У Львові дня 12 н. ст. цвітня 1890.
Справа громадного виступленя II-го року питомцїв з духовної семинарії рускої доси не полагоджена, хоч була вже предметом широкої наради на вівторковім засїданю консисторскім під проводом Впр. митрополита Сильвестра. Впреосв. предсїдатель візвав в першій лінії тих крилошан, що сеї зими переводили слїдство в семинарії, щоби висказали свої погляди на факт виступленя питомцїв і взагалї на стан пануючій в семинарії. Дотичні оо. крилошане сконстатували анормальний стан в заведеню, а з тим згодилась і більшість членів капітули. Митрополит вислухав поглядів крилошан, однак від себе не сказав нїчого позитивного. У Львові-ж загально говорять, що справу виступивших питомцїв взяв в свої руки ґр. Бадені і мав заняти становище противне питомцям, а навіть заявити, що евентуально питомцї ті по скінченю богословія не одержать titulum mensae.
На наш погляд полагодженє справи зависить тілько від наших владик і консисторії, і они не потребують в сїм дїлї оглядатись на нїкого по-за собою. Ми віримо, що намістник заинтересував ся справою, але не розуміємо, як би міг взяти єї "в свої руки". Допускаємо, що він може бути і невдоволений з виступленя питомцїв из семинарії, але не розуміємо, як би міг загрозити відмовою колись tituli mensae, коли виступивші питомцї не провинились нїчим таким, за що справдї заслугували-б на таке покаранє... Впрочім власть політична має межі свого впливу і по-за ті межі виступати не може, бо і суспільність наша і самі власти духовні мусїли-б заложити свій протест, стаючи на сторожи права.
Отже, як кажемо, полагодженє справи зависить від самих наших властей духовних і на них в тім дїлї глядить вся суспільність руска, маючи надїю, що полагодять справу так, як сего вимагає добро институції-семинарії, добро рускої церкви і руского народу.
Розуміє ся, йде тут не лиш о принятє до семинарії виступивших питомців, але і о реформу цїлої нинїшної системи веденя питомцїв семинaрії. Бо що система тая чи зла, чи непрактична, чи як хто хоче єї назвати, — на всякій спосіб доброю она не єсть, коли недорозуміня між ректоратом а питомцями суть від років раз-у-раз на порядку дневнім, а части т. зв. бунти питомцїв приходить ся усмиряти лиш на то, щоби не бути певним, чи завтра-позавтру не повторять ся знов, і то хто знає, в якім розмірі. При такім станї здоровий розум указує як найяснїйше, що тут вина не в хвилевій, одиничній і якійсь пригодї, але в системі. Коли-ж вина в системі, то нїчо не поможуть марні паліятиви, нїчо не поможуть негоючі плястри, а конче треба приглянутись болякови близше і взятись до вилїченя радикального. Річ же вже доказана, що виступленє II-го року питомцїв з семинарії не було пригодою одної хвилї без звязи з пригодами попередними. Виключенє обох педелїв було тілько искрою, що нагле запалила нагромаджений пальний матеріял. Правда, пожар той сим разом обмежив ся тілько на один рік питомцїв, але-ж не треба забувати, що сеї зими доходило вже до того, що красні з надвору нові мури рускої семинарії духовної туй-туй знайшлись би були без питомцїв всїх чотирох років — і то при сценерії дуже драматичній...
Прикра, дуже прикра річ говорити о всїм тім, але нинї закривати рану — було би і нерозумно і непатріотично, тим більше, що дневникарство руске уже від давна вказувало на причини анормального стану семинарії і накликувало до реформи. Ми ж за себе мусимо по совісти заручити, що нам при тім не йшло о нїякі побічні цїли, — ми поводились єдино добром институції і длятого все так обєктивно реґістрували факти та як найобєктивнїйше свій суд висказували. Salus reipublicae prima lex...
На наш погляд — впрочім се і vox populi — нинїшний ректорат семинарії має ось такі вини:
По перше: Рух умисловий межи питомцями приголомшений. Славна колись читальня семинарска розвязана, велика бібліотека знищена,— а се були осередки образованя молодежи. На місце того ректорат питомцям не поставив нїчого і взагалї на умислову сторону порученої собі молодежи не звертає уваги, мов-би задача ректора була чисто адміністраційної натури. А прецїнь руске духовеньство повинно бути всесторонно образовано, а чотири роки спокійного забезпеченого матеріяльного житя в семинарії міг би кандидат на священика використати в великій мірі. Між питомцями лучають ся молодцї і спосібні, і охочі до студій та літературного труду, а коли забєсь перед ними жерело, з котрого би они могли черпати, пропадає і охота, нема труду, марнують ся таланти, так потрібні для Руси...
По друге: На самостійність духа, на отвертість характеру і на почутє личного достоїньства у питомцїв не кладесь належної ваги, — а се-ж прикмети добрі, благородні. Не з підозріванями приймати их, але з утїхою, і плекати на користь руского народу і рускої церкви.
По третє: Недоступність до ректора і шерстке трактованє питoмцїв. Ha той темат далось би написати богато. З того остаточно вийшла і послїдна афера. Будь-що будь, ексклюзії педелям ректор не повинен був давати stante pede, без намислу і без поради з всїми настоятелями, як се давнїйше бувало.
Тут насуваєсь зараз четверта річ: Зредукованє впливу всїх прочих настоятелїв майже до зеpa. Се факт, дуже некористно впливаючій на відносини в семинарії.
По пяте: Погіршенє житя питомцям в новім будинку семинарскім через те, що питомцї мусять від ранного ранку до пізної ночи сидїти в музеях, по 70 людей в одній комнатї, через що і здоровлє тратять і до нїякої роботи взятись не можуть.
По шесте: Невідповідне прокормленє, на котре питомцї вічно нарікають, а котре і лїкарі, що случайно приглянулись харчеви семинарскому, узнали невідповідним для здоровля питомцїв. Н. пр. д-р Маль висказав ся, що коли торік покликано єгo до недужих на жолудкову хоробу питомцїв, він побачив, що в виду якости харчу медицина ледви чи годна порадити... Пригадуємо також поданий свого часу осуд д-ра Вичковского...
Отсе головні, в загальнім начерку подані причини анормального стану в семинарії. Причини ті треба усунути, а ручимо, що семинарія буде взірцем порядку і гармонії.
Як усунути, — се вже не наше дїло, а властей духовних. Ми скажемо лиш тілько, що коли нинїшний ректорат чи не схоче чи не почує ся в силах змінити свою дотеперішну систему, — то власти духовні мусять поважно задуматись над дальшими наслїдками — хто знає, якої доносимости?...
[Дѣло]
12.04.1890