Право приватне а интереси убогих кляс.

І.

В послїдних лїтах стануло питанє соціяльне на порядку дневнім всїх країв Европи. Про питанє то заговорено голосно в публіцистицї, науцї і парляментах — піднесли-ж то питанє не лиш приятелї убогих кляс з инших сфер — але і самі ті кляси обізвались за собою і в міру більше або менше сильних средств і орґанізації, більше або менше енерґічно стала добиватись своїх прав.

З-першу в західній а відтак і в цїлій Европі зродились різнородні направленя, повстали різнородні школи, котрі поклали собі метою, довести до порішеня згаданого питаня в користь убогих кляс суспільности, т. є. кляс заробляючих трудом власних рук без помочи капіталу на своє удержанє. На Заходї і взагалї в фабричних краях скристалізувалось згадане питанє в квестії робітничій, так як головними репрезентантами убогої кляси суть там робітники, т. є. люде, посвячаючі свій труд (звичайно фізичний) за гроші в чужім господарстві заробковім, працюючи для чужої продукції.

В змаганях своїх помогти убогим клясам суспільности, звернулись а звертають ся доси всї майже школи а системи згаданого напряму, переважно лиш на дві головні дороги, т. є. на дорогу економічну і дорогу публичного права. Менше звертають они уваги на право приватне, а хоч деякі институції того права, а именно власність і право спадкове, піддають ся в тих системах частій критицї а суть предметом реформаторских стремлень — то критика тая досягає их о стілько, о скілько після интенції деяких системів институції ті мали би увійти в обсяг права публичного, отже вийти з сфери права приватного.

Критикою самого права приватного займалась доси наука дуже не богато. В правдї в всїх літературах юридичних записано і задруковано цїлі гори паперу на різнородні системи і коментарі до цивільних законів — однак весь той труд має на цїли більше интерпретацію і наукове опрацьованє вже даних правних постанов, як критику их основ та ще критику глубшу, з точки суспільної. Брак такої критики даєсь безперечно почути дуже діткливо. Адже-ж право приватне то як-раз то право, котре дотикає найважнїйших відносин людского житя, бо відносин особистих і родинних (між супругами, родичами і дїтьми, опікунами і кураторами а их поручницями), управнень маєткових чи то осіб до річей (власність, посїданє, служебности, застав) чи то осіб до осіб (всякі контракти, як позички, купно, найм, даровизна, спілки і т. д.), а вкінци обіймає оно також право спадкове. Нема отже одного відношеня, одного важнїйшого кроку, одної подїї в житю чоловіка, де би він не стрічав ся з постановами права приватного і не мусїв під ті постанови нагнути свою волю, уладити свої відносини так, як они того бажають. З того виходить ясно, що так для особистих, як і маєткових відносин даної суспільности право приватне даного краю має перворядну вагу і що вся людність з найживійшим интересом повинна застановлятись над єго хибами і стреміти до реформи єго в духу повної справедливости з огляду на всї кляси суспільности.

В Нїмеччинї стоїть тепер на порядку дневнім повна реформа права приватного. Проєкт нового кодексу єсть там нинї предметом живої дебати між ученими. Користаючи з тої нагоди оголосив професор віденьского університету д-р А. Менґер в "Archiv für sociale Gesetzgebung und Statistik" працю п. з. "Das bürgerliche Recht und die besitzlosen Volksklassen", котрої задачею єсть піддати цїле право приватне критицї з становиска убогих кляс суспільности, виказати всї постуляти, котрі з огляду на справедливости і оправдані нею интереси тих кляс належало б увзгляднити при реформі права приватного.

Инші кляси — каже д-р Менґер в переднім слові — будуть мати доволї нагоди зазначити своє становище в тій справі і боронити своїх интересів в самім парляментї і по за єго стїнами — одні убогі кляси будуть мати і тут замкнені уста — нехай отже тая праця промовить в их имени.

Многоцїнний труд д-ра Менґера єсть вже сам про себе великої ваги і заслугує на то, щоби познакомивсь з ним кождий, хто лиш має нагоду, — для нас же має він тим більшій интерес, позаяк наше австрійске право приватне лиш мало в дечім різнить ся від права нїмецкого, а кромі того — як учить практика — в новійших часах закони Нїмеччини вводять ся у нас майже без зміни. Для того хочемо познакомити і нашу Публику з основними поглядами виявленими в згаданій працї, котрі представимо в слїдуючих статях.

[Дѣло, 29.03.1890]

ІІ.

З відки взяло ся право приватне? Які елєменти зложились на тую цїлість, котра обовязує нинї в санкціонованих волею законодателїв кодексах цивільних? — се перше питанє, яке ставить собі автор. На питанє то відповідають приклонники т. зв. школи историчної, що право приватне зродилось подібно як всяке инше право і як держава самою силою конечности, силою пливучою з духа цїлого народа — приклонники же т. зв. природної школи, що оно повстало на підставі мовчучо заключеної умови (контракту) між всїми жителями даної території. I одна і друга теорія доводила-б до тої консеквенції, що постанови обняті правом приватним мусять бути для цїлої суспільности і всїх кляс єї однаково справедливі, бо инакше очевидно не плили-б они з духа цїлого народа, взглядно не представляли би ся яко утревалені умовою, отже санкціоновані спільною волею всїх жителїв даної території. Сего однак не можна сказати о постановах права приватного.

Право приватне опираєсь передвсїм на звичаю, котрий єсть єго найпершим жерелом, і то єсть причиною, що система того права витворилась не в интересї рівнім всїх кляс цїлого загалу, але в хосен деяких упривилеґіованих кляс. Як творилось право звичаєве? Творилось оно так, що фактичне порішуванє питань приватно-правних через довшій час одним і таким самим способом ставало нормою звичаєвою і набирало характеру права. А позаяк в значній части питань приватно-правних ходило о порішенє борби интересів невеликого числа богатих і могущих против интересів слабих хоч многочисленних мас, і позаяк в борбі тій сильнїйша сторона була звичайно витязем, тож фактично результати такого порішеня питань приватно-правних набирали характеру звичаю і стали правом звичаєвим. Право звичаєве представляєсь отже яко результат борби интересів сильнїйших кляс з слабшими, користний для перших. Коли відтак почато видавати писані закони, принято за підставу той стан, якій витворило право звичаєве яко стан правний і право звичаєве стало основою обовязуючих нинї в цїлій Европі цивільних законів. Законодавство писане було і єсть до нинї в руках тих кляс, для котрих витворене в повисшій спосіб право звичаєве було дуже користне і пожадане — тож они і радо надавали єму силу закона. Таким способом норми права звичаєвого, котрі завдячували своє истнованє силї можнїйших — завдяки тій самій силї, переходили в писані закони, а прецедер той виказує ясно, що теперішна правна система (на поли права приватного) в своїх головних засновах почиває на результатах завзятої борби интересів і що для того не може в нїй бути бесїди о справедливім заспокоєню всїх потреб суспільности і справедливім в з огляду на всї кляси нинїшного суспільного орґанізму безстороннім порішеню всїх приватно-правних відносин.

Такою дорогою розвивалось і поступало і право приватне. Супротив того не можна чудуватись, коли право і законодавство не лиш не приходило нїколи в поміч убогим клясам, але противно, віддавало их в жертву интересови кляс богатих і сильних. Право взагалї, а право приватне в особенности позабуло на то, що і при рівних постановах становище слабих і сильних єсть нерівне. І так прим. кождий дохід має в руках убогих кляс взглядно меншу вартість, як в руках богатих — ті самі управненя помагають убогим менше, як богатим, бо перші не мають спромоги свої права заздалегідь обезпечити і их завчасу доходити, коли другі, чисто з конечности права ті занедбують і идуть з ними перед суд часто аж тогдї, коли они представляють стан подібний невилїчимо недужому робітникови, що єгo доперва тогдї, коли недуга дійшла до послїдних границь, віддано до больницї.

На поли права приватного суть дві головні норми загальні, котрі стрічаємо в кодексах всїх країв, а котрі суть для убогих працюючих кляс дуже некористні.

Першою нормою єсть принцип, що несвідомостею закона нїхто не може звинятись. Принцип той єсть з огляду на убогі кляси прямою недорічностію. Нинї нема в нїякім культурнім краю одного юриста, котрий знав би всї обовязуючі закони — як отже можна вимагати того від убогого чоловіка, котрий працею рук заробляє на своє удержанє? Богатого норма тая не в силї дуже діткнути, бо він має можність познакомитись з обовязуючими законами і оплатити правного заступника — але убогі кляси остануть все безпомічними і положенє их в порівнаню з клясами богатими все буде нерівне і упослїджене.

Другою такою нормою єсть постанова спільна всїм кодексам, а допускаюча анальоґію, т. є. поручаюча судії, щоби всї питаня в законї виразно непорішені, рішав після норм закона поставлених на питаня подібні, або навіть в мисль духа цїлого комплєксу норм дотичного віддїлу приватного права. Що виходить з тої постанови? Нїчого більше як лиш то, що живі і на зовсїм відмінних відносинах житя оперті питаня мусить судія силоміць підтягати під старі норми, витворені, як висше представлено, на підставі результатів клясової борби, в котрій витязями були богаті і сильні кляси, що отже порішенє тих живих питань сучасного житя мусить знов вийти в хосен тих кляс.

Вкінци дуже некористним єсть для убогих кляс також головний принцип процесуальний, після котрого процес цивільний веде сама сторона, а судія не має права з уряду справи підпирати і дальше єї вести. З тисячними замотаними, а коштовними формальностями, котрі виродив той принцип, дають собі богаті легко раду, бо беруть собі правних заступників — а убогі люде тратять через то своє право і програють часто найсправедливші справи.

[Дѣло, 31.03.1890]

ІІІ.

На поли права родинного, а особливо тої части єгo, котра дотикає особисто-родинних відносин, найменше ще дасть ся з становища убогих кляс піднести замітів. Причиною того єсть з одної сторони то, що відносини ті суть більшою частію переважно естетичного характеру, а тим самим не дають нагнутись дуже під які-будь правні постанови, а з другої сторони признати треба, що на тім поли зробив богато доброго довголїтний вплив церкви, котра до XVIII. а в многих державах ще і до половини XIX. столїтях тримала в своїх руках законодавство і судівництво в справах родинних, а особливо в справах супружеских. В нинїшнім законодавстві, котре на тім поли в більшій части держав (а особливо в Австрії) переймало постанови права канонічного, добачають головну хибу в тім, що повний роздїл супружества так, щоби обі сторони могли заключити нове супружество, буває дуже тяжким (в Австрії між католиками зовсїм неможливим), що в практицї житя показуєсь часто невідповідним. Заміт сей може і оправданий, однак після погляду автора не повинні єго підносити убогі кляси, в котрих интересї не лежить зовсїм такій стан правний, котрий позволяв би легко розвязувати супружества. Супружество і витворена ним родина єсть нинї особливо для убогих людей одинокою звязею правдивого братерства і повної спільности интересів, котрої не потребують они розривати так, як того часто оказуєсь потреба між висшими клясами, де моральність супружеского житя хиткійша і щастє супружеске не все буває правилом. Длятого згадана хиба обовязуючих кодексів цивільних не відбиваєсь діткливо на убогих клясах і они не мають потреби єї підносити.

За то на поли маєтково-родинного а спеціяльно маєтково-супружеского права знаходимо богато постанов, противних интересам убогих кляс так, що той віддїл цивільного права здаєсь виключно стояти на услуги богатих та можних кляс.

На першім місци належить тут згадати о вінї і спільнім маєтку супругів. В більшій части европейских кодексів знаходимо постанови, що при розвязаню супружества віно, котре внесла жінка мужеви, вертає до неї назад, а маєток, якій мали супруги в часї супружества (кромі віна), уважаюсь яко належачій до мужа. В австрійскім кодексї цивільнім знаходимо в тім предметї постанову, після котрої закон ставить домнїванє правне, що весь доробок, т. є. цїлий маєток, якого доробились супруги, належить до мужа. Нормуючи в той спосіб маєткові відносини супругів, мав законодатель на увазї очевидно виключно висші і богаті кляси а не журив ся зовсїм про кляси убогі. В висших клясах вносить жінка звичайно мужови значне віно, але за то в житю супружескім єсть она лише меблем сальоновим, забавкою, котра лиш уміє богато видавати на свої потреби а до нїякої працї не приложить руки. Коли отже того рода супружество доробить ся якого маєтку, то очевидно єсть то виключно результат працї і заходів мужа і тут згадані постанови суть справдї справедливі, але несправедливі они за то і зовсїм невідповідні з огляду на убогі супружества, де жінка звичайно зовсїм нїякого, або лиш дуже убоге вносить віно, але де она за то єсть рівнорядною з мужем робочою силою і то не лиш в домашнім, але також і зарібковім господарстві і тим самим до заробленого маєтку рівне з мужем повинна мати право. Законодатель підпорядкував на тій точцї очевидно интересови кількох тисячів богатих супружеств интереси міліонів убогих супружеств.

[Дѣло, 02.04.1890]

ІV.

В всїх кодексах цивільних подибуємо дальше постановленє, що родичам вільно, після вподоби і власного вибору, давати своїм дїтям удержанє і вихованє. Нїякій законодатель не застановив ся однак тут над одною на погляд дрібною, однак в дїйстности немаловажною справою, а именно над способом годованя дїтей в першім роцї житя. Наука лїкарска сконстатувала, що одиноким способом раціонального годованя дїтей до скінченя першого року житя єсть кормленє грудію матери, бо инакше т. є. коли місто природного корму подаєсь им штучні сурроґати — відбиваєсь то дуже некористно на орґанізмі дитини. А тимчасом що дїєсь звичайно в богатих родинах? Богатим паням не хоче ся кормити самим своїх дїтей, тож винаймають до того женщини з убогих станів, котрих дїти позбавляють ся через то корму матерного і піддержувані при житю лише штучним і до того звичайно дуже недостаточним кормом нидїють і виростають з зародом анемії та всяких недуг. Коли зважить ся, що як раз ті дїти мають колись бути членами працюючих кляс — стане ясним, як велику страту поносять через то ті кляси, страту, котрої нич не може винагородити або заступити. Для того предкладає автор de lege ferenda, щоби кожда мати обовязана була в силу законної постанови сама кормити свою дитину, а виручатись иншою женщиною щоби могла лиш тодї, коли сама єсть до того неспосібна, а лїкар-знаток судовий сконстатує, що дитя тої иншої женщини через то надто не терпить на здоровлю і розвитку свого орґанізму. Кромі того повинно вимагатись до того ще позволенє надопікунчого суду тої дитини, котра через то мала б бути позбавленою природного корму.

Відносини між богатими а убогими клясами виступають найдрастичнїйше при дїтях неправих. Суть то відносини, при котрих богаті дуже часто втискають ся самовільно в сферу житя убогих кляс, так як знов убогі кляси втискають ся часто в сферу богатих на поли прав матеріяльних. Як відмінне однак єсть становище права в однім і другім случаю! Богатих хоронить оно, хоч иде тут лише о интереси матеріяльні, на всїх точках строгими нормами карно-дразними і високою одвічальностею на поли права цивільного — за то для убогих подає оно дуже слабу охорону супротив богатих, якнебудь иде тут о найвисшій интерес моральний, о найсвятїйші чувства родинні і етичні.

І так само зведенє женщини караєсь нинї так після нїмецкого як і австрійского права лише при заходячій певній кваліфікації (насильство, вік 14 лїт або обітниця заключеня супружества), на поли права цивільного не потягає оно однак нїяких наслїдків, нїяких некористій для виновника. Лиш тогдї, коли зведена женщина стає матїрю, обовязаний виновник до деякого відшкодованя єї. Як нужденне однак то відшкодованє! Виновник має заплатити лиш кошти злогів і тілько всего! Всї инші справи женщини так матеріяльни як і моральні остають ся без винагороди і відшкодованя.

Подібно схарактеризувати дасть ся відношенє неправого вітця до неправих дїтей. Тут найнесправедливійшим єсть законодавство француске, котре виключило зовсїм скаргу о вітцївство, даючи рівночасно всїм можність уміщувати неправі дїти в публичних домах вихованя, удержуваних коштом держави. Значить то, що в Франції сама держава покриває і оплачує "благородні поступки" богатих кляс.

Австрійскій і проєктований нїмецкій кодекс цивільний допускають тую скаргу, однак нїмецкій проєкт робить єї рівночасно безсильною, допускаючи по сторонї запізваного виновника excoptionem plurium concubentium. Все однак навіть в австрійскім праві — котре на тій точцї єсть взглядно найсправедливше — дуже невідповідним і несправедливим єсть то, що покривджена женщина доперва в дорозї позву, отже по довгім, тяжкім і коштовнім процесї може дістати тую крихту відшкодованя, яку єї признав закон, отже в хвили критичній остає все таки безпомічною. Єсть то головна причина частих в всїх краях злочиньств дїтеубійства і зігнаня плоду.

Що-до удержаня, яке неправний отець має давати своїй дитинї, єсть австрійске право о много справедливійше, як проєкт нового нїмецкого кодексу. Після кодексу австрійского, має отець давати неправій дитинї удержанє і вихованє відповідно до свого маєтку, після проєкту нїмецкого лише удержанє конечне.

Щоби унормувати відношеня що до неправих дїтей після справедливости, предкладає д-р Менґер de lege ferenda слїдуючі постанови: 1) коли зведенє женщини сполучене було з дїланєм карним (прим. з насильством) — то в случаю, єсли не заходить між женщиною а виновником неодолима перешкода до заключеня супружества — має тая женщина уважатись з становища правного яко разведена не з власної вини супруга, а дїти мають всї права дїтей правих; 2) коли зведена женщина була доси честною, належить ся їй окреме за то відшкодованє; 3) коли уродить ся дитина — то неправий отець єї має давати їй удержаня в міру власних доходів. Exceptio plurium concubentium не має місця — коли-б однак доказаним було, що в рішаючім часї зносилось з женщиною більше мущин, то всї они обовязані in solidum до даваня удержаня дитинї; 4) не належить ждати, аж женщина виступить з процесом — противно она може, ще заким дитя прийде на світ, виказати перед судом, що виновник зносив ся з нею в рішаючій хвили, а суд прикаже єму сейчас зложити для неї кошти злогів і удержаня через три місяцї; 5) коли батько неправої дитини єсть нежонатий і в хвили уродженя єї має вже сорок лїт, то має давати дитинї удержанє відповідне не лиш своїм доходам, але і свому станови.

[Дѣло, 05.04.1890]

V.

Як постанови що-до відносин родинних увзглядняють майже всюди лиш интереси богатих, так і институт опіки здаєсь в нинїшних европейских праводавствах виключно на их истнувати користь. Малолїтні дїти убогих кляс, котрі потребують найбільше охорони і стараня з сторони держави і права суть і на тій точцї з кождого погляду упослїджені.

Всю старанність і бачність посвячує нинї право тим малолїтним, у котрих єсть маєток. В всїх кодексах цивільних подибуємо цїлі ряди постанови, обмежаючих довільну управу тим маєтком не лиш опікунів, але дуже часто і самих родичів. Родичі і опікуни суть супротив малолїтних строго одвічальні за всї шкоди в управі их маєтком.

Ті средства осторожности, котрими обезпечує право ненарушимість интересів богатих малолїтків єсть сама собою дуже похвальна — однак на всякій случай відбиває она живим контрастом від становища, яке займає право приватне супротив потребую чих опіки малолїтних осіб з низших убогих кляс. У тих малолїтків нема вправдї маєтку, але єсть у них сила робуча, котра не меншої потребує опіки, як маєток, бо від неї залежить не лиш економічна их будучність, але фізичний і моральний их розвиток. Невіповідне плеканє і розвиток тої сили приносить більше шкоди і дотичним особам і цїлій суспільности, як хибне веденє адміністрації маєтку богатих. Похибки тут не все і не легко дають направлятись, тож надїятись би можна, що праводавство повинно дуже интересуватись розвитком тої робучої сили у убогих малолїтків і окружати єї своєю особлившою опікою.

Тимчасом річ має ся як-раз противно. Як після нового проєкту нїмецкого кодексу, так і після всїх майже обовязуючих в Европі законів цивільних може малолїтний, котрому отець або опікун позводить в засадї вступити в службу або ити на заробок, службу тую відтак після вподоби і обставин зміняти і найматись до всяких праць і занять без огляду на то, чи сили єго здужають на стілько, чи занятє не наразить єго здоровля, моральности або чести на некористні наслїдки. Суди опікунчі не интересують ся зовсїм, що роблять малолїтні, наймивші ся в ранних лїтах молодости або і дитиньства на службу, а одвічальність родичів і опікунів єсть в тім напрямі також зовсїм не строга. Наслїдки такого очевидного занедбаня правом малолїтків з біднїйших кляс суть ясні і очевидні а исторія послїдних лїт илюструє их сумними і дуже драстичними образами. Від часу, коли в культурних краях Европи почала розвиватись фабрична индустрія, наповнилась всї фабрики міліонами малолїтних робітників, що их для кусня хлїба вислали там родичі і опікуни. Міліони пійшли і міліони знидїли фізично і морально. Правда, що нинї законодавство промислове стараєсь майже всюди вже покласти границї тому визискуваню молодих сил, тим неменше однак з становиска приватного права насуваєсь вельми велике а при тім зовсїм оправданє питанє: де були суди опікунчі всїх тих малолїтних, коли их на фізичну і моральну смерть віддавано в фабрики? Як глядїло на то право приватне і длячого допустило до того?

Не міри поліційні, не установи адміністрацийні можуть тут зарадити злому, а реформа самої заснови, котра лежить в праві приватнім, реформа тих норм закона цивільного, котрі дотикають відносин осіб малолїтних і властей, покликаних до нагляду над ними. Треба, щоби право приватне интересувалось малолїтними з убогих кляс хоч би лиш так, як интересуєсь богатими, щоби сил особистих, их виробленя і уживаня не клало низше від маєтку а дбало рівно про одно і друге. Треба щоби малолїтні могли винайматись до служби і взагалї до тяжкої працї лиш за призволом опікунчого суду, a призвіл той повинен видаватись лиш тогдї, коли суд розслїдить добре всї відносини і пересвідчить ся, що для здоровля і моральности малолїтного не грозить нїяка небезпечність.

[Дѣло, 18.04.1890]

VI.

Право річеве взагалї, а власність в особенности має на oцї вже самою природою річи виключно интерес богатих кляс, бо кляси убогі не мають звичайно нїякої власности. Bсї кодекси цивільні ставлять на чолї права pічевого кардинальною тезою ненарушимість приватної власности, а цїлі праводавства хоронять тую ненарушимість, особливо з огляду на можливі инвазії з сторони убогих кляс так приватно-правними, як і карними нормами. Здавалось би отже супротив того, що институція приватної власности cпpaвдї дуже сильна і непохитна, однак близшій погляд на річ доводить до трохи иншого результату.

Як з одної сторони на внї хоронять тую институцію всякого рода строгі міри, так з другої на внутр не єсть она зовсїм так дуже сильною, а противно, з кождим роком підриваєсь тверда стїна староримского dominium під напором нових поглядів, а різнородні обмеженя, що их вводить і санкціонує саме сучасне законодавство, надають нинішній власности зовсїм иншій характер, як мала давнїйше і як слїдувало би з дефініцій кодексів. Нинї передовсїм вступила в обсяг приватної власности твердою ногою сама держава, забираючи повну часть єї пожитків титулом різнородних оплат і податків. Тут нема вже бесїди про свобідну диспозицію властителя, бо держава уоружена єсть в силу екзекуції, може обтяжити власність і без дозволу властителя і продати єї і против єго волї на заспокоєнє скарбових належитостей. Дальше обмежують власність закони експропріяційні і численні закони адміністраційні, по мисли котрих мусить властитель позволити на обмеженє своєї власности з причин поліції будівничої, водної, огневої і т. п. Вкінци і закони табулярні причиняють ся немало до зрушеня непохитности приватної власности на недвижимостях через то, що позволяють набувати права на основі самого змісту книг ґрунтових без огляду на стан фактичний, чим доводять нераз до того, що тратить право той, кому оно дїйстно прислугує, а набуває фактично неуправнений. На тій точцї бачимо примір, як принцип ненарушимости приватної власности уступив місце интересови обороту. Найбільшій однак удар внутрішної стійности приватної власности завдає новий проєкт нїмецкого кодексу цивільного, котрий дозволяє переносити взглядно набувати власність і то спеціяльно недвижимостей без титулу, то єсть без поданя правної причини, на підставі котрої перенесенє наступає (прим. купно, заміна, даровизна і т. п.) — що в всїх дотеперішних праводавствах а також і в австрійскім єсть конечним условієм перенесеня власности, а лиш на основі простого позволеня на интабуляцію з сторони давнїйшого властителя. Тая постанова єсть дуже замітна, бо відриває приватну власність від найголовнійшої єї заснови, т. є. від економічних интересів житя, а тим самим відбирає їй головну точку тяжести а підриває єї значенє в поглядах і пересвідченю загалу. З всего того видно отже, що помимо сильної внїшної охорони, внутрішна сила а юридичне значенє приватної власности зміняєсь і меншає, що зміст єї управнень стає що раз вузшим і що супротив того з чисто юридичного становища не дасть ся виключити можливість і дальших змін і реформ на тім поли.

Лишаючи однак на разї на боцї ті зміни і реформи, можна і з теперішних постанов права річевого де-що змінити так, щоби оно вийшло на користь убогих і на поли того-ж права зoвсїм упослїджених клас. Именно належало би змінити ті постанови, після котрих ґрунти, утративші всїх властителів так, що нема нїкого взглядом них управненого і знайдені річи движимі не припадали на власність особам приватним, взглядно державі або громадї, але щоби их віддавано убогим клясам. Очевидно не було би порадним, щоби поодиноким особам з тих кляс віддавано ті річи, бо то не осягнуло би цїли, а вело би до надужить, належало би отже віддавати их природним репрезентаціям интересів убогих кляс, якими суть каси хорих, товариства запомогові робітників та асекурації від нещасть.

[Дѣло, 19.04.1890]

VI.

Коли право річеве безпосередно майже зовсїм не дотикає убогих кляс, то право обліґаційне (зобовязаня), єсть полем, на котрім интереси убогих кляс виступають найсильнїйше і входять безнастанно в драстичні колізії з интересами кляс можних, богатих. Тут кристалізуєсь вся орґанізація зависимої працї, контракт обліґаційний найму услуг єсть основою відносин службових і робітничих, той віддїл права приватного має отже превелике соціяльно-економічне значінє. Надїятись би можна супротив того, що хоч тут обовязуючі закони повинні однаково трактувати так богаті, як убогі кляси — тимчасом не можна того сказати приглянувшись близше характерови постанов наших кодексів. І тут упривиліовані і то дуже значно кляси богаті — а убогі віддані им переважно на ласку і неласку.

Головним принципом права облігаційного всїх законодавств єсть свобода договору при всїх умовах (Vertragsfreiheit). З дуже незначними виїмками свобідно стосунок правний такого змісту, якого самі бажають, а право не мішаєсь до того, а лиш дає тому стосункови правну охорону, а управненому з него екзекутиву. Здавалось би може, що оно і справедливо — але сейчас і насуваєсь питанє: для чого в инших галузях права нема тої свободи для волї сторін? Для чого в праві родиннім, а особливо в річевім право все з гори нормує само і не дає найменшої можности сторонам нагинати відношенє правне до своєї волї виповняти зміст правної институції умовними постановами. Хто свою річ дає в застав або установляє служебність, той з гори вже має самим законом зачеркнені границї, як далеко хтось тоже користуватись єго річею; але хто віддає свої сили і спосібности в хосен другого, або — що більше — цїлу свою особу на чужі услуги, того не боронить закон обмеженєм границь дотичного відношеня правного, а полишає установленіе тих границь свобідній умові контрагентів. З відки тая різниця, для чого така нерівність в трактованю того питаня на поли поодиноких віддїлів права приватного? Відповідь на то легка і ясна: В праві річевім стають супротив себе звичайно лиш богатші кляси, отже право з гори забезпечує их интерес; на поли права обліґаційного стирають ся богаті з убогими — отже право лишає их свобідній борбі интересів, з котрої очевидно сильнїйші все мусять вийти витязями. Таким способом принцип свободи договору пануючій нинї на поли права обліґаційного веде за собою очевидне погіршенє і упослїдженє на тім поли интересів убогих кляс, коли противно для кляс богатих єсть він дуже користний.

Супротив того міг би хто вказати на ті обмеженя, яким і новійшими часами старають ся держави охоронити на поли права облігаційного контрагентів до визискуваня, а між котрими найважнїйше місце займають т. зв. закони против лихви. Чи однак ті закони служать справдї интересови убогих кляс? В дуже лиш малій части. Всї сучасні закони против лихви обмежують ся виключно на визискуванє при интересах кредитових, а тих интересів убогі кляси, немаючі нїякого маєтку, майже нїколи не заключають, бо не мають зовсїм нїякого кредиту. За то не хоронять ті закони від визискуваня при таких интересах, котрі сполучені суть звичайно з великою матеріяльною кривдою убогих кляс, як при заставі движимостей, наймах помешкань по містах, контрактах службових і т. п. А на тім поли можна би далеко скорше і успішнїйше помогти убогим клясам в их щоденних злиднях — коли противно міри обмежені на сам лиш интерес кредитовий помагають головно лиш тим, у котрих суть ще підстави до кредиту, отже фактично не зовсїм убогим.

Подібно має ся річ з правом відшкодованя, котра в сучасних кодексах цивільних трактуєсь також разом з правом облігаційним. Яка нерівність заходить тут в трактованю шкоди маєткової, котру лиш рідко коли можна заподїяти убогим — а шкода на тїлї, здоровлю, житю, або чести (особливо у женщин), котрі убогі кляси терплять майже щоденно в своїх зносинах з богатими! О скілько лекше і успішнїйше можна дійти першої шкоди, як другої! Єсть то новий доказ односторонности пануючого нинї в Европі законодавства приватно-правного.

[Дѣло, 21.04.1890]

VII.

Найважанїйшим з становиска убогих кляс контрактом обліґаційним єсть контракт найму услуг. Як же нормують сучасні европейскі законодавства той кoнтракт? Відповідь на то випасти мусить лиш така, що і на тій точцї служать они виключно интересам богатих кляс.

Передвсїм єсть великою аномалією тоє, що нинїшні кодекси не нормують зовсїм відношеня між слугами а службодателями, а лишають єго окремим законам службовим виданим в адміністраційній дорозї. А треба признати знов, що як з одної сторони відносини службові потягають за собою найбільше обмеженє прав і особистої свободи убогих людей і найблизше стоять до давної особистої неволї — так з другої знов всї европейскі службові закови носять на собі знамена духа середновічного законодавства, суперечні з теперішними понятями, устроєм а часто і з позитивними постановами инших обовязуючих законів.

В загалї подибуємо на поли умов між предприємцями а робітниками лише такі постанови, котрі скріпляють і так вже з природи річей сильне становище перших супротив других. Уладженє взаїмних интересів полишене тут властиво добровільній умові сторін, єсли однак де мішаєсь і держава з своїмь примусом, то робить она то — виключивши случаї предвиджені в найновійшім праводавстві з двох послїдних лїт — в одностороннім интересї сильнїйшої сторони. Так именно що-до вишуканя роботи полишає держава робітника свобідному визискуваню різнородних аґентів і посередників, хоч би могла дуже вигідно сама зорґанізувати публичні аґентури посередництва і тим способом запобігти великій неморальности практикованій нинї при того рода интересах — а при заключеню умови робітничої, отже в вайважнїйшій хвили, від котрої залежить вся будуча судьба робітника, лишає єго на ласку і неласку співконтрактуючого предприємця, котрий диктує самовільно безсильному робітникови условія умови. Аж тогдї, коли умова вже заключена — починаєсь инґеренція держави, котра вводить в рух свій апарат поліційний, щоби удержати робітника в послуху і в точнім виповнюваню обовязків супротив предприємця! Чи-ж не гарна безсторонність законодавства?

Додаймо ще до того институції книжок службових і робітничих, а безсторонність тая покажесь перед нами в цїлій своїй повнотї! Єсть то одинокій случай, де держава з уряду настає на виповненє обовязків чисто приватної натури і веде авторизовані реґестри що-до сповненя тихь обовязків. Та і то ще було би нїчим, але в тім цїла річ, що кваліфікація робітника не залежать тут, як би вже консеквентно випадало, від держави і єї орґанів, а від другої интересованої сторони, котра одним замахом пера рішає о цїлій доли свого спів-контрагента! Чи в других віддїлах права приватного подибуємо де подібні институції? Що сказав би нинї богатий промисловець, коли би заведено публичну книгу, в котрій кождий, хто входить з нам в зносини, міг би для него записувати кваліфікацію? А прецїнь на чолї нинїшних законодавств стоїть принцип: рівність всїх супротив права!

Коли з одної сторони з огляду на предприємцїв постановляють закони стілько строгих і так далеко идучих мір, то з другої не дають они робітникам такої охорони, якої вимагає сама натура відношеня. Звістна-ж бо річ, що відношенє то потягає за собою повне підданє особи робітника під власть предприємця, так як робота сама не дасть ся відлучити від особи робітника. А при такім відношеню виступає тут не лиш питанє самої роботи, але також питанє здоровля і житя робітника, питанє єго чувств людских і обовязків родинних, питанє єго спосібности до роботи і цїлої єго долї. З огляду на ті многоважні питаня предкладає д-р Менґер, щоби вже в самім кодексї цивільнім з огляду на відносини між робітником а предприємцем знайшли місце слїдуючі постанови:

1) Книжки робітничі належать знести. 2) Предприємець має обовязок старатись, щоби робітник в своїх занятях у него не був наражений на шкоди з огляду на житє, тїло, здоровлє, силу робучу, честь і моральність. 3) Відповідно до сего може предприємець лиш о стілько уживати сил робітника, о скілько би через тоє згадані добра особисті не були нарушені. 4) Коли після умови має предприємець давати помешканє, поживу і одїж, то мусить давати все так, щоби через тоє на добрах тих робітник не потерпів шкоди. 5) Всї ті постанови (1—4) не можуть бути свобідною умовою між сторонами анї знесені анї обмежені. 6) Предприємець, котрий одної з тих постанов чи то умисно, чи з недбалости чи з захланности не додержує і тим спроваджує для робітника шкоду з огляду на котре будь з висше вичислених дібр, має єго зато відшкодувати. Відшкодованє то, котрого не може виключити приватна умова, означить судя без конечности переведеня доказу шкоди маєткової. 7) Кромі случаїв постановлених виразно законом не прислугує предприємцеви нїяка власть дисциплінарна над робітником. Умова противна була би неважна.

Додати належить, що деякі з тих постулятів увзгляднило вже т. зв. законодавство робітниче найновійших часів.

[Дѣло, 23.04.1890]

VІІІ.

(Конець.)

Не о много менше значенє як контракт службовий має для убогих кляс також контракт найму. Квестія помешканя єсть для робітників по містах і при фабриках дуже пекучою і впливає дуже значно на их здоровлє, житє і сили робучі. Значнїйша часть кодексів цивільних стоїть і тут по сторонї сильнїйшій т. є. винаймаючого, постановляючи, що він має обовязок дати в ужиток і удержувати в часї найму помешканє лиш в такім станї, як було умовлено (vertragsmässig). Австрійскій кодекс єсть більше справедливий, бо зобовязує винаймаючого удержувати помешканє в станї спосібнім до ужитку (in brauchbarem Stande). На всякій спосіб пожадана би була з огляду на интерес убогих а спеціяльно робітничих кляс в всїх кодексах цивільних Европи постанова, що винаймаючій, котрий умисно або з недбалости дає в наєм помешканє небезпечне для житя і здоровля, обовязаний єсть винагородити наймаючому всї шкоди, які би він через то на cвoїм житю, здоровлю і силї робучій потерпів.

Остає ще право спадкове. Оно має дїйстно аристократичний характер, бо часто громадить великі маєтки, особливо недвижимі, в одних руках, а тим самим множить число тих, котрі не мають нїякого маєтку. Помимо того не заявляєсь д-р Менґер по приміру многих соціялістів за знасенєм права спадкового, а лиш за відповідною єго реформою. Реформа та повинна дотикати передвсїм институції фідеікоміссу при великих і обмеженя свободи роздїлу маєтку при малих спадщинах. Обі ті институції суть дуже несправедливі, бо з одної сторони лучать маєтки в руках упривилейованих і множать убогі кляси, а з другої знов в лонї одної і тої самої родини зовcїм без нїякої підстави дають одним особам права, а другим их рівно ж безпідставно відбирають. Згадати належить, що тая несправедлива тенденція на поли права спадкового проявилась і в нашім австрійскім праві праватнім і в минувшім роцї ухвалила рада державна закон, після котрого при наслїдстві безтестаментарнім там, де иде о сельскі господарства середної величини, господарства ті мають лишатись в руках одного наслїдника. Закон той мають ввести в кождій провинції в житє окремі, видатись маючі, закони краєві.

Що-до безтестаментарного наслїдства підносить д-р Менґер справедливо, що кляси свояків, які в всїх законодавствах покликують нинї закони до спадщини, суть заширокі. Они обнимають такі особи, котрих звичайно помершій навіть не знав, отже тим менше можна приймити, що хотїв им лишити спадщину. Для того проєктує д-р Менґер, щоби безтестаментарне наслїдство обмежити до трох найблизших степенїв родини, а в случаях, коли би не було такої родини, щоби оставша спадщина не припадала, як доси, jure caduсo скарбови державному, бо то кромі взглядів фіскальних нїчим більше не єсть оправдане, а щоби ишла в хосен убогих кляс, особливо робітничих а именно дорогою дотації робітничих институцій. Мотиви того послїдного проєкту лежать головно в тім, що в кождім маєтку єсть богато складових частей, а именно зисків, на котрі складалась праця робітника і котрі прийшли властителеви дармо яко надвижка по-над вартість працї робітника. Супротив того вимагає справедливість, щоби хоч від часу до часу кляси робітничі яко лєґальні представителї працї брали участь в наслїдствї маєтку в значній части их трудом заробленого, а то дасть ся найлучше устроїти через признанє им спадщин безнаслїдних.

То суть головні погляди д-ра Менґера на институції обовязуючого нинї в Европі права приватного. Замітність і важність тих уваг єсть тим більша, що зміни, котрі предкладає д-р Менґер не вимагають нїяких насильних переворотів суспільних, а дадуть ся перевести дорогою зовсїм правної реформи.

[Дѣло, 24.04.1890]