(уміщеного в ч. 25 "Дѣла" с. р.)
Вп. автор фейлетону "Про рускість в домах наших" порушив цїкаву справу руского малярства, недостачу руских образів. Користаючи з сеї нагоди, я хочу висказати кілька своїх гадок на той темат.
Єсли-б хто був на стілько цїкавий, а поїхав — допустїм бальоном — у воздухи по-над Галичину, так, щоби добре видїв, що на нїй дїє ся, побачвв би дуже цїкаву, а вкупі з тим і сумну панораму. На густій сїти цїсарских, краєвих, повітових та "польских" доріг (яких же ще нема?), що застелили руску землю, узрів-би поміж задріпаними, пейсатими braćmi mojżeszowego wyznania, поміж збідженими, засумованими селянами, побіч парадних гербованих повозок — значний процент подорожних, котрий доставляють наші адепти штуки, то б то артисти-малярі та сницарі. Від одного краю Галичини до другого перебігають они — бо на підводу не кождому стане — мов ті бігуни африканьскі, будь собі слота, будь собі погода, зима або лїто, від села до села, від парохії до парохії, не минаючи приходского двору, шукаючи та вивідуючи, чи єсть або коли буде де яка робота?
Думав би хто, що то такій интратний интерес, коли они так за ним побивають ся! Та хвала Богу, оно так добре не єсть! Розходить ся де о роботу в церкві, то там конкурентів тілько, що єсли-б ycї взяли ся до тої роботи, то за тиждень виконали-б иконостас з дерева, з золоченєм і образами, і обмалювали би цїлу церков з середини і з надвору... А кождий з них подає инчу цїну. Нераз стануть на такій, що найлихшій богомаз не в силї обстати, і виходить з сего таке, що оден з них приймає тут роботу, и, як то у нас зве ся "фушерує". Подумай і скажи, поважаний читателю, чи виноватий тут маляр, котрий, — поминувши тоту pоботу — кромі жінки та голодних дїтей нїчого більше не має, чи може той, хто не хоче порозуміти, що "тане мясо пси їдять"?
Той мід, тото молоко, котрі колись широкими струями текли по нашій землици, потекли — завдяки нашим сусїдам — за границю, а полишились у нас по них лише русла, котрими наша біда тече! Села убогі, убогі люде, скромні церковцї і — претенсії не великі. Той, що малює скринї, бере ся малювати церкви, і на відворіт: той, що малює церкви, мусить часто братись за мальованє скринь! І так Русини самі стручують малярство у пропасть, дають богомазам дипльоми на малярів-артистів, котрі, очевидно, на мальованю церквей добрі роблять интереси, а малярство зводять до ряду ярмарочних карикатур...
Не дивно се, що маляр скринь бересь малювати церкву, але дивно, що єму таку роботу дають, вдоволені, що робить тано, танше, як усї єгo співубігателї о тую-ж роботу. Взагалї при годженю маляря у нас не дуже то ходить о якість роботи — бо гроша не маєм — а передовсїм рішає цїна, бо кажуть маляреви: хочем так і так, а за то дамо таку-там суму, а дальше починаєсь торг. І яка-ж то тая сума?.... Звичайно 2—4.000 зр. за цїлу церков з иконостасом, золоченєм і всїми образами. Для доброго маляря — то лиха заплата; для маляря скринь — то золотий интересь, і він з тої суми може — то золотий интерес, і він з тої суми може сміло опустити кілька сот, наколи доброму маляреви треба би тих кілька сот наддати — єсли, розумієсь, єсть з-відки. З сего виходить тота хиба користь, що малярі-"артисти" виростають, як по теплім дощику гриби, виростають кривогубі калїки-икони, з котрих часто і посміятись не варто! А штука? — Nec loсus, ubi Тrоіа fuit...
Той процес відбуваєсь при кождій майже малярскій і сницарскій роботї. А кілько-ж то случаїв таких, що одну і тоту саму роботу мусить кількох по черзї робити, бо першій, перебравши гроші, утїк, другого нагнали, а потім уже і боять ся маляра чи сницаря шукати. А всему винна неосторожність, що приймаєсь часто першого-лїпшого подорожного маляра.
Така то наша конкуренція "краєва"!
А кромі тої дуже даєсь в знаки і конкуренція загранична. Як же часто можна подибатись з пересвідченєм, що у нас не можна дістати так "артистичних" образів, як — заграничні! і пливуть наші тяжко загаровані гроші до Ґаблонца, Райхевберґа, до Монахіюм і Бог знає, куда, чи то просто чи через рускі склепи, котрим, мимоходом треба віддати тую справедливість, що також не уважають за свій обовязок — удатись по образи до малярів-Русинів...
Правда, заграничні образи — гладонькі, як зеркало, блищать ся, як політуровані меблї — і за-для того у нас ними любують ся, але — чи-ж то вже summura штуки?... А нехай би заграничні образи були й дїйстно лїпші, нїж наші, то і то, думаю, ще не причина, щоби не запомагати малярів-Русинів. Єсли так пійде й дальше, то малярів у нас цїлком не стане — а на то місце прийдуть Нans-и та Wеncl-ї...
Даваймо лише своїм роботу, увзгляднїм, щоби той маляр міг заробити, — бо він не має сталої пенсії і хороба або случайний брак роботи може з него зробити жебручого дїда — подбаймо через се, щоби той маляр бодай хоч троха міг побути в школї в краю, чи за границею, а тогдї перестане нинїшне лихо, тогдї сміло буде можна спитати: "Слухай, ти, малярю, чому ти не малюєш руских образів?"...
У нас де лучаєсь лучша робота, де маляр-Русин міг би свій талант задокументувати — там віддають єї чужим! На якій же се підставі? Чи не маєм дома людей, котрі без чужої помочи добились о власних силах признаня не лише в краю, але й за границею і котрі добре знані яко люде щиро віддані народній справі? Оно сумно, але так дїйстно єсть, що таку роботу дають заграничному або — Полякови!
Церковне малярство — то єдине жерело доходів маляря Русина. Хто-ж не приглянув ся з близька такій роботї, той може і не повірив би, з якими трудностями буває она часто сполучена. Дарма річ! — де борба о хлїб насущний на завтра — дословно: "на завтра" — там не кождому суджено бути героєм...
Малярство историчне у нас — поки-що — мусить стояти на другім місци. Нема нї богатих малярів, котрі не мусїли-б оглядатись на те, чи их образи хто купить, нема і меценатів, котрі би ті образи купували. Лишаєсь одна дорога, дорога репродукції, — однав не знаю, чи оплатить ся она, єсли би сам маляр тим заняв ся. Тут, думаю, повинно би взяти иніціятиву котресь из наших товариств, н. пр. товариства Просвіта або имени Шевченка. Им продаж репродукцій — при численних зносинах з філіями та поодинокими людьми — прийшла би лекше; ті філії, чи поодинокі люде, продаючи ті репродукції, працювали би не для одного чоловіка, а для товариства, а тим самим розширилась би єгo дїяльність і зріст. А оден чоловік не в силї сего доконати.
Не маю цїли вишукувати когось: "най сей то зробить" — я хотїв тілько висказати, що се не так легко зробити, як подумати або сказати. Я хотїв показати обставини, серед котрих живуть наші малярі. Єсли-ж сей начерк, змальований невмілою рукою, знайде прихильний відгомін між Русинами, то, заохочений тим, подам кілька нових гадок що-до мальованя церквей, образів і пр.
Одно лиш певна річ: або бавитись і дальше в консерватизм, єсли то, що було, вистане на все, — або не забувати нам на той голосний голос, котрим промовили запорошені та нами позабуті давні образи, голос, котрим они за нами озвали ся! Пови-ж нам ждати, аж "Нїмець покаже"?.. Вказують нам Нїмцї, та Чехи, та всїлякі заграничні люде, а ми на слїпо за ними говоримо: "Моголи, Моголи!"...
Идїм же, идїм на перед, не приставаймо нї на хвильку! Ще мрачно та й дорога терниста, але чи-ж ми не славних батьків дїти?!
Де-ж, яка-ж та дорога поступу?
Пійдїм слїдом, якій визначує "Дзвінок". Придбаймо доконечно илюстровану часопись, даймо в нїй місце статям, обговорюючим штуку, отворім двері, най ними увійде строга але прихильна критика! Ілюстрації най подадуть образок, як штука стояла і стоїть у щасливійших від нас народів. От так розбудить ся дрімуче замилуванє до штуки у загалу, бо єї животворні лучі увійдуть в руску хату, торкнуть у струну, котра сердечний вишле им привіт, а вкупі з тим і сама штука, на скілько на се позволить наша тїсна та бідна — хата, завитає під руску стріху, прилине на нашу струджену Русь-Україну!
Бо штука — се бесїда, одна на весь просторий світ! Борше нїж поезія розмовить ся она хоч-би і з нашими антіподами, розкаже сердечна: "хто ми, ким, за що закуті" — і в пурпурі королїв польских та царів московских, що так гордо та велично сіяють, на образах, заворушаться демони, і они скажуть одно слово — слово важке! Нагадають ся часи, як ми жили, не знаючи тих князїв, що горячу кровцю точили з невинних, нагадують ся і славні Ярослави та Данили, нагадають ся і ті часи, що сказано про них: "Сумно, страшно, а згадаєш — серце усміхнеть ся"...
Umkehren! umkehren! Ми блудили, та не зі злої волї, а в пересвідченю, що робимо добре. А в нас єсть і охота, і єсть в Русинів почутє краси, — нехай нїхто не думає, що не можемо, коли мовчимо; в нас голос єсть — але хочем їсти! ми голодні!
Вкінци прошу, а навіть взиваю всїх малярів-Русинів, щоби в сїй справі забрали голос, а певно голос той не буде голосом "вопіючого в пустини"...
[Дѣло]
08.03.1890