[Статья надіслана.]
Світ поступає в нинїшних часах скоро. Дорогою асоціяції як матеріяльної так і моральної, дбають люде і стани о свої интереси, розширяють круг свого дїланя і впливу, боронять ся перед напором других. З того виростає кріпка солідарність; береженє зборове, корпораційне здобутих раз прав і признанє прав дальших, незрушима сила внутрішна, що будить і на внї поважанє, а у внутри утримує і найбільше норовисті, або і нїкчемні і полохливі натури в карбах взорової карности.
Одним нам, духовеньству рускому, справедливо можна закинути, що ми під взглядом духової aсоціації від віків не поступили. Не кажу сим, мов-би не було у нас, межи нами поступу. Єсть він, — зрівнавши стан нашої духової ровени нехай лише з перед кільканацять лїт з нинїшним, — не тілько значний, але й дуже навіть великій. Але не маємо доси нї способу, нї місця сей поступ наглядно оказати, не маєм орґану, в котрім кристалізувались-би наші идеали і наші бажаня, в около котрого ґрупувались-би наші независимі, незатроєні, неспожиті жизненностію сили.
Бо ті "Вістники", яками нас трактують, і ті "Душпастирі", які для нас пишуть, — се, не в гнїв, хоч щиро кажучи, для воробцїв полова, — і сею треба им часом задоволяти ся, коли лучшого нїчого нема. А лучшого, здаєсь, в горі для нас не вимислять, на се хибує им — часу.
Приходить менї туг діткнути ся одної з найбільше болючих ран нашого стану, ран, які витворила мірнота, боязнь і карієрство деяких ранґ нашого стану. За много вже сказав я, вказавши на причину сих страшно болючих ран наших, а найтяжшою з них єсть апатія до всего, що з нами дїєсь: апатія до розвою обряду, апатія до хороненя станової нашої гідности перед напастливими елементами, апатія до політики церковної і політики народної, — апатія, котру чувствують яко душачу нас змору всї межи нами мислячі; она по тихо кровавить серце, але на внї кінчить ся махненєм рукою і присїдом до зеленого столика, щоби забити ворушачі ся в серци думки...
А з сеї апатії на внї — і судять нас. З сеї апатії судять, що в нас нема кріпкої віри (!); судять, що ми успособлені матеріяльно; що ми ограничена розумом, боязлива мірнота, котра не має смілости мати провідні, нетикальні безкарно идеали і котрій можна сміло забирати одно по другім добро духове, можна до уст сміло причепити колодкy, можна сміло закидати все що прийде до фантазії, можна сміло безчестити найсвятїйші чувства і справи!
Або-ж осмілено би ся на те все, сли-б не наша апатія, а властиво сли-б не хибувало у нас жерела живого, незакаламученого нїякими взглядами? Жерела, котре бухало-би всею силою нашої віри, нашого чувства, нашої мисли? котре переливало-би в кождого з нас цїлющу струю віри в святість нашої справи, неустанно кріпило надїю на винесенє церковно-народних наших идеалів на сіяючу их святостію вижину, оживотворяло неустанно любов нашу, найчистїйшу любов до найсвятїйшої справи — любов готову простити, але і готову наложити всїм за засаду?!
Сего то жерела нам брак. Брак нам незалежного, справам церкви і стану нашого виключно посвяченого орґану, в котрім одночили би ся наші сили; де прилюдно, з належитими взглядами, розбирали би ся причини духових наших ран; де безвзглядно щиро висказали би ся идеали, які в серци нашім носимо, і вказали би ся дороги, котрими нам до них прямувати. З сего то, не мутного покутного, анї з боячого ся своєї тїни офіціяльного жерела нехай би черпали сфери, — котрим залежить се знати, — відомости о вірі, идеалах і надїях наших; нехай, — сли дїйстно не руководить ними зла воля, — не в доносах підхлїбників і баянях короткозорих прислужників, а тут глядять за скристалізованими нашими реліґійними, суспільними і народними понятями, жаданями і стремлїнями. А власть духовна наша, сегодня звязана численними путами, рада буде з того, що єї духовеньство хоче гідности свого стану і идеалів своїх прилюдно боронити.
А нам? Нам орґан такій був би передовсїм розрадою, що мисли наші, часто так кровавлячі серце, найдемо висказані прилюдно, а то, що болить нас, відозве ся нараз у всїх нас дорогою писаного слова. А чи вже тим одним, асоціацією мислей, не осягнемо много? Почислимо ся — і буде відоме, скілько нас єсть мислячих, дерев не навчених гнути ся, а се не значить нїчо? Будемо спільно вчити ся, як гартувати ся до честного, праведного бою за святощі нашої душі. Будемо спільно поучати ся оборони перед всякими незаслуженими, нечестними напастями на віру нашу і на любов нашу до идеалів нашого племени. А дальше і бит наш матеріяльний, нинї загрожений многорако, найде одвітну розвагу — коли будемо мате власний, независимий орґан.
Чи повинні ми такій орґан мати? Нехай кождий, спитавши серця свого, відповість на се — не тихцемь, а грімко, на соборчиках, в часописях. Почислїм ся: чи справдї апатія зморою лягла на нас так, що ми вже не здалі отрясти ся з неї, чи таки єсть ще у нас житє? чи справдї ми — мірнота, чи сила, але ще не сконсолідована, а все велична, значінєм і интеліґенцією незвичайна сила?!
А щоби не поперестати на теоретичнім тілько порушеню сеї справи, але дати мисли вже й конкретну форму, скіцую для дальшого осуду дальші ось гадки.
Орґан сей нехай буде — місячник, в однім бодай, на початок, аркуши друку. Нехай видає ся в якім провінціональнім містї, з огляду, на дешевшій друк, а особливо з огляду на віддаленє єго від впливів "с више". Властиву єго редакцію нехай становить круг невеликій, але дібраний з посеред нас; з тих, що схотять трудити ся, а дали докази незалежности від боязни та впливів і що готові для справ церкви нашої, тії-ж добре розуміючи, зложити і значні наперед жертви матеріяльні. Всяка праця, заким прийде до друку, нехай перейде их спільну контролю. А що такій місячник мусить, будучи орґаном духовеньства, пово дуватись у всїх раціями христіяньскої морали, єї нїгде не забуваючи, але і не дозваляючи нїгде і нїкому бити єго по ланитах; що такій місячник, з рації колеженьского почутя, не може займати ся друкованєм всяких проповідей, пливати по струях космополітизму, хоч-би і реліґійного, анї вміщати відомостей персонального руху межи клиром — бо сим всїм відняв би истнуючим колеґам их хлїб насущний, — се також треба сказати. Проєктований місячник на такі річи не може мати нї місця нї часу; єго цїлею буде не писати, щоби заповнити сторони або щоби бавити, але щоби стояти на сторожи святости нашої церкви і боронити гідности єї духовеньства.
Се на початок. Скоро будуть переборе ні перші трудности истнованя і промощений буде напрям, може — дай Боже! — впливів "с више" не треба буде бояти ся, і видавництво буде можна перенести в столицю краю, в консисторскі навіть пороги.
А покритє коштів? Се звичайно при нових часописях найтруднїйша справа. Але зле дало би о собі свідоцтво тоє духовеньство, що за идеали свої, за гідність свою не уміло чи не хотїло би постояти. Менї здаєсь, що там, де ходить о идеали, руководячі житєм і серцем нашим, — там годить ся важити і трохи більше. А о суми зовсїм не ходить: більше, як 2 зр. згаданий місячник не може коштувати; впрочім, сли би можливо було даром дати єго, — було би се пожадане бодай тому, щоби не виявило ся, кілько межи нами єсть апатичних навіть там, де ходить о оборону станової чести, де ходить о духову однодушну асоціацію для хороненя нас а церкви нашої від неоправданої, брутальної напасти.
Але одно потрібне конче, сли гадка про независиму часопись для руского духовеньства має стати ся дїлом: треба именно основателїв такої часописи, готових до значнійшої жертви грошевої, щоби було чим зачати видавництво, — бо инакше, без наперед узбираних фондів основних, згадана часопись буде довго ще — pium desiderium.
________
Порушивши отсю справу після мого розуму, упрашаю о ласкаву над нею дискусію, котра могла би порушену справу довести до удїйстненя. Сли-ж би хто з Вп. духовеньства схотїв з пишучим отсе порозуміти ся обширнїйше в цїли переведеня киненої мисли в житє, зволить зробити ужиток з понизшої адреси.
[Дѣло]
26.02.1890