається відрами вливати у культуру свіжу кров, мимоволі мучиться питанням, яке постійно турбує і переслідує тебе, немов нав'язливий страх: чи речі, котрі я роблю, достатньо важливі? Чи надмірні інновації не знищать разом із усім відверто архаїчним також того найважливішого? Чи не зачепить таке омолодження ДНК культури, як збірного поняття, і ДНК всіх, або окремих регіональних культур? І чи не стане це причиною культурної мутації, виродження... А, можливо, цей процес вже почався?
Вінсент Мун, чи то пак Метью Саура – фотограф, оператор і музичний продюсер із Франції. Найяскравіші кар’єрні сплески в житті Муна – це співпраця в проекті Take Away Shows і спільне музикування з різними знаними гуртами та виконавцями, як то: R. E. M та Том Джонс. Проте ці етапи були лише першим поштовхом до справді сенсовної та важливої праці в житті Муна – до його стихійних подорожніх досліджень. Те, чим Мун займається зараз – це зйомки етнічних колективів та людей, яких він зустрічає в своїх подорожах. Мун втілює всі свої проекти самостійно, без фінансової підтримки, а результатом ділиться в мережі. Всі готові фільми доступні на його особистій сторінці під вільною Creative Commons ліцензією. Таким чином, будучи колись частиною вже нової музичної культури – тієї, яка прагне бути незалежною та вільною (я говорю зараз про період, коли він знімав кліпи для інді-виконавців), – він став ще вільнішим: почав реєструвати музику, секрети якої криються в самій природі...
Фолк-гурт "Йорий Клоц" на презентації проекту "Відчуй Україну" у Львівському Палаці Мистецтв
Наші справи завжди розповідають про нас більше, ніж слова, ще більше розповідають жести та міміка. Стилістика (а отже прихована міміка та жести) Мунових відео розповідає нам про те, наскільки він любить простоту, чистоту, відвертість та справжність. Техніка зйомки може здатися недосконалою, хтось навіть скаже: «Ги, дивися, чувак знімає та, як моя дружина недавно весіллє на тіліфон назнімала: всьо не у фокусі і одні ноги в кадрі», – і, можливо, трафить в яблучко; бо його фільми настільки справжні і живі, як сама реальність. В картинах Муна навдивовижу відсутній сам оператор. Процес зйомки абсолютно неакцентований. Фільми Муна, наче матеріалізована уява: не потрібно закривати очі і уявляти, як поруч, на лузі, грають музики, чи в квартирі співають і танцюють люди – зображення стає псевдо-об'ємним: крізь монітор чути характерний запах села, здається, можна доторкнутися до картин і відчути рельєф тканини вишиванок і вишиті нитками узори. Відео на моніторі стає реальнішим за реальність твоєї кімнати і – що парадоксально – такий ефект досягається зовсім не надчітким та захмарним числом роздільної здатності відео, а, навпаки, розмитим та хитким зображенням. Інколи загальні плани розфокусовані, так, наче спеціально знівельовані: весь акцент зосереджено на головних героях, яких не завжди видно повністю, інколи це дуже близькі плани, на яких видно окремі частини облич. Камера наче повторює твої рухи голови, якби ти був учасником цього дійства, і дещо хаотичні погляди реальної людини. Адже в реальному житті ми також зауважуємо лише найважливіші деталі, тоді як задні плани зазвичай розмите тло – декорації для першого плану.
Окрім самого співу, про який, звісно ж, можна написати не лише десятки статей, але й цілу дисертацію (залишу цю тему етнографам), у звуковій доріжці фільмів цілком природньо появляються уривки випадкових розмов, сміх, гавкіт собак, або навіть звертання героїв до тварин; такий виразний момент проскакує в фільмі про Лукерію Кошелову. Взагалі це відео, здається, найбільш динамічним. Сама героїня випромінює відповідну атмосферу протягом всього фільму. Своєю безпосередністю та ексцентричною поведінкою Лукерія нагадує рок-зірку.
Загалом весь відео-матеріал настільки дихають свободою та безтурботністю, що не віриться, ніби в цей же час, на цій же Землі існують мегаполіси, метушня, війни, теракти і вся ця «реальність». Дивлячись на музикантів, танцюристів (а так насправді простих людей з різних куточків України), наче в машині часу переносишся в часи, які нам відомі, власне, лише з текстів народних пісень та літератури. Але ж це історії, достовірність яких ми не зможемо перевірити, а фільми Муна дають надію на те, що ці історії не стануть історією. Їхня чесність та простота настільки відверта, що здатна переконати нас, наче такими веселими та безтурботними були наші предки. Він неначе переконує нас: це правда, вони були саме такими і – крапка! А оскільки я знімаю це відео в ХХІ столітті, то і ви зараз такі ж – нічого не змінилося. Подивіться! Це ви, такі ж, як і сотні років тому!
Ще один герой Мунових фільмів – природа. Ще недавно виїзди «на природу» для міщан, звісно, тих, котрі не мають родини на селі, були забаганкою. Чому? Бо ще донедавна в цьому не було жодної потреби. Натомість з кожним новим роком такі виїзди є реальною необхідністю, адже прірва між людиною та природою стає вже майже безкінечною. І доки ця прірва не переросла в сингулярність, то оздоровчі контакти з живою природою – єдиний вихід. Саме контактуючи із «селом» в широкому розумінні цього терміну, бажано з тим, якого цивілізація торкнулась по мінімуму, ми майструємо собі більшу лопату для викопування з-під териконів нашого національного склерозу того набутку, чи спадку, про який говорить у карпатській хроніці Остап Костюк і набуваємо тих рис, які не дадуть засохнути нашій душі, як тілові не дають виснажитися різноманітні вітаміни.
Кобзар Лайош Молнар на презентації проекту "Відчуй Україну" у Львівському Палаці Мистецтв
І на останок. Чудо полягає в суперпозиційній (чи, може, суперпозитивній) оксиморонності всієї цієї розповіді. Адже той факт, що я зміг все це написати, тобто, описати презентацію етнографічного відео-матеріалу Муна у проекті Юрія Гнатковського «Відчуй Україну» (Львівський Палац Мистецтв, березень 2015-го), перебуваючи на відстані сотень кілометрів від місця, де вона реально перебувала, та ще й на основі відео, яке було знятий по всій Україні – це справжнє чудо. Чудо, яке для всіх занадто очевидне. Інша площина чуда полягає в тому, що ці відео – цілий світ, який можна переносити з собою в кишені і ділитися цим світом з іншими, а також обмінювати свій світ на чиїсь інші світи. На практичності такого чуда наголосила теж історик мистецтва Наталя Космолінська на презентації проекту «Відчуй Україну»: «Зараз дуже важливо познайомити Європу з реальною Україною і реальними українцями, а не з тими віртуальними образами, які в європейській пресі просуває Росія...». Це чудо – квінтесенція нашого часу: завдяки технологіям ми можемо бути одночасно скрізь, проте є небезпека опинитися ніде; мати кілька тисяч друзів і не переривати контакту з ними цілодобово, проте бути самотніми; щосекунди долати величезні відрізки часу, та що там – узагалі не залежати від часу, проте насправді витрачати дорогоцінні години, звані життям, всього лиш клацаючи мишкою... Одна з героїнь фільмів Муна, здається, з репортажу про ансамбль «Древо», сказала: “Інколи мені здається, що я вже ніколи так не засміюся, як колись сміялася”. Яка бездонна меланхолічна туга в цих словах, проте щастя цих слів в тому, що вони ніколи не стануть минулим. Бо завдяки Мунові ми зараз маємо модель, проекцію, аватар цього і схожих світів, і можемо його тиражувати і розповсюджувати. Він перестає бути обмеженим територіальними рамками чи кордонами, він скрізь – це вічна гьотівська цитата «спинися мить, прекрасна ти», тільки вона ніколи не спиниться, тому це ще краще.
Власне, логічною еволюцією цього чуда став проект «Відчути Україну». Надихнувшись матеріалом, який зняв Мун в Україні, директор Львівського Палацу Мистецтв Юрій Гнатковський задумав подати його у формі інтерактивної виставки, яка б поєднала в собі крім візуальної, ще й звукову та тактильну складову. Взявши за основу мандрівний аспект Мунової творчості, куратор побудував виставку як невеличку подорож культурою України, подорож лабіринтом Мунових фільмів, дороговказом по якому слугує ретельно підібраний музичний супровід автентичних українських інструментів. Весь шлях встелений реальною травою, тому при бажанні його можна пройти босоніж, послабивши таким чином часово-просторові бар'єри між століттями, історіями і культурами, стати на якийсь час ближчим до природи, а отже – до «програмного коду», який становить основу всіх культур. Це наче віртуальна реальність навпаки – реальна віртуальність, у якій трава відіграє роль зовнішнього контролера, підсилюючи ефект природи у Мунових відео. Нам пропонується намацально, за посередництвом банального, здавалося б, контакту із травою, зблизитися із природою, яка нині стала для нас чимось не менш віртуальним за комп'ютерну гру. Ми маємо нагоду заплющити очі і побачити Україну, почути Україну, відчути Україну...
PS. Як на мене, знайти баланс між нами сьогоднішніми (у всіх сенсах цього означення) і нами минулими (яких ми вже майже забули) – це завдання найбільшої ваги. Але є дещо ще важливіше, без чого ми цього завдання не виконаємо: для того, щоб досягнути цього балансу, нам потрібна історична і культурна пам'ять. Як маячок, який миготітиме у темряві позаду нас, хоча б приблизно вказуючи на ту часову відстань від нас колишніх до нас сьогоднішніх, наглядно візуалізуючи, не даючи забути весь той час, який ми пройшли. Маючи цей шлях відступу, ми зможемо впевнено і сміливо йти вперед до «світлого майбутнього». Виходить так, що єдиний ключ, яким ми можемо відчинити двері до нашого майбутнього, закритий за цими ж дверима, це – наша традиція. Проект Вінсента Муна та Юрія Гнатковського екстраполює наше минуле на сьогодення за допомогою найновіших засобів, а відтак робить історію сучасною, якщо не сучасністю. Він перекладає старовину мовою комп’ютерного коду, записуючи наш найстаріший ДНК одиничками та нулями, а, отже, роблячи його зрозумілим навіть для машин, не даючи таким чином культурному коду старіти і вироджуватися. Отже, якщо еліксиру фізичної молодості людство наразі так і не знайшло, і шукатиме його ще довго, то принаймні можемо ствердити, що те, чим займається Вінсент Мун, та всі ті, хто творить схожі проекти чи підтримує їх – насправді винайшли еліксир вічної молодості принаймні для культури.
PPS. Від 23 квітня проект "Відчуй Україну" місяць презентуватиметься у галереї Galerie II E-WERK (Фрайбург, Німеччина)
22.04.2015