…Він дзвонив, я миттєво впізнавав його голос, але він все ж завжди представлявся: «Це Вас Тарас Гунчак турбує». На відміну від багатьох моїх колег, які для мене Боб, Алекс, Сергій, я завжди звертався до нього по батькові, відчуваючи тремтіння власного голосу: «Тарасе Григоровичу». Щось таке було шанобливе у цьому імені й по батькові, що не дозволяло його вимовити абияк.
Десь, мабуть, у 2006 році Василь Махно запросив мене виступити з лекцією до НТШ. Отож я прилетів з Чикаго до Нью-Йорка представити один з розділів майбутньої книжки «Антиімперський вибір» про єврейських російсько- та їдишомовних хлопчиків і дівчат, що вибрали для себе шлях в українській літературі. Не пам’ятаю, чи то була монографічна лекція – з читанням текстів – про Раїсу Троянкер, чи Леоніда Первомайського, чи Мойсея Фішбейна. Серед двадцяти п’яти – тридцяти слухачів моєї лекції – сивий, імпозантний, гордовитий, зі спрямованим вгору поглядом Тарас Григорович. І водночас – доброзичливий, прагматичний, щирий. Він опікувався мною як своїм учнем чи аспірантом. Перезнайомив мене з усіма в авдиторії, з ким я не був знайомий. Представив мене у таких суперлативах, що мені стало ніяково.
Через пів року – дзвінок: «Ми Вас чекаємо на українознавчій конференції в Урбана Шампейн». «Чекайте, Тарасе Григоровичу, я – не член академічної профспілки, на конференцію не подавався»… «Не переймайтеся, – каже Гунчак, – ми поставимо Вас у програму з лекцією на 45 хвилин за Вашими єврейсько-українськими розвідками, тож – чекаємо!»
Їду до Урбани Шампанської, читаю лекцію, отримую позитивні відгуки, знайомлюсь з широким загалом американських колег. Підвечір веселою україномовною компанією ми завітали до місцевого пивбару покуштувати місцевого бочкового еля, бо в американських містечках будь-який «тутейший» ель – найліпший. Після другої пінти я опинився поруч з Тарасом Григоровичем, який вирішив узяти паузу і заспівати. Не знаю, чому з усього свого репертуару він вибрав «Де синії гори, де гори Карпати» – пісню, яку я вивчив саме на карпатських схилах, але дуже швидко з’ясувалося, що у строкатій групі фахівців тільки ми з ним знали всі три строфи і вміли співати на два голоси.
Власне, саме після Урбани Шампанської Гунчак почав до мене ставитись як до ландсмана-галичанина, хоч я з київської губернії. Він щиро ділився зі мною непересічним надбанням – як нині кажуть, нетворком, розвиненою системою професійних зв’язків, від якої, принаймні по цей бік Атлантики, залежить інтелектуальний та кар’єрний зріст. «Ви їдете до Мюнхена? Ось Вам координати голови Українського вільного університету Івана Мигуля, запропонуйте їм виступ». «Вийшла Ваша нова книжка? Я надішлю її рабину Лондона з сусідньої громади, нехай вони Вас запросять з лекцією». «Ви викладатиме в Єрусалимі? Знайдіть час для зустрічі з Елою Шеріф, відомою композитором, з її батьком я товаришував 1942 року». «Вітаю з новою книжкою, я багато з неї почерпнув, "штетл" – цікава тема, я зв’яжу Вас з прекрасним Єврейським центром у Нью-Джерсі, щоб Ви там виступили». З півтора десятка нових колег і контактів, від Асі Гумецької до архівістів Вільної української академії, які у різні часи мені допомагали з моїми різноманітними українознавчими проєктами – це дарунок щирого Тараса Григоровича. У мене небезпідставні підозри, що то була його ініціатива заохотити мене до НТШ, де я наразі – учений секретар.
Але відбувалися також розмови зовсім непересічні. Раптом дзвінок – і монолог Гунчака. Про Підгайці 41-го та 42-го років – єврейське містечко поруч зі Старим Містом, селом, де народився й виріс Тарас Григорович. «Я був малюк – що я розумів? А тато каже, візьми, мовляв, оцю цидулку – віднеси до ґета, кинь через паркан. Іншим разом – передай татові отого хлопчика, з яким ти до німців бавився. Хіба я розумів смертельну небезпеку такої мандрівки? Ходив, носив записки до єврейського ґета, нічого не розуміючи. А потім ми грали з хлопцями на великому полі у футбол. Ганяли м’яч. Сонечко, прекрасна погода. Здалеку, з-за пагорба, десь за містечковим ґето – якісь кулеметні черги. Тато після цього вже не просив мене віднести цидулку до ґета, а я його не розпитував. Не треба й не треба». Гунчак замовкає. «Уявляєте, там іде ліквідація, а ми, дурні семирічні-восьмирічні хлопці, бавимось у м’яча. Що ж ми тоді розуміли?»
Тарас Григорович розповідав цю історію декілька разів, додавав дрібні деталі, але завжди з тією ж самою інтонацією. Я набагато пізніше зрозумів її смисл – либонь, зрозумів: він нібито вибачався переді мною за свою дитячу байдужість, незрілість, небажання осягнути катастрофу, луна якої досягала його вух, проте він не хотів її чути. Під час його розповіді я немов би відчував, що він і досі чує стрілянину, пасуючи м’яч сусідському бахуру. Та що Ви, Тарасе Григоровичу – які між нами порахунки?
Його страшенно обурювали антисемітські вибрики в українському середовищі. Якийсь паскудник – не буду називати прізвищ – розповсюдив у 2013 році мережею серед широкої української громади наклепницькі кольорові діаграми «хто володарює в Україні». Звичайно, там у більшості – євреї та росіяни. Немовби серед українців нема запроданців, а етнічне походження буцімто є безумовною ознакою зрадника. Коротко кажучи, такий собі оновлений багатокольоровий варіант публікації з «Der Stürmer». Тарас Григорович реагує миттєво, пише: «Хто є автором цієї пропаганди і кому потрібна Єврейсько-Українська ворожнеча? Я думаю, що до того потрібно приглянутись!»
Гунчак був для мене легендарною постаттю задовго до того, як ми зустрілися у НТШ. Серед україністів 70-х років він зайняв послідовно філосемітську позицію і з симпатією ставився до нових досліджень на царині українсько-єврейських стосунків. Його полеміка з одіозним Зосею Шайковським навколо Симона Петлюри зіграла неабияку роль у деконструкції впливового єврейського міту про Петлюру-погромника. Багато чого у тій полеміці далеких 1970-х було відбитком ідеологічних настанов та етноцентричної заангажованості, проте Гунчак чітко окреслив цілу низку питань, які треба достеменно розглядати. А чи міг бути погромником послідовний український філосеміт, який ставав на захист Бейліса, писав про антиєврейські стереотипи на російській сцені, друкував Жаботинського, заохочував Арнольда Марґоліна, Соломона Ґольдельмана, Мойсея Зільберфарба брати участь роботі новітніх революційних міністерствах українського уряду? Чи можна перекладати на одну людину з украй обмеженими можливостями всю відповідальність за страхітливе масове насильство над єврейським населенням післяреволюційної країни, яка поринула у пекло громадянської війни? Якщо «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія», себто петлюрівська влада ледве контролює відрізок залізниці, якою вона пересувається, – чи може голова цієї влади ініціювати чи бути відповідальним за все, що діється, навіть від його імені, на території розірваної на шматки країни? Я добре пам’ятаю, як поставали ці питання, коли я, уже в дорослому віці, відкрив для себе запальну полеміку Шайковського та Гунчака.
Ба більше: для мене українознавчий поворот трапився саме тоді, коли я стягнув з полички Вайднерівської бібліотеки Гарварду багатотомник «Тисяча років української суспільно-політичної думки», старанно зібраної і виданої за редакцією Тараса Григоровича. «Це треба мати на поличці, – сказав я собі. – Привезти з України і завжди мати під рукою». Безумовно, людина, що виховувалась в націоналістичному післявоєнному середовищі, подекуди ксенофобському, Гунчак відкрив для себе В’ячеслава Липинського – а Липинський відкрив йому багатоетнічні контексти української історії. Вперше перегортаючи сторінки цього видання – з моєї тогочасної і сьогоднішньої точки зору, абсолютно піонерського – я дивувався. Ось текст виступу Івана Дзюби у Бабиному яру, а ось табірний есей Євгена Сверстюка про зерна українсько-єврейської солідарності. Євреї та єврейська тема – невід’ємна частина української історії, це моє кредо сформувалося саме за сторінками гігантської антології Гунчака, саме завдяки несподіваним в українській громадсько-політичній антології першоджерелам. Пізніше, коли у мюнхенській «Сучасності» я надибав філосемітські статті прекрасного, але переважно недооціненого філолога Івана Кошелівця, українофільські статті Ізраїля Клейнера та мемуари Михайла Хейфеця (сьогодні це вже класика української мемуаристики), я здогадувався, що за цими публікаціями стоїть непересічний головний редактор. І не помилився, бо ним був саме Тарас Гунчак.
Власне, читаючи як роман «Тисяча років української суспільно-політичної думки», я спромігся написати про неабияку роль Липинського у формуванні післявоєнних українських розвідок і про формування «липинщиків», українських дисидентів та правозахисників, з якими перегукувались «липинщики» північноамериканські – Тарас Гунчак передусім. Тарас Григорович не тільки надрукував цю мою розвідку у квартальнику, але й постійно заохочував мене займатися цією тематикою. Його інтелектуальна щирість не мала меж. Те, що інші ховають у стіл, щоб було «трішечки для себе», Тарас Гунчак пропонував у розробку колегам, друзям та учням. Я отримав від нього років п’ятнадцять тому ксерокопію листа з українського КДБ, який не залишав ніяких сумнівів: чи був Іван Дем’янюк воєнним злочинцем, чи ні – це інша річ, проте справа Дем’янюка, скандальна, з розголосом на три континенти, з відчайдушними захисниками з усіх сторін, ця справа інспірована й спланована КДБ, щоби «вбіть клін» між діаспорними українськими та єврейськими (здебільш сіоністськими) організаціями. Тарас Григорович був певний, що про це треба писати – показуючи, звідки віє вітерець расової ворожнечі.
Серед милих поштівок на Хануку від Тараса Григоровича зберігається у мене надіслана ним поштівка з зображенням довоєнних Підгаєць. Як правило, що трапляється з питомими поштівками у нашу віртуальну електронну добу: я вклав Підгайці у якусь книжку. Кинувся шукати – не можу знайти. Але принаймні я знаю – коли звучить «Де синії гори, де гори Карпати», то вчувається мені рідний голос Тараса Григоровича і тихо підспівую другим сопрано.
04.07.2024