"Любов Ярова"

(Прем'єра у Львівському державному драматичному театрі ім. Лесі Українки).

Ця п'єса вже бачила сцени крупніших радянських театрів. "Любов Ярова" міцно увійшла в репертуар багатьох театрів, як один з кращих творів про героїку громадянської війни. В основу п'єси її автор драматург-орденоносець Костянтин Треньов поклав одну з тих хвилюючих тем, до якої не раз поверталися найбільші творці, — тему конфлікту між особистим щастям і справою чесного служіння батьківщині. В цьому творі конфлікт між чоловіком і дружиною показані на тлі громадянської війни.

Хто був безпосереднім свідком громадянської війни, той знайде в п'єсі "Любов Ярова" яскраві картини, від яких його спогади оживуть з надзвичайною свіжістю. Нові глядачі західно-української землі, де такі п'єси ставляться вперше, глядачі, які тільки чули про великі історичні перемоги Жовтневої соціалістичної революції, мають тепер змогу на сцені театрів, з допомогою драматургічного мистецтва, побачити окремі епізоди з героїки громадянської війни.

Героїня твору, безпартійна вчителька Любов Ярова, всіма силами у найважчу хвилину допомагає більшовикам, які вибивають полчища білих з міста. Але Ярова в тривозі. Свого любимого друга-чоловіка вона загубила у вирію війни. Вона мріє його зустріти, знайти. В найгарячішу хвилину вона знаходить його. Та радість швидко заслоняється гірким розчаруванням. Чоловік виявився білим офіцером. У свідомості Ярової відчувається посилена внутрішня боротьба, з новою силою у неї пробуджується ясне усвідомлення високої ідеї служіння революції і ненависті до її ворогів.

Трагедія Любові Ярової, її боротьба за новий світогляд — складова частина галереї інших моментів, що випливають на широкий фон громадянської війни. На першому плані бачимо більшовицького комісара Кошкіна з його найближчими бойовими помічниками, що беззавітно служать великій справі пролетарської революції, суперницю Любові Ярової — кокетку Панову; на другому плані — темних "діячів тилу": шпига-сторожа, покоївку, вченого професора-чудака, його прекумедну дружину, селянку з двома її синами — учасниками громадянської війни, протоєрея і цілу серію різних представників буржуазії і представників міського пролетаріату.

Кожна з дійових осіб в цій п'єсі — це одне з кілець тієї великої соціальної машини, яку комуністи пробують пустити на нові рейки історії. Всі постаті, характерні своїми особливостями, взяті з безпосереднього життя; кожна з них має власне обличчя і власну історію, — між ними немає сірих манекенів. Саме ця живість типів, що пересувається довгим ланцюгом перед нашими очима надає п'єсі К. Трєньова "Любов Ярова" особливого колориту і переливається картинами, що раз-у-раз справляють враження дійсного процесу, який переживали люди великого історичного періоду. Ми бачимо, як два світи стоять один проти одного, як падають старі трухляві пережитки та закони і на їх місце пробиваються перші паростки нової соціальної правди.

Автор вміє, поруч високих драматичних моментів, підкреслити веселі жанрові сценки. Одна дія посередині п'єси — на перший погляд непов'язана з головною інтригою — дає барвисту картину переходової доби з її дивовижними і карикатурними постатями. Автор уникнув дешевих ефектів і не спрощував типів, не перемальовував їх на два головні кольори. Малюючи позитивних героїв, він хотів мати не так велетнів, як живих людей, близьких нашій добі, нашому серцю. В негативних образах він показав усю нікчемність, безнадійність підлих розрахунків ворогів революції.

Прем'єрі передувала тривала кропітка робота колективу театру, який прагнув розв'язати постановку в дусі революційного романтизму, в дусі соціалістичного реалізму. Це й почувається в роботі поставників п'єси, режисерів В. Блавацького і О. Лейна. Не можна говорити про те, що їх прагнення повністю вдалися. В спектаклі помітні недоліки, які свідчать, що поставники, особливо виконавці, мало працювали над створенням позитивних образів — образів героічних учасників громадянської війни. Почувається деяка спрощеність, схематизм і блідість цих образів. Це сталося в наслідок того, що новий жанр — жанр революційної романтики ще не опанований колективом театру. Треба сказати і про розгубленість, яка панує в сценах, що змальовують штаб більшовиків. Тут ми бачимо якусь безперервну і безпредметну біганину, всі метушаться, через що не почувається грізності подій, не видно твердої більшовицької дисципліни, властивої комуністам, не відчувається гарячого подиху громадянської війни. Над цими сценами, нам здається, поставникам треба знову й знову працювати, дороблювати їх і вдосконалювати.

Багато треба працювати над опануванням образу комісара Кошкіна артисту Л. Боровику. Він грає якось невиразно, розгублено і тому його часто майже не помічають глядачі, не відчувається його керівництва бойовими операціями. Блідими залишилися і його помічники. Хотілося б бачити більше бадьорості і виразнішого перелому в самовідчуванні у талановитої артистки Л. Кривіцької, яка виконує одну з головних ролей — роль Любові Ярової. Створений нею характерний образ ідейної жінки, жінки без кінця відданої народові, виграв би від глибшої подачі переживання людини. В. Блавацький, хоч рішучий і енергійний, а проте в деяких сценах статичний і невиразний. Роль кокетки-інтригантки провела бездоганно В. Левицька. На перше місце висунулися Ш. Яковлев (матрос Швандя) і П. Сорока (сторож Чир). Добрі живі типи створили М. Слюсарівна — Махора, О. Бенцалева — Дунька та інші.

Але, не дивлячись на вказані промахи театру, глядач дуже тепло сприйняв нову постановку в театрі ім. Лесі Українки. Це тому, що кожний твір, який оповідає про великі події в роки громадянської війни, з життя трудящих Радянського Союзу, користується величезним інтересом серед молодих радянських громадян. Це цілком закономірне явище. Тому то театрові, який звертається до такого жанру, треба серйозно і глибоко опрацьовувати матеріали п'єси перед тим, як показувати її на сцені.

[Вільна Україна]