Поки Президент очікує біля моря погоди і не підписує прийнятий парламентом і погоджений спікером закон про заборону пропагандистського російського кіно- та теле-контенту, Україною шириться хоч і риторичне, але вкрай вибухонебезпечне і майданотворче питання: чому?
Чому в країні, де йде війна, необ’явлена, але породжена Росією, ми й далі бачимо по «ящику» «хвацьких» російських вояків, бандюків, мєнтів, НКВС-ників та інших їм подібних «рашен рембо»? Чому б це не припинити одним розчерком пера, чи-то пак кулькової ручки? Чому зволікають наші (не)можновладці? Невдячні питання, через свою безадресність та безсилість, втім, мають реальне підґрунтя… і свої відповіді.
Отже, в ситуації з серіалами є три тези.
Теза 1: якщо б вітчизняне телебачення не транслювало в такій кількості і настільки ідеологічно заангажованих російських серіалів та фільмів, ми б не мали сепаратистів на Сході.
Теза 2: якщо б вітчизняні телеканали не купували в такій кількості російський серіальний контент, ті 300-400 мільйонів доларів, в які він обходиться, щорічно йшли б не в Росію, а залишалися б в Україні.
Теза 3: якщо б вітчизняні телеканали замовляли створення серіалів в Україні, не було б такої тотальної проблеми із власним продуктом, виробництвом і виробниками, що ледве зводять кінці з кінцями.
Щодо першої тези існує чимало гучних висловів, котрі її заперечують чи, навпаки, з нею згодні. Інформаційну війну ми програли, і це факт. Але чому це сталося – це вже інтерпретація, вектор якої залежить від культурного або політичного спрямування інтерпретатора. І телебачення в цій суперечці – камінь спотикання. Для одних. Але є й такі, хто не вважає телебачення здатним аж до такого ступеня зомбувати глядачів, щоби то безпосередньо впливало на їх думки та дії. Й існування (чи відсутність) 25-го кадру тут ні до чого. Йдеться про відсутність конкретних цифр, підтверджених статистикою, які б це засвідчили на офіційному рівні. Тобто, на хлопський розум, потрібна остаточна безальтернативна «бамажка», що, як ото в Булгаковському «Собачому серці» - «при наличии которой ни Швондер, ни кто другой не мог бы даже подойти к двери». На жаль, ані статистики такої не має, ані бамажки, тож швондери різних національностей та різного ступеня захланності гупають в наші двері чоботями і ввалюються в брудному одязі до наших хат. Бо ніхто не довів існування прямого причинно-наслідкового зв’язку між телеабсурдом Кісельова та збитим «Боїнгом» малайзійських авіаліній. Тим не менше шалена заідеологізованість (аж до абсурду) російських телеканалів, регулярне спростування наведених ними фактів, масове відключення українських телеканалів на Донбасі та включення на їх місці російських – це все говорить саме за себе.
Теза друга менш очевидна, адже крім російських серіалів на українському телебаченні демонструють і турецькі, й німецькі, й італійські. Але чому серед цих серіалів практично відсутні українські – то вже стосується третьої тези. Українських телесеріалів на українських телеканалах парадоксально мало і це правда, а ті, які були до війни, знімалися на гроші росіян і з ними в головних ролях. Відповідь на природнє питання «чому?» складніша, бо потребує трохи більше інформації, ніж нам пропонують на тому ж такі телебаченні. З різноманітних шоу про це не дізнаєшся, бо там про таке говорять.
Справа ж в тому, що українськими каналами володіють олігархи. Всіма. Коломойський володіє «1+1» та іншими дрібними на кшталт «Плюс плюс», Фірташ – «Інтером» з купою менших, Ахметов – групою «Україна», а Пінчук – ICTV, «СТБ» і «Новим». І ці українські канали є дотаційними. Всі.
Припинення діяльності ТВІ якраз ілюструє факт, що власник ТВІ не вважає доцільним платити за канал. В той час інші бізнесмени продовжують платити за свої «іграшки» з однією ціллю – телеканали впливають на аудиторію, формуючи її смаки і погляди, формуючи її рішення, а це засадничо для політиків. Саме вони в час виборів несуть на телеканали шалені гроші, спонукаючи електорат проголосувати за них. Інакше за що, як гадаєте, ведуться всі ці олігархічні війни, масштаб яких оце зараз затьмарює собою справжню війну? За сфери впливу, за владу і, відповідно, за ще більші гроші.
Російські серіали існують тут у двох площинах. З одного боку, їх дивиться аудиторія кількох центральних каналів, що входять у «велику шістку» найбільш рейтингових, до них вже звикли і їх відсутність може призвести по переділу аудиторій. А з іншого боку, – ці серіали вигідні для телевізійних топ-менеджерів, тих справжніх кровопивць, що ссуть гроші з власників, роками залишаючись на своїх посадах через страх власників змінити «статус кво» і втратити лояльну людину, та через відсутність інформації про справжній стан справ. Для телевізійних топ-менеджерів (та купки причетних до власного виробництва і закупок) телеканали – а точніше гроші, що на них виділяються – існують як корупційні схеми збагачення, утворюючи химерний трофічний ланцюжок, в якому олігархи дуже сильно обкрадають державу, топ-менеджери сильно обкрадають олігархів, а нижча ланка, адміністратори – обкрадають олігархів вже не дуже сильно, але теж обкрадають.
Аби зрозуміти, про які суми йде мова, треба трохи розказати про функціонування ринку виробництва і продажів – ринку, який був до війни.
Російський ринок більший і, відповідно, має більше грошей. Наприклад, російські канали другого ешелону, типу Рен ТВ, ТВЦ чи 5 канал, платили за одну серію 150-170 тисяч. А при тому, що її виготовлення коштувало близько 110-130 тисяч, російський виробник мав навар в 20-40 тисяч (винятком слугували суми від 200 тисяч і до 500, які могли за прем’єрний показ викласти канали першого ешелону – РТР та Перший). Натомість українські ж канали купували одну серію за 50-70 тисяч, при тому, що виготовлення серії в Україні коштувало ті ж таки 110-130 тисяч. «Відбити» такий бюджет можна було лише за рахунок продажів в Росію, що й робилося.
Але справа в тому, що більшість серіалів мали російське походження, а позаяк російський продукт розповсюджувався додатково і на українському ринку, прибуток виробників з РФ збільшувався за рахунок телеканалів України, які воліли купувати серіали «не свого» виробництва. Хоча – і це найважливіше! – приблизно за ті ж самі гроші українські канали могли б замовляти або виробляти власні серіали для внутрішнього ринку. Та замість цього телеканали придумали власні продакшени (відповідь для тих, хто дивується, чому українське ТБ переповнене дурнуватими шоу)… для створення не серіального продукту, а телепередач і шоу, на яких, власне, корупційні схеми і відпрацьовувалися: умовно кажучи, зі 100 гривень каналом на виробництво витрачалося 70 гривень, а інша частина «утилізувалася» в той чи інший спосіб. І що цікаво – власне виробництво чомусь коштувало дорожче, ніж виробництво у «неканального» продакшена. Таким чином, телеканали були і залишаються зацікавленими купувати серіали якомога дешевше, тому що у їхньому бюджеті залишається більше грошей на виробництво телепередач і шоу – тобто збільшується сума «утилізації». Враховуючи, що російський серіал уже «окупився» у РФ і приніс прибуток, він завжди буде коштувати дешевше за будь-який український серіал.
Запуск законопроекту Миколи Княжицького та Вадима Денисенка №1317 «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» може зламати цей ланцюжок, за яким власник отримує рейтинги, забезпечені каналом, а топ-менеджери – гроші, надані власником.
За цим законом, сподіваємось, нарешті будуть заборонені серіали та фільми виробництва РФ, «в яких міститься популяризація, агітація, пропаганда тощо будь-яких дій правоохоронних органів, збройних сил, інших збройних, військових чи силових формувань держави-окупанта та популяризуються цінності кримінальної субкультури». Фільми та серіали забороняються, якщо «головними героями або персонажами другого плану є співробітники (в тому числі колишні або нештатні) правоохоронних органів, збройних сил, інших збройних, військових чи силових формувань держави-окупанта, включаючи міліцію, поліцію, військово-морський флот, військово-повітряні війська, внутрішні війська, прикордонні війська, органи, служби державної (федеральної) безпеки тощо». Те ж саме стосується сюжету фільму чи дій, прямо або опосередковано пов’язаних з подібними структурами і органами.
Поки що такого роду заборонами займалося Державне агентство України з питань кіно, яке до цього часу вкоротило віку у вітчизняному прокаті (з тих самих, названих у законопроекті причин) близько 200 назвам фільмів та серіалів російського виробництва. За що отримало на свою голову, крім різноманітних звинувачень, ще й недолугі закиди про цензуру. Хоча по суті це теж саме, що обурюватися щодо ув’язнення злочинця на підставі позбавлення його законного права на свободу. Бо показ фільмів, де створюється позитивний образ чи героїзуються представники силових структур РФ, як мінімум є некоректним в часі війни Росії проти України. Некоректним по відношенню до наших хлопців, які вже тисячами загинули і продовжують щоденно гинути далі. А як максимум – це не логічно і просто дико. Чи показувалися німецькі фільми в Радянському Союзі під час Другої світової війни – таке питання навіть не ставилося, бо апріорі є абсурдним.
Але замовники, телеканали, продовжують «не замовляти» продукт у вітчизняного виробника, ховаючись за очікуванням «а може не підпишуть закон?» і за профнепридатними висновками, мовляв, «в Україні не має гарних акторів-режисерів-сценаристів». Причому не оприлюднюється інформація про те, що російських телесеріалів вже куплено – за непідтвердженими документально даними - на близько 100 мільйонів доларів. Хоча ця сума на дві третини менша за витрачену минулими роками, але чи це мало?
Натомість, кілька серіалів із куплених вже потрапили під заборону. Тобто, гроші були втрачені, а в ефірних сітках утворилися дірки, котрі мусили якось залатати. Та це не найбільша проблема. Якщо закон №1317 увійде в силу, вже восени у телеканалів взагалі не буде що показувати, адже програмний продукт із шоу не є найбільш рейтинговим. Для кількох головних каналів рейтинги дають якраз серіали. А щоби наповнити ефір власним контентом, його потрібно виготовляти заздалегідь. І то добряче заздалегідь, не даремно ж ефірні сітки на рік створюються восени попереднього року. А всі дедлайни з виробництва, аби встигнути на осінь, вже минули.
І все одно ніхто не замовляє вітчизняних серіалів! Бо українські канали вже затоварилися російським продуктом, по 15-20 тисяч за серію, про що було домовлено між усіма учасниками ринку. Не зважаючи на порівняно маленьку суму, вона, як ми казали вище, все одно є надприбутком, бо ж серіал спершу купується російськими каналами. Наразі для українського контенту українські гравці виставили суму в 30 тисяч. Але вона є ілюзорною – бо замовлень немає…
… Щоби заповнити ефірні сітки українських телеканалів – три лінійки - потрібно близько 1500 серій на рік (до війни). Раніше 70-80% цих серій були виробництва РФ. Тепер їх може не бути. Чим заповнити порожні місця, особливо якщо це вже неможливо?
25.03.2015