Микола Ганкевич

Промова на жалібнім зборі у Відни.

 

В траґічну хвилину траґічна подїя збирає нас тут на чужинї. Збираємось, щоб поклін віддати Покійникови, який жив і боров ся за красшу будучність українського народу, який бажав бачити окраїну нашу залиту сонїшним проміннєм европейської культури, вільну і щасливу, а вмираючи бачив, як каламутні хвилї варварської навали заливають наш рідний край.

 

Та рівночасно з тим ми зібрались, щоб духа свого скріпити, дивлячись на сю сьвітляну стать, дивлячись на Покійника Незабутного, що в остатних хвилях, коли московська навала найшла на наш край, вірив непохитно, що недалекий той час, коли "на руїнах царської імпериї зійде сонце вольної України".

 

Син мужицький, в молодечих лїтах москвофіл, серцем нїжним, любячим привязаний до простонароддя, глибоко відчуваючий його злиднї і страждання, — з хвилиною, коли Його серце осїнила ясна думка, де ясна, красша будучність страждущого люду, — стає українським патріотом, українським революціонером, українським социялїстом.

 

І се характеристичний момент. Скрізь там, де ідея демократиї, де радикалїзм, де самосьвідомість народних мас скріпилась, там скріплялась національна ідея українська, — і чим дальше розширювались сї ідеї, тим дальше ширилась українська ідея національна, тим більше слабло і счезало москвофільство, найяркійший вираз реакциї і бездумства серед нашої суспільности.

 

На конець 70-их років припадають початки лїтературної дїяльности Михайла Павлика. Се були часи, коли і в західній Европі, у Франциї і в Німеччинї зривав ся до нового життя пролєтарият, — се були часи, коли в росийській імпериї йшов титанїчний бій геройскої громадки росийских революціонерів проти переможної сили царату. Сей настрій революцийний мусїв захопити горячу душу Михайла Павлика і коли з росийської України прийшов речник нових для галицької, української суспільности думок, Михайло Драгоманов, — Павлик став його вірним учеником, став невтомимим апостолом його ідей.

 

Павлик зриває рішучо з москвофільством, стає українським патріотом.

 

Та рівночасно він зриває з величезною більшістю тодїшної української суспільности, яка з нехітю, коли не з ненавистю приймає нові ідеї.

 

І ось настає найтяжша доба для Незабутного Покійника, доба геройскої боротьби за нові ідеї серед найбільше тяжких обставин.

 

Сеж були ті сїмдесяті роки, коли в австрийській державі — за прикладом Бісмарка — проскрібовано социялїзм, коли австрийский мінїстер торжественно заявив, що "на Боденбах кінчить ся похід соцяльної квестиї", коли у нас в Галичинї речники нових ідей в своїй дїяльности зійти мусїли до катакомб конспірациї.

 

Павлика стрічають переслїдованя властий, на него спадають судові кари тюремні, йому докучають безнастанно адмінїстрацийні шикани. Та більше болючо, більше діймаючо давить Його остракізм своєї власної суспільности.

 

І треба було такого ідеаліста, такого "фанатика—фантаста", щоб сї часи перетрівати, не відбігаючи від свого прапора. Михайло Павлик і його нечисленні тодїшні товариші — серед них найвизначнїйший Іван Франко — се були ті "каменярі", що думали так, як се Франко тодї висказав прегарно:

 

... і знали ми, що там далеко у тім сьвітї,

Який ми кинули для працї, поту й мук,

За нами сльози ллють мами, жінки і дїти,

Що други й недруги гнївнії та сердиті,

І нас і дїло те і нашу мисль кленуть.

Ми знали се і в нас нераз душа болїла,

І серце рвало ся і груди жаль давив;

Та сльози анї жаль, нї біль пекучий тїла,

Анї проклятя нас не відтягли від дїла,

І молота із рук нїхто не опустив".

 

Одним з тих, що нїколи "молота із рук не опустили" — був Михайло Павлик.

 

Нічим не зражений він ширить і популяризує думки свого учителя Драгоманова. А се не аби який переворот був серед української суспільности — сей похід нових ідей, які внїс до нашого краю Драгоманов.

 

Социялїзм мужицький, піднесенє мужицького простонароддя до висоти самостійного, полїтичного чинника, економічне визволенє мужицтва — се була незвичайно нова ідея тодї, коли оден з визначних репрезентантів української суспільности галицької анатему кидав на ідею страйків.

 

Конечність боротьби за полїтичну волю, конечніcть демократизації полїтичного життя, — се був поступ незвичайний, коли зважити, що Антонович і Рильський іменем росийских Українців торжественно вирікались всякої полїтичної акциї, а оден з визначних галицких Українців говорив, що за культурно-просьвітні полекші готов рукою махнути на парлямент і цілий парляментаризм.

 

Те саме треба сказати про культурний момент в дїяльности Драгоманова, про лїтературні, фільософічні нові напрями і думки, про справу жіночу, що були чимсь новим для більшости тодїшної галицької громади.

 

Невсипущо ширив ті ідеї Михайло Павлик, нічим незражений, повний віри в поклик свого товариша Івана Франка:

 

..... слухайте всемогучого поклику весни,

Сїйте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сьміливість до великого,

Бою за добро, щастє й волю всіх!

Сійте, — на пухку, на живу рілю

Впадуть сїмена мисли вашої!"

 

Сіяв сїмена нових ідей Михайло Павлик і в ріднім краю і з чужини, з вигнаня, з Женеви для рідного краю, — і ось не минуло десять лїт, як повстає цїла полїтична органїзация на основі ідей його, — українська радикальна партия.

 

І далї іде невпинна робота Павлика. Опираючись на орґанїзацию полїтичну, він невтомно працює для партиї, передовсім як оден з найбільше працьовитих публіцистів і письменників.

 

І ось минає недовгий час, — приходить 1894 рік, коли на порядок дня в австрійській монархії станула справа реформи виборчої, а потім приходить рік 1896 і 1897, часи крівавих виборів баденївских, коли широкі маси народні кровю своєю зазначили віру в свої власні сили, станули добою за полїтичну волю, за рівне право для всїх.

 

І в міру того, як нові думки обхоплюють щораз то ширші маси народні, счезає давне, безполїтичне українофільство, счезає москвофільство, тає мов снїг під соняшним проміннєм весни.

 

Богато нових ідей внесла дїяльнїсть Павлика, Франка і його товаришів до скарбницї української ідеї. До ріжних таборів полїтичних українського народа війшли як важкі чинники ідеї, проповідуванї ними: і до національної демократії і до радикальної партії і до партії соціялїстичної.

 

А рівнобіжно з тим зростом демократичних, поступових ідей новочасних, росте ідея всеукраїнства. І в тій роботї, що скріплює зріст і розвій всеукраїнської ідеї, бере визначну ролю Михайло Павлик. Безнастанно удержує тїсні звязи з українськими дїячами зза кордону, ширить потребу одностайної боротьби за полїтичну волю України по обох боках кордону, — якої остаточним льоґічним висловом є ідея вольної, самостійної України.

 

Ідея ся зростає по роцї 1902, по роцї великих страйків мужицких, і по 1905 роцї, по році великої росийскої революциї.

 

Ідеї сеї стає горячим речником Михайло Павлик; в її здійсненє вірить, як член Головної Української Ради, її торжественно проголошує, — вірить навіть в хвилинї, коли чорні хмари закрили наш край; вірить в останних хвилинах житя в побіду правди і волї, — немов по мисли гасла улюбленої ним поетки мужицкої долі і недолї — Конопнїцкої:

 

"Przeciw nadzieji і przeciw pewności

Wystygłych duchów i śmierci wróżbitów,

Wierzę w powstanie popiołów i kości,

І w gwiazdę ludów wierzę wśród zawieji,

Przeciw nadzieji!"

 

І з тою непохитною вірою, якою жив Михайло Павлик, розійдемось — певні, що недалекий той час, коли на руїнах царскої імпериї у вольнім городї Львові одному зі своїх поклін віддасть вільна Україна!

 

[Дїло]

 

 

27.02.1915