Піднятий зїздом патріотів руских проєкт подїлу Галичини після границь етноґрафічних спонукав і N. Reform-y краківску до трох статей, датованих зі Львова, а надписаних: Ruski program podziału kraju.
На статьї ті хочемо відповісти.
Розвідку свою починає незвістний автор, однакож демократ польскій, признанєм факту, що проєкт подїлу Галичини після границь етноґрафічних не єсть річею новою, позаяк уже в 1860-их роках і пізнїйше підносили єго Русини галицкі. Однакож він обиджуєсь тою для него многозначущою обставиною, що проєкт сей підняли на ново посли рускі, межи ними д-р Савчак, Юл. Романчук та д-р Окуневскій, і що "народовцї" або т. зв. "українофіли" зі справою сею на зїздї львівскім дня 25 марта зсолідаризувались, коли первістно подїлу Галичини домагались нїби лише такі звані "святоюрцї", а пізнїйше "Слово" та "Червоная Русь", по судї автора дневники, заступаючі интереси фракції москвофільскої на Руси галицкій.
Що подїлу Галичини на дві части, руску і польску, домагались в 1860-их роках "святоюрцї", факт сей оправдує автор згаданих статей тим, що "святоюрцї" від 1848 р. аж до свого упадку (мабуть в 1866 р.) були сторонництвом на скрізь реакційним і поліційно-бюрократичним, противним всяким національним змаганям в Австрії. Сторонництво се жадало дла шкіл середних в Галичинї викладового язика нїмецкого, узнаючи язик рускій до викладів в ґімназіях недостаточно розвитим, і тим вкрутило ся в ласку тогдїшних потентатів нїмецких. За тую цїну згадані потентати уважали "святоюрцїв" найвірнїйшим союзником своїм межи всякими національними сторонництвами в Австрії і піддержували их. Однакож сторонництво "святоюрцїв" зрадило — по гадцї автора — своїх опікунів нїмецких. Зискавши у них повне довіріє, "святоюрцї" удержували тайком найтїснїйші зносини з россійскою панславістичною аґітацією в Петербурзї, ворожою идеї державній австрійскій, і через весь час підготовляли грунт для идеї: "Русь і Россія все одно", перероблюючи помалу язик рускій на россійскій. "Святоюрцї" були при тім сторонництвом теократичним, були соціялістами, бо підаяли оклик: "лїси і пасовиска!", були і сторонництвом неморальним, бо крилошане святоюрскі розтратили фонд вдовичо-сирітскій. Такому сторонництву — каже N. Reforma — вільно було підносити проєкт подїлу Галичини, яко фракції морально гнилій, а в політицї переворотній, — яко такій, що хотїла затратити Русь, а до Польщі відносилась вороже.
Приложивши "святоюрцям" стілько почестних епітетів, автор статей каже дальше: Первістно сторонництво се було одиноким на Руси галицкій. Пізнїйше прийшло до роздвоєня. Повстало сторонництво "молоде", "україньске" — давні "святоюрцї" мусїли скинути маску і відслонити своє лице чисто-московске, через що втратили имя сторонництва руского. Молоді підняли прапор руско-народний, повитаний симпатично всею демократією польскою (?). Чим сильнїйше обявлялась різниця межи руским а россійским напрямом, чим сильнїйше "молоді" акцептували національну окремішність Руси від Россії і т. д., — тим сильнїйше обявляв ся межи Поляками, именно в таборі демократичному напрям примирительного з Русинами поступованя (?), признана им — о скілько се було в силї автономії — що раз ширших прав національного розвою (?), коротко кажучи, такої супротив Русинів політики, котра через справедливість вела би до братної згоди і любови (?), позволила-б трудитись спільно над улучшенєм долї під всяким взглядом нещастного і збідженого краю і єго люду, а політично мала би то для Руси і Польщі далеконосне значінє, щоби спиняти россійску пропаґанду.
По тих фразах на темат симнатії Поляків та демократів польских до сторонництва "молодих", автор статей хвалить ся, що політика zgody і przyznania Rusinom ich praw розвивалась скорим кроком (?) в дневникарстві польскім і в соймі краєвім, именно в послїдних десяти лїтах, хоч Русини поступованєм своїм, солідаризуючись при всякій нагодї з москвофілами, самі псували собі симпатію у Поляків. Они лучили ся з тими, котрі неґували Русь і вели єї до Москви. А як тепер враз з москвофілами "молоді" піднесли і проєкт подїлу Галичини, то — кінчить N. Reforma першу свою статью — показалось явно, що у "молодих" суть ті самі остаточні цїли, до яких стреміло колись "Слово", а нинї "Червоная Русь".
Прочитавши першу частину розвідки, віднесли ми, признаємось, вражінє, що автор єї єсть пок. Ян Добжаньскій, колишня права рука ґр. Ґолуховского і колишний редактор Gazet-и Narodow-oї. Инсинуації, які підсуває автор розвідки в N. Reform-i першим провідникам політичним Руси галицкої, не різнять ся нї на одну йоту від тих статей, котрими звістний ренеґат рускій Ян III. засипував в своїм часї Grazet-y Narodow-y, накипілу жовчею до всего, що в 1848 р. і пізнїйше заявило себе руским в Галичинї і стояло в оборонї тої рускости як в часах першої конституції, так в часах Бахівщини, і по 1861 роцї аж до звістного маніфесту "Слова" в 1866 роцї. При тім, розуміє ся само собою, треба було исторію галицких Русинів представити в ложнім світлї, щоби оправдати факт, що Поляки галицкі від 1848 до 1866 р. до Русинів мусїли відноситись ворожо і на кождім кроцї спиняти их розвій національний.
Тілько-ж на нещастє N. Rеform-и не так складались у нас річи, як то. собі демократ з N. Reform-и видумав. В 1848 р. Русини галицкі перші подали Полякам руку до примиреня. А сталось се на зїздї славяньскім в Празї. Представителї народу руского скодифікували там дуже виразно мінімальні жаданя народу руского (в 8 параґрафах) і на основі тих жадань та признаного им повного рівноуправненя язикового в житю публичнім хотїли як наймирнїйше розвиватись в краю своїм побіч елементу польского. З тою гадкою вернули представителї народу руского з Праги, але тут застали замість равноправности рішучу неґацію Руси. "Niema Rusi!" — сей оклик був тогдї на устах кождого Поляка галицкого, а про осущенє точок праского договору не хотів в краю чути нї один Поляк. Часи не так давні, щоби про них міг забути і автор розвідки в N. Reform-i. Вправдї Русини галицкі не пійшли тогдї так далеко, як хотїли пійти і в части пійшли галицкі Поляки; они не станули в рядах революції, не зсолідаризували ся з ворохобнею мадярскою і не фантазували о відбудованю тої Польщі, котра стілько тяжких ударів нанесла Руси, а лишались льояльними для держави австрійскої і династії. І в тім лежить их цїла провина і за тую льояльність довелись тогдїшним провідникам Руси галицкої такі епітети из сторони N. Reform-и, мов то так звані "святоюрцї", по знесеню першої конституції, були в Галичинї сторонництвом реакційним і поліційно-бюрократичним. Що "святоюрці" тогдішні навіть не думали о панславізмі в якій-небудь формі, то признав нехотячи сам автор розвідки в N. Reform-i, кажучи як найвиразнійше, що ті "святоюрцї" лише за-для того в школах середних не хотїли завести язика руского викладового, бо уважали сей язик ще за мало виобразованим. Як би тогдїшні святоюрцї були дїйстно москвофілами, то чей же, хотячи завести россійскій язик в школах середних, не могли були сказати, що язик россійскій єсть ще за мало розвинений до викладів шкільних. "Святоюрцї" були лише Русинами і бажали розвою лише на своїх питомих національних основах. Автор статей N. Reform-и міг був назвати их шварцґельберами, антіреволюціонерами, станьчиками рускими, льояльними аж до пониженя малого, але "святоюрцї" не були нїколи елементом реакційним, а тим менше поліційно-бюрократичним. На се нема доказів.
Що більше! Автор згаданих статей, наколи хотїв обєктивно судити Русь галицку в лїтах по 1848 р. аж до другої конституції (1861 р.), міг сказати, що вже тогдї пок. Зубрицкій і всякі автори "Антологій", "Лад" і "Конюших" стреміли до обєдиненя язикового з Россією, бо се суть факти, але на Русь галицку і єї тогдїшних заступників не вільно єму було кидати тої чорної тїни, наколи хотїв бути справедливим і, як на демократа пристало, служити историчній правдї. Неправдою далеко не зайдемо, а лиш погіршимо справу.
Друга річ, що зараз до 1848 р. за часів Бахівщини посипались на Русинів галицких тайні доноси до канцелярії віденьскої з тих сфер, котрі за всяку цїну хотіли нарід польскій обмити з духа революційного, представити єго в світлї льояльнім, а Русинів зробити елементом крайно небезпечним для Австрії. Авторови статей N. Reform-и повинно бути звістно, які реляції о Русинах посилав пок. Голуховскій до кабінету Баха. А було тих реляцій аж 38, котрими остаточно достижено навіть цїли. Длятого, наколи хто, то ті сфери відгравали тогдї ролю поліційно-бюрократичну, але під нїяким условієм "святоюрцї".
Автор статей N. Reform-и міг був тогдїшним "святоюрцям" закинути недостаток духа славяньского, недбалість про розвій рускости, неоправдану симпатію до нїмецкости, за велике довіріє до централістів віденьских, але анї пок. Яхимович на становищи владики перемиского, анї пок. Михайло Левицкій яко митрополит не були голосителями утопій панславістичних і язикового обєдиненя з Россією. Мужі ті були дуже немилі сучасним політикам польским, бо стояли в суперечности з их далеко идучими плянами реставраційними, а роботою своєю, т. є. будженєм духа руского, закладали житвий протест против неґації Руси. Мужі ті боролись против всяких тайних инсинуацій, против експанзивної політики польскої, русчили церков і школу народну, клали підвалини під будову самостійної Руси, дбали вже тогдї о просвіту народну, а єсли чим і против кого провинились, то лиш провинились рускостію против того табору Поляків, котрі Руси в загалї співали тогдї "вічную память".
В тім положеню застав Русинів рік 1861 і нова конституція. Враз з другими народами посягнули і Русини галицкі за свободами конституційними. Довіріє, яке покладали Русини в Нїмцях, увінчалось несподїваним плодом. Статуг соймовий і ординація виборча Шмерлінґа засудили Русинів на вічну меншість в соймі краєвім. На 151 посольских крісел довелось Русинам лиш 43. Анї соціяльні, анї національні интереси народу руского не найшли для себе обезпеченя. Поляки майоризували их на кождім кроцї як в соймі так і в делеґації до ради державної. А як більшість польска обходилась з Русинами, о тім свідчать найлучше слова одного посла польского з тих часів, котрий сказав: "Не йдете з нами рука в руку в радї державній, пождїть, ми вас за то станемо бити в соймі." І додержали тогдїшні посли польскі слова свого. В соймі бито нас, анульовано вибір послів руских, віддано школи народні під управу польскої ради шкільної (27 грудня 1866 р.), заведено в тих школах язик польскій яко обовязковий предмет науки, спольщено всї середні школи (1867/8 р.), Русинів-урядників висилано систематично на мазурщину, а урядників-нїмцїв, прихильних Русинам гнано з краю або пенсіоновано. Яких кривд дізнала тогдї Русь, о тім можна широко прочитати в пропамятнім письмі, висланім до корони 31 грудня 1866 р., надписанім: Denk- und Beschwerdeschrift der galizisch-ruthenischen Landtagsabgeordneten über die Beschlüsse und Vergänge im galiz. Landtage in der Periode 1861—1866).
Якій же вихід лишив ся тогдї Русинам? Не було другого, як жадати зміни невідрадного положеня через подїл Галичини. І ось причина, задяя якої "биті" Русини 13 жовтня 1864 р. предложили міністерству Шмерлінґа проєкт подїлу краю.
[Дѣло, 18.04.1890]
IІ.
Русинів галицких в новій epі конституційній не тілько бито дома, в соймі краєвім, — их бито або над ними переходжено до порядку дневного і в радї державній і в кабінетї Шмерлінґа, мимо того, що они від 1861—1866 р. під проводом Литвиновича не бавились в абстиненцію, як се робили Мадяри, Чехи і Поляки на переміну і рівночасно, а вірно підпирали батька нещастного статута краєвого, рицаря Шмерлінґа. Не помогла руским дeлeґaтaм у Відни их вірноконституційність. Над пропамятними их письмами до ради державної і міністерства, котрих то письм була до марта 1866 р. спора вязанка, переходжено систематично до порядку дневного, хотяй в тих письмах так звані "святоюрцї" не ставили до правительства високих жадань, a хотїли лише малої запоруки для своїх прав національних, именно допущеня язика руского до житя публичного, епископства руского в Станіславові та получшеня долї духовенства руского. І Нїмцї-централи причинились проте до того, що Русинам галицким не лишилась друга дорога до виходу, крім жаданя подїлу краю після границь етноґрафічних. Интриґа против Русинів найшла приступ до всїх сфер правительственних, а доноси ґр. Ґолуховского не тілько у Відни вінчались ycпіхом, але поставили єго в-друге на чолї правительства краєвого. І почалась тогдї в Галичинї акція крайної нетерпимости та переслїдованя руских урядників і такі шиканади всякого роду, що богато світскої і духовної интеліґенції рускої опустило Галичину і перенеслось до Россії. Голуховскій став для Русинів галицких тим, чим був колись Рішелє для Гуґенотів француских. Почалась еміґрація до Россії, а натомість настала еміґрація множества Поляків з Парижа, Познаня і Конґресівки до Галичини на всякі катедри і автономічні становища. Політики польскі аж затирали руки з радости, що вже мов-то удалось им звіяти Русинів з лиця землї, що вже на Руси буде Польща.
І що дивного, що посеред сеї неґації Русинів в соймі і у Відни, по-при ті драконьскі міри пок. Ґолуховского і при заїлости тогдішної праси польскої — дневник рускій "Слово" задув тогдї в трубу россійску і сказав: "не можна нам бути Русинами, то будьмо Россіянами"; що одна частина интеліґенції рускої пустилась на ту бистру струю демонстрації і що Головацкій спинив ся враз з Ріґером в 1868 р. аж на етноґрафічній виставі в Москві. Нетерпимість польска видала сей овоч, неґація прав народу руского і хибна політика кабінетів віденьских загнала частину Руси в той кут, немилий для династії, а небезпечний для держави.
Вправдї против маніфесту "Слова" з 1866 р. виступили тогдї з явним протестом такі патріоти, як Литвинович, Лаврівскій, Куземскій і другі. Нарід сам, розуміє ся, не зсолідаризував ся з демонстрантами, що, натворивши лиха, самі небавом перенеслись за кордон. Але Полякам і заинтриґованому правительству досить було сих прав, щоби з тим більшою силою накинутись на Русь. Байст розвязав тогдї більшости соймовій руки, сказавши звістні слова: In wie ferne die Ruthenen als eine Nation bestehen sollen, wird dem galizischen Landtage anheimgestellt. І настав той час, тяжкій для Русинів галицких, що Полякам дано тогдї в дорозї адміністративній всї средства до польщеня Руси, як: раду шкільну краєву, язик польскій урядовий, університет львівскій, а они самі порішли в соймі спольщенє всїх народних і середних шкіл.
N. Reforma признає вправдї сама, що під той час, т. є. в 1860-их роках, витворилось на Руси чисто-народне сторонництво, котре она називає "молодим" або "українофільским". Але спитаємо, чи сему сторонництву сойм галицкій або правительство признали коли-небудь і які-небудь уступства? Чи зглянув ся сойм галицкій на нарід рускій, — котрий чей-же не був мoскoвским! — і чи зробив що-небудь для єго розвою духового? В актах з тих лїт нема нї одної коми на тім поли. Тілько всего, що в академічній ґімназії у Львові позволила більшість соймова учити по руски і в чотирох низших клясах, а на університетї з ласки Шмерлінґа виднїли 3 суплентури. Так обходжено ся з Русинами без різницї, чи они придержувались "Слова", чи остались "Рутенцями святоюрскими", чи належали до табору "молодих". На словах було часом і трохи нїби-то симпатії для табору народного. Сам Ґолуховскій, щоби замаскувати свой драконізм, нїби то сприяв поставленому кількома людьми в 1866 р. на короткій час окремому, центральним правительством субвенціонованому орґанови мов-то рускому ("Русь") але без проґрами і без людей. Однакож на дїлї була заєдно крайня неґація всїх таборів руских і poczciwego ludku. Одним не давано нїчого яко "москалям", другим не давано яко "святоюрцям", а третим велено ждати, аж поки підростуть.
І чи в виду того може автор статей N. Reform-и говорити на темат, мов-то Поляки а именно демократи польскі відносились до народовців симпатично; що в міру, як "народовцї" вбивали ся в силу і чим-раз яснійше акцентували окремішність свою національну, Поляки признавали им чим-раз ширші права до національного розвою; або були для них справедливими? Скажім собі лучше правду в очи, що договір наш праскій лишив cя як колись Гадяцкій і всякі другі лише на папері, що за нашу льояльність для Австрії а нельояльність супротив ваших звістних змагань ви нас ненавидїли, що ваша праса горіла заєдно нетерпимостію супротив нас, що ваш Ґолуховскій интриґував против нас, що в часї нової ери конституційної більшість ваша соймова за цїлих 30 літ не подала нам нїчого крім одної ґімназії рускої, і що ви самі були причиною, що рускі посли вже в 1864 р. мусїли жадати подїлу Галичини, щоб нарід свій спасти від гибели, котру готовили єму ваші політики.
Але ми скажемо вам ще щось більше. Роздор, якій зготовила нетерпимість ваша супротив нас, хотїли ми в 1869 р. злагодити бодай якимись паліятивними средствами. В тім роцї засїдало в соймї галицкім 30 послів руских. Крім Юл. Лаврівского, котрий був заступником маршалка краєвого по смерти митрополита Литвиновича були послами: Наумович, Ковальскій, Павликів, Малиновскій, Дзерович, Гушалевич, Коцко, Петрушевич, Минкович, Ищук, Пилипів, Сич, Ковбасюк, Королюк, Кирпичний, Лепкалюк, Гуляк, Макович, Манастирскій, Дзюбатий, Боднар, Сапрука, Папчук, Зиньчак, Лавринович, Янівскій, Крижановскій, Кульчицкій і Базилевич. Девятнацять з тих послів належало до стану селяньского, отже ж не були москвофілами, а прочих 11 з посеред интеліґенції рускої і N. Reforma не посудила-б тогдї о москвофільство. Пок. Юл. Лаврівскій внїс був тогдї на 26 засїданю 3 сесії a 2 періоду сойму краєвого на дни 27 жовтня 1869 р. проєкт до закона о відносинах національних в Галичинї. Проєкт сей підписали всї згадані посли без виїмки. Заступники конституційні народу руского відступили від жаданя подїлу Галичини, а за то домагались дли народу свого якої-такої рівноправности. Они стреміли до зложеня якогось modus vivendi, заснованого на справедливім полагодженю бодай найбільше наглих потреб руского народу. Зробили се они з повним довірієм до більшости соймової польскої і з всякою щиростію. Пок. Юл. Лаврівскій мотивував тогдї внесенє своє словами: "Хвиля та, в котрій забираю голос, єсть для нас важна і торжественна. Маю заявити, що залишаємо давну політику, котрої ми придержувались до сего часу взглядом вас і вступаємо на нову дорогу." В дальшій річи своїй указав Лавровскій на факт, що в 1866 р. держава австрійска устроїлась на инших підставах (на дуализмі), а що душею того устрою єсть взаїмне порозумінє котрого жадає від всїх народів добро держави, країв і народів. По заключенім примиреню успокоять ся пристрасти, а вся увага народів звернесь на процвіт матеріяльний і моральний країв. Коли части будуть спокійні, буде і держава сильна. Межи Долитавщиною а Залитавщиною наступило вже примиренє, помирились і Хорвати з Мадярами, але доки не наступить і в прочих провінціях таке примиренє, доти не буде добра в Австрії. Наколи-ж для добра Австрії мирять ся різноплеменні народи, то о скілько більше повинні і ми се зробити. Нарід польскій і рускій суть собі побратимами та дуже зближені до себе під взглядом ґeoґpaфічним і етноґрафічним. Тисячі звязей лучать нас, родинні, товарискі, уговорні і всякі прочі, — нас і смерть не розлучає, бо і гроби наші суть спільні, а католицизм, котрого єсьмо вірними синами, удержує тую звязь і по смерти. Ми подаємо вам руку до згоди, звертаємось до вас, виступаємо з уміркованими жаданями, а від вас зависить тепер або приняти ті справедливі на незадавнених правах природних нашої народности основані жаданя і внесеня і принявши совістно их виповнити,— а тогдї будем дальше в згодї для добра краю спільно трудитись, — або відкинути ті жаданя, а тогдї вертаємо на давну путь і скінчена місія наша.
А які мінімальні були тогдїшні жаданя послів руских!
Провідною гадкою примиреня мала бути неподїльність краю і рівноуправненє з великими уступствами в користь Поляків галицких. Намістництво і другі краєві власти мали урядувати виключно в язицї польскім. Польскій більшости соймовій лишено до волї, чи і кого она з посеред Русинів вишла в делеґації до ради державної. В радї державній мали посли обох народностей становити один клюб і спільно боронити интересів Галичини. Лаврівскій пригадав тогдї Полякам і поодинокі точки давнїйшого договору польско-руского в Празї і відчитав их навіть. А стояло в тім договорі, що для всїх урядів громадских і міских застерігаєсь уживанє язика місцевого переважаючої народности; що всякому горожанинови даєсь повна свобода уживаня язика польского або руского у всяких зносинах з властями; що ті власти будуть відповідати в язицї сторін; що в пoвiтax о мішанім населеню урядники мають уміти оба язики; що в школах народних буде язиком викладовим язик більшости національної з застереженєм, що меншість може мати свою окрему школу; що в третій клясї шкіл народних в руских школах буде язик польскій викладовим, а язик рускій в школах польских, — і то в цїлім краю; що для обох народів будуть окремі ґімназії; що в кождій ґімназії буде молодіж учитись исторії обох літератур; ще власти краєві центральні будуть з рускими властями переписуватись по руски, з польскими по польски; що в соймі краєвім оба язики будуть рівноуправнені; що всякі ухвали і розпорядженя властей будуть видаватись в обох краєвих язиках і що адміністративний подїл краю буде річею сойму, наколи покажесь потреба такого подїлу.
Указавши на ті точки договору праского, Лаврівскій заявив в имени всїх послів руских, що их жаданя ще суть менші. Годї нам на сїм місци повторяти всї параґрафи проєкту угодового з 1869 р. Они містять ся в актах сойму краєвого з 1869 р. і автор статей N. Reform-и повинен був переглянути той проєкт, наколи серце єго на словах горить так великою любовію до Руси галицкої, що він — як каже в третій статьї — рад би ще і нинї народови рускому признати єго права.
А що-ж зробила більшість польска соймова з внесенєм Лаврівского і єго товаришів? Она відослала єго на разї до окремої комісії, та передала цїлу справу видїлови краєвому, видїл краєвий скликав "анкету угодову" з Поляків і Русинів, соймовцїв і несоймовцїв, анкета радила в 1870 роцї, скодифікувала весь проєкт до закову, віддала видїлови, а сей, предложивши цїлу справу соймови мабуть в 1872 роцї, вeлїв соймови перейти над нею до порядку дневного яко над справою безпредметовою длятого, бо члени анкети не на всї точки згодились одноголосно, а в деяких були vota separata.
Два рази щасливо починане дїло пійшло в воду, длячого? — най відповість собі сам автор статей N. Reform-и. Ми скажемо лише то, що у вас, панове, не було нїколи нї найменшої охоти бути справедливими супротив Русинів.
[Дѣло, 19.04.1890]
ІІІ.
По 1872 р., коли польска більшість соймова над внесенєм Лаврівского і єго 29 товаришів перейшла до порядку дневного, Русини галицкі мали розвязані руки. Сам Лаврівскій зазначив в річи своїй соймовій в 1869 р. — при мотивованю внесеня, — що наколи більшість соймова відкине справедливі жаданя послів руских, Русини мусять вернути на давну дорогу, бо их місія, полагодити роздор межи обома народами в Галичинї, буде скінчена. Так і сталось. Але автор статей N. Reform-и мусить признати, що вина цїла неудачі спочиває вивлючно на більшости соймовій. Від сего часу Русини галицкі через довшій час не пробували нїякого примиреня з Поляками, в пересвідченю, що всякі проби були би безуспішні. А що польска більшість соймова також і з своєї сторони не мала нїякої охоти признати Русинам які-небудь уступства, на то маємо два незбиті докази в исторії житя нашого законодавства краєвого.
Як звістно, в 1872 р. поставив пок. пос. Кшечунович, Вірменин з роду, внесенє в соймі, щоби язик рускій зробити предметом науки обовязкової у всїх середних школах Галичини. А в 1875 р. поставив в галицкім соймі посол станіславівскій, Каміньскій, мале внесенє на якійсь modus vivendi в краю межи обома народами. Що ж сталось з тими новими пробами? На внесенє Кшечуновича відповів комісар правительственний, що оно противить ся основним законам державним, котрі не допускають примусу язикового в школах, і комедія скінчилась, а внесенє посла Каміньского не побачило навіть світа порядку дневного.
Два ті факти пересвідчили Русинів галицких, що від сойму галицкого не надїятись им нї найменшого добра. З-разу в в тім соймі була неґація народу руского, пізнїйше неґація прав того-ж народу. Русини відвернулись від сойму, а в лїтах від 1873—1879 р., маючи 16 заступників своїх в радї державній, жили надїєю, що Нїмцї-централи подадуть им які-небудь полекші в их прикрім положеню. Не тут місце розказувати подрібно исторію сего шестилїтя. Але то можемо сконстатувати, що Нїмцї-централи длятого не були в силї дати що-небудь Русинам, бо польска делеґація, заключивши з централами тїсний союз против Чехів, котрі в ті часи бавились в абстиненцію, тим самим звязала им руки.
В 1879 р. декорація парляментарна змінилась. Ґр. Таффе приборкав назад Чехів, они вступили до ради державної, але річи зложились знов на нещастє Русинів так, що Поляки війшли в аліянс з Чехами і клюбом Гогенварта, витворили більшість парляментарну, усунули Нїмцїв-централів на бік, а ґр. Таффе, опершись на тій більшости, став від неї вповнї зависимим і супротив Русинів мав так само звязані руки, як і попередний кабінет Аверсперґа-Ляссера. Русинам бив все вітер в очи і віє им в лице по нинїшний день. В часї від внесеня Лаврівского по 1890 р., отже-ж за 21 лїт не довелась им нї одна концесія. А не треба забувати, що в тім самім часї всї прочі народи австрійскі, не виймаючи Словінцїв, дійшли до своїх національних прав в найширших рамках конституції долитавскої. Чехам та Полякам не достає нинї хиба пташиного молока.
А що перетерпіли Русини галицкі в тім двацятьлїтнім періодї! Они дожили таких благ, що семінарії учительскі утраквістичні мало-що не стались польскими, що 2.000 учеників шкіл середних мають лиш одну ґімназію для себе, що по других ґімназіях молодїж руска насильно польщить ся, що язик рускій став ся предметом лиш взглядно обовязкової науки, що по містах і місточках руска молодїж винародовляєсь, що громадам відобрано право презентації учителїв шкіл народних, що з конференцій учительских і з урядованя шкільного язик рускій викинено або лиш терпить ся з ласки, що всякі постановленя цїсарскі і розпорядженя міністеріяльні (від 1852—1861 р.) що-до уживаня язика руского в урядах і судах пійшли давно в непамять, що в 1873 р. Ґолуховскій видав розпорядженє о виключнім уживаню латиньского письма в актах урядових, що староства на свою руку і безкарно не приймають руских письм, що за руске письмо накладають ся на сторони кари грошеві, що множество урядників-Русинів поневоли сидить на Мазурах, що реформу Василіян передано в руки відвічних наших ворогів, що вихованє молодежи старанось поручити еміґрантам польским, що всякі вибори переводить ся у нас під страшною пресією — взагалї взявши — що Русин на своїй земли не має тих прав, які єму Божі, природні і конституційні закони повинні запоручати.
Були часи, де півтретя-міліоновий нарід рускій мав в радї державній одного заступника, нинї має двох і кілька манекинів. Були часи, де в соймі руских послів було так мало, що не були в силї ставляти нї внесень самостійних, нї интерпеляцій. Були часи, де до руского народу звістні шовіністи хотїли вже приложити максиму: pal go w łeb maczugą! Чули ми в тих 20 лїтах такі тези з уст краківских панів, мов-то нарід рускій єсть елементом анархічним, нігілістичним, соціялістичним і т. д.; що лиш польскому дереву належить ся право до житя, а не тим дрібним паросткам (так званим "вовкам"), що ростуть коло єго коріня і польске дерево лише приглушують. Мінімальні жаданя послів руских в соймі краєвім більшість соймова відкидує без пощади. Хвилеве наміренє ґр. Таффого (мабуть в 1885 р.), щоби привести до якогось modus vivendi межи обома народами в краю, убив пок. Альфред Потоцкій в зародї.
А що сказати о вічних инсинуаціях, о систематичнім клеветаню на Русинів в сферах міродайних, о поведеню деяких послів соймових польских в часах послїдних в самій сали соймовій, о шиканадах невинних людей через таких Райхельтів і т. д.?
Чи думає автор статей N. Reform-и, що Русь галицка може вдоволитись солодкими словами кількох демократів польских або фанаберіями проєктованого утраквізму? Сентиментами хвилевими та штучками рускої справи не полагодити. Она жива, она не дасть ся убити анї мовчанєм, анї клеветою, анї замазуванєм, анї спиханєм на лучші часи, а тим меньше грізбою або драконізмом, наколи хто схотїв би того средства против неї ужити. Полагодити єї можна було давно лише справедливостію. Руска справа не тілько вам Полякам, але в державі австрійскій буде так довго висїти тяжким каменем при нозї, доки Русь не одержить своїх прав.
Ви указуєте нам завсїгди на факт, що в Россії Русинам жиєсь ще тяжше. Признаємо, що так єсть, але яка ж з того консеквенція? Хиба та, що ви хотїли би і галицку Русь привести в таке положенє. Россія, яко абсолютна монархія, дишуча духом Каткова і Побідоносцева, може до часу забавлятись пробами уніфікації язикової народів своїх. Але Австрії сего робити не вільно. Австрія повинна поступати як-раз противною дорогою, би провідною мислею мусить буги вільне славяньство, розвій кождої народности на єї основах національних. Идучи за сею мислею она не тілько звяже з собою своїх Славян, але найде симпатію у Славян по-за своїми границями політичними. А межи тими Славянами, признаєте нам, нарід рускій певно займає перворядну вагу. Припустїть, що Россії удалась би уніфікація язикова на Руси і що та Русь помирилась би з своєю судьбою добро охотно. Що тогдї сталось би з дрібнїйшими народами славяньскими, не виключаючи вас? Зѣвши нас на обід, вас і других зїла-б на вечерю або снїданє. Отже ж і з політичного становища взявши, і маючи интерес Австрії на оцї, треба до рускої справи взятись на серіо, а до того стремлять нинї галицкі Русини і до того взяв почин зїзд патріотів руских 25 марта.
Ми не приходимо разоряти, а созидати. Ми робимо се в интересї своїм, але не менше і для добра краю і держави, в котрої жиємо. Наколи-ж проєкт подїлу Галичини вам так немилий, то винайдїть друге средство, менше драстичне, щоби Русь галицку надїлити правами. Але поки що, вам не вільно посуджувати нас о жадні нельояльні наміреня. З тим будьте осторожні. Зберіть лиш в одно пережиту нами исторію в Австрії від 1848 р. по нинї, поміркуйте, що ми і в 1848 і 1869 р. подавали вам руку до згоди, котру ви легкодушно відкинули; прочитайте той спис похибок ваших манерів політичних, котрий ми вам без пересади і sine ira et studio подали; війдїть в наше положенє без упередженя, а зложать ся вам чистий рахунок — пересвідчитесь самі, що наш проєкт подїлу Галичини єсть плодом вашої традиційної політики супротив нас. Ми хотїли инакше, але ви відвернулись від нас і стоїте плечима до нас. Quisque fortunae suae faber...
[Дѣло, 21.04.1890]
ІV.
На фактах пережитої нами исторії перевели ми в статьях наших доказ, що Поляки галицкі враз з деякими кабінетами центрального правительства і орґанами краєвими, відмовляючи Русинам галицким з всею консеквенцією их права національні, самі загнали частину интеліґенції рускої в табор им і державі немилий, і що нинїшне жаданє подїлу Галичини єсть плодом их короткозоро а нетерпимости.
В виду того видають ся дуже смішними ті слези, які і автор статей N. Reform-и стає проливати на вість, що патріоти рускі, не маючи другого виходу для справи рускої, підняли на ново гадку подїлу Галичини. Автор згаданих статей каже, мов-то "подїл краю на дві провінції був би продовженєм того неморального дїла, яким були подїли Польщі, дїла, котрим Полякам і Русинам нанесено найтяжшій угнет". Подїл краю узнає N. Reforma "роздертєм тої цїлости, яку витворила исторія, в котрій всяка окремішність національна і язикова може зміститись і знайти для себе управненє. Подїлу того не повинні Русини галицкі домагатись, бо до того домаганя не управнив их весь нарід рускій. Через подїл ослабилось би значінє Галичини яко найбільшого коронного краю в Австрії" і т. д.
Відповідаючи на слова N. Reform-и, мусимо передовсїм сконстатувати, що анї в историчній Польщи, анї в Галичинї яко короннім краю австрійскім, в тих "цїлостях політичних" для прав руского народу а єго розвою не було нїколи місця. Перегляньте картину по картинї з исторії тих часів, коли Русь була при Польщи або з Польщею, а факти покажуть самі, що Русь в Польщи не посїдала нїколи свого управненя. Почнїть від забору Руси Казимиром Великим (1840) і спитайте себе, чи Казимир додержав Руси галицкій точки договору Городецкого? Русь назвала єго своїм rех et heres Russiae (1313), підчинилась під власть єго на основі, що сей король пошанує права єї горожаньскі і церковні. А що сталось? Сей сам Казимир почав уже латинізацію Руси галицкої, а Русь володимирску находив кільканацять лїт війною враз из своїм сестрінком Людвиком І, королем угорским. По смерти Казимира Русь галицка перейшла jure caduco на Володислава Опольского, також ревного латинізатора, а більш нїчого. Русь литовска розвивалась свобідно під першими Ґедеминовичами в лїтах від 1320 до 1386 р. Хто ж першій заколотив єї мир, як не покликаний на престол польскій Ягайло, котрий в цїлім своїм дїланю підляг такому латинізаторови, яким був Збіґнєв Олесницкій. Таж вам будуть звістні розпорядженя Ягайла против некатоликів руских, котрим відмовлено приступу до достоїньств державних. Таж вам буде звістна справа хитрого а насильного відорваня Поділя від литовскої Руси. Вже Витовд хотїв розірвати союз з Польщею раз на все, стараючись у цїсаря Жигмонта корони королївскої для себе на зїздї Луцкім (1429 р.). Вь слїди єго вступив Свидригайло. Казимира Ягайловича не хотїли анї Русини анї Литовцї пустити на престол польскій, бо бачили, що Польща стремить до знищеня автономії литовскої Руси, що шляхта польска пре ся противозаконно на землї рускі, а духовеньство латиньске хоче знищеня православія. Від сего часу аж по нинїшний день тягне ся в исторії всїх віків червоною ниткою сепаратизм рускій. Він обявив ся по так званій персональній унії за Александра (1501 р.) повстанєм Глиньского вь часах Жигмонта І., протестом шляхти литовско-рускої против унії люблиньскої (1569 р.), протестами Константина Константиновича Острогского против унії церковної, численними заворушенями козаків в початках ХVІІ віку і остаточно війною Богдана, Андрусівским заговором і т. д.
Як би Русь в тій вами величаній "політичній цїлости" за тілько віків була хоч раз найшла управненє національне і язикове, не згадуючи вже про реліґійне, чи були би можливі ті вічні єї протести і повстаня? Може прикро буде вам слухати тих слів, але нїгде правди дїти, і ми на основі исторії мусимо вам сказати, що исторична Польща не уміла і не хотїла держати Руси при собі, наносячи низшим верствам неволю соціяльну, а служачи більше интересам Риму, як интересам своїм державним. Ви нїколи не уважали Руси народом собі рівнорядним, а хотїли єї мати елементом до своїх експериментів кастових та національних по-при пропаґанду реліґійну.
Але не лиш Руси позбувалась ваша исторична Польща. Она усобицями позбулась княжеств шлеских, позбулась Прусь, Лівонії, впливів на Молдаву, престола шведского, а навіть московского. Наколи Польща упала, то значна частина вини спочивала в тій системі, з якою она відносилась до своїх непольских та некатолицких складових частей; спочивала в силї центріфуґальній, в витвореню котрої ви були завсїгди недостижені майстри.
Слова ті говоримо вам без жовчи. Ми були би раді, наколи-б ви з бувальщини своєї зуміли бодай нинї витягнути науку для себе, що нетерпимостію ви упали і що длятого належало би вам се слово раз на все викинути з словаря вашого політичного. Так що ж! Ударте ся в груди і скажем з рукою на серци, чи ви нинї стали вищими? Чи, діставши на основі конституції австрійскої геґемонію в Галичинї, зужила ви єї в тім напрямі, щоб давне лихо Руси винагородити? Чи подбали ви яким-небудь законом краєвим о розвій рускости? Все, що Русь галицка посїдає нинї, т. є. животїнє своє, завдячує она виключно основним законам державним, тим рамкам, в котрих законодавство краєве поневоли мусить обертатись, і котрі то закони не позволяють ту Русь знищити до нащаду. А признаєте, що за 30 лїтери конституційної в Австрії, в краю нашім, можна було покласти тверді підвалини до мирного сужитя обох народів. Познань і Конґресова Польща нераз завидували вам щасливого положеня вашого в Галичинї і накликували до справедливости супротив Русинів. Та що-ж, коли ви зразу були Торосевичами і Голиївскими, а тепер не можете покинутись фантазій, мов-то Русь галицку дасть ся златинщити та спольщити. Обєктивно дивлячись на справу, ми чудуємось тій манії менерів ваших — робити лише то, що може послужити до чим-раз більшого відчуженя від себе не тілько галицкої, але і закордонової Руси. Шляхту ви забрали в цїлости, міщаньство через половину, а відтак дивуєтесь, що унія церковна упала. Упала, бо не було єї кому боронити. Знищите Русь, то знищите той кріпкій вал, котрий вас боронить перед системою обєдиненя язикового з Россією. Політикою супротив нас кладете острий ніж власними руками до горла свого.
Дивлячись на вашу роботу в соймі і по-за соймом супротив Русинів галицких, нам мимоволї приходить на мисль, що ви скорим ходом біжите в ту пропасть, котру зготовили вам ваші недруги. Россія може вам бути дуже вдячною, що ви бодай в Галичинї помагаєте їй ослабляти елемент малорускій. Вашим станьчикам належать ся, по нашій гадцї, давно той сам ордер св. Анни, яким колись пок. Александер II. надїлив гр. Голуховского. З другої сторони ваша робота в краю єсть найбільше на руку тим елементам в Австрії, котрі раді би Галичину лише використувати економічно. Елементи ті знають вашу слабість, що випливає з неполагодженої рускої справи і, просто сказавши, сміють ся в кулак, що ми тут на своїм смітю не уміємо прийти до ладу. Делеґація ваша мусить у Відни заєдно танцювати під скрипку своїх найнеприроднїйших і случайних союзників та капельмайстрів, а ви чванитесь, що зі всїми жиєте мов-то в згодї, тілько не з природними союзниками, тілько не з Русинами, котрі одні делеґації галицкій могли би надати вагу, яка належить найбільшому коронному краю в Долитавщинї.
О третїй статьї N. Reform-и поговоримо ще в окремій і послїдній статьї.
[Дѣло, 23.04.1890]
V.
Автор статей N. Reform-и каже дальше, що Русини, "жадаючи подїлу Галичини, жадають річи неможливої, бо анї один Поляк в соймі краєвім не згодить ся на такій подїл, а до зміни статуту краєвого треба більшости двох третин присутних, в комплетї трох четвертин всїх послів; жадають річи неможливої, бо корона, правлячись високим змислом справедливости і права, до сего нїколи не допустить."
На слова ті N. Beform-и маємо просту, але ясну відповідь і скажемо, що подїл Галичини єсть длятого вже річею не тілько можливою, але і доконечною, позаяк дальше сужитє Русинів з Поляками в однім короннім краю сталось вже неможливим. Ми знаємо, що против того подїлу запротестує кождого часу всякій польскій посол сойму краєвого і що в конституційній дорозї подїл Галичини не дасть ся перевести через обструкцію послів польских, для котрих Шмерлінґ статутом краєвим в 1861 р. витворив справдешний рай на Руси, але ми длятого і не думаємо о зміну статуту краєвого петиціонувати у теперішної польскої більшости соймової. Ми думаємо, що корона, правлячись високим змислом справедливости і права, — як каже N. Reforma, — правлячись добром держави і народів своїх і розуміючи велику вагу правильного розвою народу руского, — що корона возьме від 30 лїт упосліджений нарід рускій, своїх — як сказано було 1848 року — Тирольцїв Всходу, в свою найвисшу оборону і зробить то, що буде потрібним. І для чого-ж би не мала допустити? Чи кости синів Руси не лягли під Липском, не засїяли піль италійских, угорских, даньских і ческих? Русин стояв прецїнь заєдно вірно при прапорі династії, а тая для него, мимо незручности поодиноких кабінетів, була завсїгди прихильною. Наколи-ж нинї Русь галицка готова відкликатись аж до корони, то се з тої крайної конечности, в котру ви враз з кабінетами австрійскими єї загнали. Автономія країв коронних показуєсь для Австрії з кождим днем устроєм найменше відповідним. Всї меншости національні, пpиродні чи штучні, терплять від сеї автономії найбільшу шкоду, бо она видає их безпосередно на поталу більшостям національним. На ваших очех розпадаєсь Чехія на повіти національні, кілька день тому назад упімнулись при розправі буджетовій в радї державній і Словінці о щось подібного, — для чого-ж би нам Русинам не вільно було і неможливо жадати для себе того, в чім добачуємо одиноку запоруку нашого истнованя. Неґація нас і прав наших була колись можлива, але нинї суть то ріа desideria. З ладу, що зaвiв ся у нас а против нас, невдоволені всї верстви народу руского. Ми, слава Богу, виросли з тих пеленок, в котрі ви нас сповивали, і хочемо в свободах наших зрівнатись з прочими народами австрійскими. Паріасами на своїй земли не лишимось для вашої уподоби і вашого шовінізму!
За нами стоїть і историчне право. Галичина і Володимирія суть частиною колишного королївства Данилового. Землї наші в историчній Польщи берегли заєдно і по силам свою територіяльну окремішність і самоуправу, стояли в оборонї свого язика і віри і протестували против всяких змагань злитя з провінціями, заселеними народом польским. До Австрії прийшли они независимо від вел. княжества краківского. Король Станіслав Авґуст Понятовскій відступив их Mapiї Tepecї актом з 18 вересня 1772 р. яко еквівалент за правні претенсії корони угорскої до Червеньскої і Малої Руси. Галичина наша і частина Володимирії стались inrevocabiliter власностію династії Габсбурґів, а тим самим перестала бути власностію вашою. Що правительство австрійске, посївши ті землї рускі, допустилось в пізніших часах деяких похибок в трактованю тих земель; що оно патентом з 14 червня 1775 лише шляхту польску на Руси надїлило свободами становими, а в 1861 р. не подбало о репрезентацію народів в Галичинї, вдоволившись репрезентацією интересів верств; що оно доси не постаралось анї о закон язиковий для меншостей національних, ані о куріяльно-національний устрій сойму і краєвих властей, — похибки ті, походячі з незнаня річи або з ложних поглядів на справу, не мішають ще дїла. Их треба справити, поки час, наколи сего вимагає интерес і добро краю та держави.
Подїл коронного краю застережений впрочім конституцією радї державній. Він обнятий §.11 конституції державної. N. Reforma передчасно тріюмфує, кажучи, що "депутація руска до корони верне ймовірно з довгим носом і що жаден кабінет австрійскій не посміє коронї предложити проєкт подїлу Галичини". По нашій гадцї можуть интереси держави дуже легко переважити еґоістичні интереси менерів польских і их фантазії на будуче. Тріюмф N. Reform-и єсть тим більше передчасний, що орґан сей навіть не знає тих позитивних постулятів, з якими депутація руска задумала станути перед лицем корони. Може там буде на разї розходитись лише о зміну тої системи, яку до нас недавно примінено. Може поступованє Русинів в справі подїлу Галичини буде анальоґічне з поступованєм Чехів в справі их прав корони св. Вячеслава...
Але мимо того всего N. Reforma, не витерпівши, ударила в великій дзвін і, хоч демократична, лїзе з ногами під покров своєї "пожарної сторожи" краківскої, накликуючи всїх своїх земляків до протестів против акції послів і патріотів руских. І тут аж вилїзло шило з мішка, убране в пусту фразу. Орґан демократів краківских кричить на весь голос: "Для авторів проєкту подїлу, чи они старі чи молоді не дамо нїчого, для люду руского повна справедливість!" — так як би нам від 30 лїт не було звістно, що анї "старим" анї "молодим" ані ludowi ruskiemu ви нїчого не дали, бо ви на Руси хочете Польщі.
Як би в словах ваших, ласкавих для poczciwego ludku ruskiego, лежало хоч зерно щирости, хто-ж вам боронив від 30 лїт надїлити той ludek свободами національними або занятись двигненєм єго економічним? Хто-ж боронив вам робити які-небудь уступства, наколи вже не для "старих", анї "молодих", то бодай для Русинів та кого крою, якими були і суть Зибликевичі, Савчиньскі і Черкавскі? А чи покажете нам в ері конституційній бодай одну дрібну познаку таких уступств? Не дуріть людей в себе!
Але ще на один зворот в статьях N. Reform-и мусимо звернути увагу читателїв наших. N. Reforma каже именно, мов-то спільна акція Русинів, так званих "cтapших" і "молодших", єсть акцією "народовцїв", т. є. тих, що прапор окремішности національної держать високо, в сполученю з "ренеґатами" Руси, т. є. тими, котрі окремішність ту неґують, — і що длятого Русинам галицким не можна буде дати нїяких уступств, тим менше, що проєктований подїл Галичини єсть мов-би підготовленєм до акції забору рускої Галичини из сторони Россії.
В словах тих N. Reform-и пробивають ся дві злобні тенденції. Она полохає Поляків і державу панрусизмом, як не менше зрадою державною. То вже більше як импертиненція! До спільної акції станули вправдї на Руси так звані "старші" і "молодші", але виключно ті, котрим розвій рускій лежить на серци. Ренеґати не мали б навіть интересу боронити прав народу рус кого і з такими ренеґатами не можлива акція спільна так само, як Русь галицка нїколи не вязалась і не звяже ся до спільної акції з табором Савчиньских, Костецких і др., котрі в другу сторону неґують Русь. Чи посли рускі обох таборів упоминались коли-небудь в соймі о управненє язика россійского в Галичинї? Коли-ж нї, то на що здалась инсинуація того рода, на скрізь недостойна орґану поважного? На що здалось підозріванє, мов-то Русини галицкі підготовляють зраду на cвoїм власнім народї, підготовляють забір рускої Галичини Россією. Ми впpoчiм можемо завірити N. Rеform-y, що такі инсинуації, кидані від лїт на Русь галицку, втратили вже як межи розумнїйшими Поляками, так і у висших сферах своє значінє. Доказом того була недавна річ пoс. Гнївоша в буджетовій комісії ради державної і відповідь міністра справедливости, ґр. Шенборна, котрий дуже рішучо заявив, що правительство австрійске зовсїм не підозріває Русинів галицких о ґравітацію до Россії. Акція спільна послів руских і патріотів заснована лише на рускости. Наколи маєте очи, то дивіть ся на справу нашу честно і не затемнюйте частого дїла традиційною методою вашою пустих але злобних инсинуацій. При тім будьте певні, що теперішної акції, котра вам може бути дуже не на руку, ви не розібьєте нїякими хоч-би найхитрійшими средствами. Русь галицка стане солідарно в оборонї незадавнених своїх прав, не нарушуючи свобід ваших, і мусить дійти до наміреної цїли.
[Дѣло, 24.04.1890]
24.04.1890