Христос воскрес

 

1. Ягве.

 

Притвори Соломонової святині в Єрусалимі відчинено. Найвели­чавіший храм Іудеї, царський дар наймогутнішого володаря Ізра­іля — жде на свої вірних. Необоримим теремом Бога здіймається він на верховіттях Моряг. Немає подібного йому ні в Персів, ні в Індів, ні в Китаю, ні в Япані, ні в Гелляді, ні навіть у цих весь світ завойовуючих Римлян: єрусалимська святиня одна в світі, як один в народ Ізраіля, як єдиносвятий є Бог Юдеїв — Ягве.

 

Невмолимий у своїй владі, невидимий і недоступний, необчислений і незбагнений, незрівнаний і всемогучий: Володар світа і людей.

 

Тому його єрусалимська святиня не сяє промінистою красою, лишень дивує своєю могутньою велич’ю. Все в ній дуже і могутнє, незрівнане і непорушне, мов цей Іудейський Бог Ягве: її основи і високі мури, крицеві і бронзові колюмни, великий жертвенник і басейн коло нього, що його названо „крицевим морем“, — кедрові стіни і двадцять пять семираменних золотих свічників, та пурпурно-блакитна завіса, якою два золоті Херувими від віків Святая Святих закривають:

 

Непроглядна для ока заслона вгортає вартуючих Херувимів  і найбільшу святість єрусалимського храму його Святая Святих. Пів­темрява царює тут, коли погасне світло двадцятьпяти семираменних свічників. Бо вікна здіймаються щойно у висоті двадцяти стін над землею.

 

Але хибаж не личило так цьому невидимому незбагненому Ягве?

 

Душа Ізраіля стає, правда, мовчазна і наче стрівожена та при­гноблена велич’ю невидимого Бога, коли почуває святі сумерки єруса­лимського храма. Протягом цілого земного життя дрожить вона перед  всемогутнім Ягве. Бо сотворив він людину на те, щоб почитала та жертвами обожала його. І мусить людина навіть й ціною життя берегтися перед гріхом проти Ягве та ненавидіти гріх яко найтяжчий  злочин.

 

О — народ Ізраіля знає тай розуміє таємну мову понурих мурів і понурих сумерків великого храма в Єрусалимі.

 

Народ Ізраіля й сам стає у бездоних глибинах своєї віри в Ягве недоступний і невмолимий, жорстоко незворушимий та пів-темрявою відвідчних заповітів окутаний, мов його величавий храм на верхівях Моряг. Все наново відпинають йому жреці Іудеї єрусалимську святиню, а народ Ізраіля потапає в його пів-темряві і надихується тут вікових столітним духом даних Богом заповітів:

 

— Так велів Ягве!

 

Його волю треба почитати, як святощі, а хто її не чинить, той є зло­чинець, і треба і слід того злочинника ненавидіти і обминати, як заразу, а коли його гріх надто великий, — убити камінням його, як хи­жого звіря.

 

Так навчають в єрусалимськім соборі найсвятіші жреці кни­жники. І слухає їх повний трівожного мовчання народ Іудеї і ті, що приходять із Самарії, і діти Ізраіля з Петрії, і слухає їх Галилеї народ. А найглибше між цими Галилеянами слухає один, що приходить в Єрусалим з Назарету, а приходить все з матір’ю своєю. Він чує жреців і книжників, фарисеїв і садукеїв, єссеїв і учителів, слухає їх слова і бачить їх діла, іде між люд і чує, що каже люд, і заходить, в храм і молиться там на самоті, та повен задуми вертає в Назарет.

 

Він розбирає відвічні заповіти і слова жреців, і думає і по­мишляє про них, але не почуває в собі жадної трівоги перед Ягве, лишень відчуває одно:

 

– Тугу за Богом, що прощає.

 

І обдумує він слова жреців про ненависть до упавших і гріш­ників, але не почуває в собі жадної погорди, жадної до них ненависти, лишень відчуває одно:

 

— Милосердя.

 

І думає він про Іудею і край Галилеї, про Тир і Сідон, і про землі, що поза Сідоном і ген поза Дамаском, та не почуває він у душі своїй ворожнечі до тих людей, яких Іудеї зовуть гордовито поганами, а відчуває він лишень одно:

 

— Любов.

 

А коли син Назарета, думами безконечними голублений, вели­кою тугою Бога захоплений, теплом милосердя і жаром любови надиханий, ступає самотний тихими левадами долини Кідрон, ходить стежками зеленого Гіммон’а понад озеро Сільоє у лагідних тінях пальм і кипарисів, міртів і оливок, смоковиць і олеандрових дерев, та повен святого смутку дивиться на мріючий на обрію Єрусалим, – то два золоті Херувими у темнім соборі відкидають блакитно-пур­пурну завісу геть аж під кедрове склепління, і відвигають Святая Святих високо по над храм і по над три найвищі верхівя Оливної гори і линуть над цілою Іудеєю і співають вперве:

 

— Христос воскрес!

 

 

2. Син Божий.

 

Херувими неба тішилися, бо Ягве, єдиносвятий бог Іудеїв, не вщасливлював тих, що служили йому.

 

Ні Ягве не вщасливлював людей, ні боги, яких почитали ті, що не покланялися богові Ізраіля.

 

Ні Ваал, ні Астарте, ні Камош Моабітів, ні Аммонітів Мільком, ні Зухот-Бенот Вавилону, ні Нерґаль Кути, ні Азіма краю Гамат, ні Нібегас в Ава, ні той жорстокий бог огня Адрамелєх, якому люд Зефгарфайм’у над Айфратом приносив в жертву малих дітей: жаден з цих богів не думав не помишляв над тим, аби людина не трівожи­лась, а лишень була щаслива радістю в душі своїй. Ці боги правили народами тільки на те, щоб приймати великі жертви; і знали тільки гніватися та карати людей, як що смертні не чинили по волі богів.

 

І була в світі велика темрява, від сходу до заходу, і від пів­ночі до полудня. Темрява була в світі і велике ожидання було, бо де тільки люде жили на землі, там душі чекали визволення від трі­воги, повіривши словам патріярхів. і пророків, Якова і Даніїла, Ва­лаама і мудреців Риму. І у святих сибільських книгах Александрії написано було, що прийде могутній Володар, який принесе мир людським душам, та що навіть блеск богині Астреї, тої защитниці поганської Правди, погасне на віки.

 

Весь світ довгими століттями ждав на нього.

 

Тільки іудейські жреці і вчителі, садукеї та фарисеї, єссеї та поклонники і слуги єдиносвятого Ягве та його храму в Єрусалимі — не ждали на нього, на того Могутнього, Володаря доброго. Вони покланялися тілько свойому богові у холодних сумерках його святині і навчали люд, що треба трівожитися силою Ягве і, боячися гріха проти нього, ненавидіти всіх, що не служать йому, і голосити день і ніч:

 

— Адонай, Адонай!

 

Але згодом стало діятися щось таке нечуване, чого не бачили  ще поколіня Ізраіля: ні за Якова, ні за Даніїла, ні за Йосифа, ні за, Єруббаля, ні за Давида, ні за всемудрого Соломона: той Назарянин убогий син бідної Марії, став провіщати прилюдно, що він Син Божий.

 

Він повстав проти жреців і фарисеїв, старців і садукеїв, і казав, що він післаний небом прощати людям гріхи і вщасливлювати душі їх.

 

Вчив цей Назарянин і проповідував, що не треба відвічному Богові ні жертв, ні храмів, ні жреців, ні фарисеїв, ні людської трі­воги, ні рабського почитання, а треба Богові одного:

 

— Щасливих святою радістю людських душ.

 

— Не Бога треба було вщасливлювати, а людей — провіщав Назарянин. І перш за все немічних і бездольних, самотних і бідних, нещасливих судьбою і всіми покинених, і треба — проголошував  голосом великим син Галилеї — ратувати грішників і злочинців; треба служити їм і вщаслювати святою радістю бідні душі їх, — бо Мило­сердя, це найвищий заповіт єсть: ...

 

— Не погорда — а милосердя...

 

— Не трівога — а спокій ...

 

— Не темрява — а свята радість!

 

— Бо богом всепрощаючої любови є відвічний Бог, навчав Син Божий.

 

А нарід Іудеї і Самарії, Галилеї і Петреї слухав його та йшов  за ним, ішов через міста і села, полями і левадами, над озера і моря і днював і ночував з ним, і зносив до нього недужих і калік, і всіх покинутих і нещасних — і слухали його повні святої туги жінки,  і горнулися до нього діти і немовлята; а він приймав їх всіх, і не гордував ніким, і вздоровлював і вщасливлював всіх, і насичував пяти хлібами тисячі людей, і воскресав мертвих, — і визволював, де тільки ступив.

 

Не було такого грішника, ні грішниці такої не було, розпуки яких не всмирилоб цілюще слово його. Ні не було людини такої, ні сотворіння, над немічю яких він не змилосердивсяби. Ради одного заблуділого ягнятка стадо ціле покидав, і ноги свої тернами кровавив, а про лелії на полі говорив, що краса їх рівна красі царських Соломонових риз.

 

Могутня була душа цього сина неба своїм визволюючим тихомиррям мов погідне плесо Ґенесаретського озера, коли на сході сонце  Стає золотити тихі верхи Оливної гори та будить троянди Кідрона зі сну.

 

А хто слухав його та йшов за ним, тих звав він братами і се­страми своїми, і зза них він покинув братів своїх і Матір свою.

 

І чули про те і бачили горді жреці таємногрізного Ягве, а з ними бачили вщасливлення убогих і немічних, жінок і дітей, грішників І злочинців все мудрі фарисеї та садукеї, усі книжники та вчителі Іудеї, і почали вони темними громадами шептати та радили в пів-сумерках опустілого храму і стали люто ненавидіти Сина Божого, так як злющі сови і пугачі ненавидять божий промінистий день.

 

І задумали жреці і фарисеї — принести Сина Божого свойому Ягве в жертву.

 

Але ще заки злочинні їх руки діткнулися шат його, усі трави і квіти на Кідроновій і Гімонновій долині, усі кипариси і мірти, оливки і смокви на Оливній горі, і на горі Тавор, усі хвилі на озері Ґене­сарет і всі срібні облаки на синьому небу Іудеї — всі вони прого­моніли тихо і радісно:

 

— Христос воскрес!

 

 

3. Христос.

 

Жреці день і ніч стежили.

 

Вони надихувалися освяченою пів-темінню понурого храма на вершинах Моряг, палили на жертвеннику великі жертви та голосними мольбами благали свойого Ягве благословення, а коли Ягве просві­тив їх душі блискавкою своєї волі, — гадали та радили, як найшвидче пролляти кров Назарянина на жертівнику Ягве.

 

Його крови треба їм було за те, що він не велів побивати камінням грішників, та забороняв палити дітей на жертівнику Адра­мелєха, не велів лишати без помочи прокажених та знущатися з немічних, і не велів Назарянин покидати заблудшого ягняти.

 

І винуватили його за те, що він не став ні жрецем Ягве, ні фарисеєм, ні садукеєм, ні єсееєм, — тільки казав, що він Син Божий.

 

І сказали ще про нього, що він не вдовольнився величчю єру­салимського храму ні могутністю Ягве і жреців та фарисеїв, тільки чекав у гордости духа свойого Божого царства, а в тому царстві мав правити такий Бог, що одному грішникові радувався більше, ніж цілому гуртові жреців і фарисеїв, садукеїв та ессеїв.

 

І ще обвинувачували його за те, що він не любив сумерків іудейської святині, тільки блукав з грішниками по долинах і левадах, по горах і верховіттях, — по озерах і морях, а дикі польові лелії смів рівняти з царськими шатами всемудрого Соломона.

 

Все те казали вони перед цілим світом, благаючи Понтійського Пилата, який тоді в Іудеї заступав всемогучого Ягве і Адрамелєха, о поміч.

 

І Пилат їх послухав, хоч жаль йому, було польових лелій і загу­бленого ягняти:

 

Сина Божого віддано в руки жреців і воїнів, — і заридали усі долини і левади, усі поля, і всі верховіття, усі гори і озера,  і море заридало і небо, тільки фарисеї не ридали, ні книжники не ридали, а збігалися глядіти на муку Христа і були всі тоді як други і браття.

 

І бичували вони Христа і глумилися з нього, плювали на його лице і люто радувалися, як смертельна втома находила на нього, але найбільшою радістю стали шаліти їх душі, як вони між двома розбійниками Сина Божого на Хресті розпяли. Земля тоді з тяжкого болю дрігнулася, і небо з безмежного смутку захмарилося, ліньки Ягве і Адрамелех, Синедріон і Жреці, Фаризеї та Садукеї радувалися і були щасливі.

 

Так вони раділи три дні.

 

Але третього дня після смерти Христа — Ягве у пітьмі святині затремтів.

 

Де тільки світило сонце і синіло небо, де простягалася земля і росли дерева, плило усюди:

 

— Христос воскрес!

 

Де лишень мешкали бідні і немічні, хорі і покинені, де були діти і жінки, і працюючі мужі, там гомоніло скрізь:

 

— Христос воскрес!

 

Де тільки були люде, які не любили сумерків темної святині і холодного мовчання жреців, де жили ті, що тужили за милосердям і любовю, за Богом і царством його, там радісно лунав клич:

 

— Христос воскрес!

 

 

1920 р.

 

12.04.2015