Закликання Мюнхена сильно діє на уяву, але не допомагає зрозуміти актуальних дилем української кризи
Захід капітулює в Україні — писав нещодавно у «Виборчій» Януш Роліцький, а раніше Едвард Лукас і багато інших. Меркель і Олланд нібито дозволили Путіну висміяти їх, відповідь ЄС на аґресію Росії виявилася недієвою, а Захід неспроможний протистояти Росії. Багато хто вважає, що ми є за крок від повторення зрадницької мюнхенської угоди 1938 року. Може, доля Дебальцева є символом не так поразки Києва, як наївності європейських лідерів?
Цей домінантний нині нурт мислення радше віддзеркалює зрозумілі побоювання і моральні інстинкти, ніж базується на тверезому аналізі опції Заходу в конфлікті, що слушно вважається найсерйознішою геополітичною кризою в повоєнній Європі. Закликання Мюнхена сильно діє на уяву, але не допомагає зрозуміти актуальних дилем.
По-перше, європейський порядок ні в чому не нагадує 30-і роки. Замість системи аморфних союзів безпеку Європи оберігає найефективніший в історії Атлантичний Союз. Україна не є членом НАТО і не підлягає його ґарантіям безпеки — цю сувору для Києва правду нагадали останнім часом на саміті Союзу в Ньюпорті у вересні минулого року. Бездіяльність НАТО в питанні України ні в чому не підважує вірогідність взаємних зобов'язань його членів.
Рішення з Ньюпорта (підкріплення східного флангу, утворення супершвидких сил реагування) зробили багато для того, щоб підвищити здатність Союзу до дій. Хоча не можна відкидати можливість, що Путін пробуватиме перевірити цю вірогідність (наприклад, висилаючи «зелених чоловічків» до якоїсь периферійної країни-учасника). Але розвиток подій в Україні не є приводом, щоб припускати, що загрожені країни НАТО не могли б тоді розраховувати на відповідну підтримку.
По-друге, Росія Путіна — це не Третій Райх Гітлера. Не тільки тому, що надалі далеко їй до фашистської моделі. Третій Райх був висхідною державою, сьогоднішня Росія є занепадаючою державою. Про вичерпання російської господарської моделі написано досить багато. Держави, що скочуються у занепад, можуть бути не менш небезпечні, ніж молоді потуги. А надто, коли диспонують атомною зброєю.
Але ця різниця спричиняє, що нині є інші розрахунки акторів, інші види ризику, інші можливості впливу на поведінку супротивника. Якщо Путін імпульсивний і непередбачуваний, то садити його на ослячу лаву (оминаючи виконуваність цього постулату), як хотів би Януш Роліцький, могло б закінчитися набагато більшою трагедією, ніж втрата Дебальцева.
Своєю чергою, як нагадав Ніку Попеску на недавніх дебатах ECFR [Європейска рада з міжнародних відносин] і Фонду Бьолля, режими в Росії вразливі на погіршення економічної ситуації. Про це свідчить доля пізнього СРСР і системи Єльцина в 90-х роках. Отже, економічні санкції можуть бути дуже ефективною зброєю. Висміювати їх як паперового тигра після декількох місяців їх дії є непорозумінням.
Відмова Росії від таких важливих проектів, як газогін Південний потік і величезні проблеми державного гіганта Роснефть, від доходів якого залежить стан бюджету Росії, — це великою мірою результат санкцій Заходу. Очевидно, їх вплив на політику Москви щодо України не є негайним. Але не варто себе дурити, що інші засоби (поза масовою збройною інтервенцією) принесли б швидкий результат щодо відпору аґресії Росії.
По-третє, переконання, що всілякі поступки Путіну тільки підштовхують його до подальших територіальної загарбань (як Мюнхен підштовхнув Гітлера), є спрощенням. Це не означає, ясна річ, що за мир треба платити такими поступками. Але метою Путіна не є розширення російського Lebensraum [життєвого простору]. Метою є забезпечити свої впливи в Україні й ослабити ЄС. Росія та її поплічники опанували досі декілька відсотків території України — це грубе порушення права і міжнародного порядку, на яке не може бути згоди.
Але кошти утримання цих територій для Москви такі болючі, що одним з її головних постулатів під час переговорів у Мінську було, щоб Україна взяла на себе фінансову відповідальність за Донбас. Окупація великої частини України перевищила б можливості Росії. Не можна виключити, що всупереч цьому Путін здецидується спробувати.
Більш реальним видається сценарій, що здобутий плацдарм буде використовуватися для дестабілізації і підважування вірогідності київської влади. Але в цьому сценарії потенціал Заходу набагато більший, ніж Росії. Захід вже виграв битву за душі українців, і в цьому Путін йому знаменито допоміг.
Битва за те, щоб Україна була справно функціонуючою державою на економічно здоровому підґрунті, триватиме дуже довго. Захоплення Росією Криму і Донбасу не визначає її результату. Воєнний успіх Путіна на сході не означає, що Україна стане збанкрутілою державою або зоною російських впливів.
По четверте, на противагу 1938-му лідери Заходу не ухвалюють жодних рішень понад головами «маленьких». У «нормандському форматі» є президент України Петро Порошенко, а лінія Європи і України є спільною — не йдеться вже тільки про посередництво ЄС в російсько-українській суперечці. Україна — це країна на краю банкрутства, роздирається не тільки війною на рубежах, але також внутрішнім хаосом, корупцією і грою олігархів.
Порошенко балансує на тонкій линві між вимогами боротьби на збройному фронті та необхідністю стабілізації ситуації в решті країни. Впертість, з якою останніми тижнями Київ захищав позбавлене шансів Дебальцеве, була очевидним результатом побоювань щодо підозр про зраду чи капітулянтство.
Порошенко знає, що його справжній Мюнхен реалізується, якщо конечні реформи, для яких війна на сході є серйозною, хоч не єдиною загрозою, будуть відкладені на «святого ніколи».
Тож побоювання західних лідерів щодо постачання зброї Україну є вислідом не капітуляції, а аналізу ситуації. Сьогодні ризик ескалації конфлікту внаслідок такого кроку здається більшим, ніж шанси, щоб міг він допомогти вирішити цей конфлікт на користь України і Заходу. Хоча історія може верифікувати цю думку.
Політики, такі як останнім часом SLD і його кандидатка на президента, що пробують інструменталізувати дискусію на цю тему, поводяться безвідповідально. Але дивує також і легкість, з якою багато коментаторів в ролі Заходу шукає нового умиротворення, трактуючи військову підтримку для Києва як безальтернативний крок, а навіть як золотий ключик вирішення конфлікту на сході.
«Добра стратегія полягає у стосуванні доступних засобів і належних дій так, щоб якнайбільші зиски досягати якнайменшим коштом і при якнайменшому ризику», — пише відомий аналітик Вальтер Расел Mід в The American Interest.
В центрі стратегії Заходу нині має бути не питання постачання зброї, а фінансова підтримка Києва. Обіцяні йому 40 мільярдів доларів — це тільки скромний, але важливий початок. Захід спроможний урухомити відповідні ресурси, але не менш важливим від їх розміру є контроль за їх використанням і створення таких умов, щоб ці гроші служили трансформації країни, а не фіксації його олігархічної структури.
Це гігантське завдання майже рівня плану Маршалла. Не факт, що ЄС і США зможуть його подолати. Зі всією певністю необхідною умовою його успіху є єдність Заходу у цій справі. Це ще один арґумент для роздумів прихильникам мілітарної підтримки Києва — такий крок знищив би спільний фронт Заходу. Який надалі спроможний виграти битву за Україну — якщо відзначиться креативністю, послідовністю і розсуливістю у діях. Оголошувати нині його капітуляцію є не тільки безпідставним, а й легковажним.
Пьотр Бурас — директор варшавського аналітичного центру Європейска рада з міжнародних відносин, раніше публіцист «Виборчої»
Piotr Buras
Zachód nie skapitulował na Ukrainie
Gazeta Wyborcza, 20.02.2015
Переклад О.Д.
26.02.2015