З серії
«ЛЕГЕНДАРНІ ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ»
Серед львівських сьвірків, яких я ще не описав, не можна оминути Слоня, який жив у другій половині ХІХ ст. А не описав я його ще досі з тієї причини, що не міг нічого про нього знайти. Адам Краєвський, який у 1909 році зафіксував ряд сьвірків, Слоня лише згадав, а пояснив свою нехіть щось більше про нього писати тим, що журналісти настільки вичерпно його зобразили, що йому довелося б хіба повторювати за ними.
Тож я взявся шукати по газетах сліди Слоня. Бо така вже моя манія випорпувати щось цікаве. Ці пошуки тривали добрих два з половиною роки. Звісно, з перервами. І нарешті мені вдалося назбирати дещицю відомостей про цього небуденного сьвірка.
Як з'ясувалося, його знало все місто, від батярів до «ясного паньства», яке прогулювалося плантами над Полтвою, але справжнє його ім'я знала лише поліція, маючи його в списку волоцюг без занять і постійного місця проживання.
Слонь був великим, товстим, обважнілим і ледачим...
«Голова, як гарбуз, вкрита густим, ніколи не чесаним кошлатим волоссям, що спадало на товсту, як пень, шию, застромлену в тулуб величезних розмірів, під вагою якого вгиналися ноги, товсті мов копиці. Блідо-жовтаве обличчя було одутле, з виразом апатії і млявості. Вирячені очі, кольору зів’ялих блаватів, – як поетично писав журналіст, – дивляться без інтеліґенції, байдуже до всього світу і людей. Кільканадцять волосин, схожих на непокірну щетину, заміняли вуса й пучки лисавої бороди. Витоплене з тлущу і допроваджене до своїх первісних обрисів, це обличчя могло й не бути потворним, а на синюватих вустах, роздутих важким подихом, залишився навіть слід якоїсь форми, яку роки й вираз апатії не зуміли повністю стерти...»
Слонь виявився сьвірком настільки популярним, що його не раз описувала місцева преса. Звідки він взявся на міському бруку, відколи почав сидіти на одній і тій самій лавці Гетьманських валів, витягнувши перед собою ноги, з руками постійно в кишенях, у брудному вицвілому сурдуті, з-під якого завжди виглядали стрипці старої сорочки – ніхто вже не цікавився, бо й відповіді не знайшов би. А однак дещо таки вдалося рознюхати.
Щороку взимку і влітку зі світанку до смерканку в одній позі, на одній і тій самій лаві, майже в одному і тому самому вбранні звиклося його бачити і не звертати уваги. Порожнє місце після нього привернуло би більше уваги, ніж він сам, незважаючи на величезні розміри й оригінальну фізіономію. Чи моросив дощ, чи припікало сонце, Слонь сидів нерухомо, під час дощу лише комір піднімав, глибше втискав голову в плечі, як то роблять птахи, ховав під себе ноги і, здавалося, терпляче чекав, поки небо розхмариться. Але коли влітку сонце приємно пригрівало, огрядне Слонисько розпинало свій сурдут, скидало маленький округлий капелюшок, добряче припорошений, зі своїх кудлів, заплющувало очі і, відкинувши голову назад, спокійно дрімало з виразом якогось тваринного задоволення й насолоди.
Волоцюга добре знав, що ніхто йому в цій сієсті не завадить і що він може вільно й зручно розвалитися на своїй лавці, бо не знайдеться ніхто інший, хто захотів би з ним її розділити.
Фактично історія повторюється й зараз, коли на лавках у центрі міста вмощуються волоцюги з купами свого мотлоху. Нема на них ради тепер, не було й тоді. Поліція не раз пробувала зігнати Слоня, але вуличний Діоген не дозволив себе навіть з місця зрушити. Зрештою, він і не слухав, коли з ним розмовляли, байдуже повертав голову в інший бік і продовжував сидіти або дрімав, бурмочучи басовитим хриплим голосом:
– То забери мене звідси, якщо потрафиш...
Але хто ж би з цим впорався! Щоб підняти такий колос з лавки проти його волі, знадобилося б четверо здорових чоловіків. Та й те сказати, він був спокійний і нікому не заважав, лише вимагав, щоб йому дозволили провадити тихе бездумне життя.
Його ніщо не цікавило: ні світ, ні люди, він не звертав уваги на панів і пань або чарівних краль, які щодня прогулювалися Валами перед його очима. Все, що його по-справжньому цікавило, сконцентрувалося в його собачці, яка називалася... Біжý з наголосом на останньому складі. Біжу була єдиною живою істотою, якою він найбільше переймався, на яку дивився з цікавістю, з якою розмовляв, ділячись скупими думками, що заблукали до його велетенської обвітреної голови.
Біжу була такою ж волоцюгою собачого роду, як і її господар серед людей. Маленька, кругла і грубенька сучка на коротких лапках здавалася пародією на велетенського Слоня. Він і вона становили нерозривну пару, схожу за зовнішнім характером і виглядом.
Годинами Слонь і Біжу сиділи одне навпроти одного – він на лавці, вона на землі – і, здавалося, розмовляли очима, ніби чекаючи, хто першим порушить мовчанку. Коли господар засинав, сучка автоматично заплющувала свої оченята, вкриті рудавими патлами, і дрімала, як і він, щоб миттєво прокинутися, коли господар підніме повіки. Мабуть, їм було добре разом. З роками між ними склалися стосунки дивної взаємності.
«Якщо в цьому товстому, обважнілому тілі серце, затоплене в салі, ще й билося з якимось почуттям, то билося воно тільки для цієї маленької, кудлатої, гидкої й безфоремної почварки, – писав газетяр. – Хтозна, що там пов’язало людину з собакою, бо з усіх ниток, які єднали волоцюгу зі світом, нерозірваною залишилася тільки ця одна».
Оскільки справжнє ім'я Слоня було невідоме, так само невідомими були джерела та засоби існування. Він тинявся вулицями і нічого не робив. Ніхто не бачив, щоб він жебракував, а їсти прецінь мусив.
Не один вже намагався виманити Слоня на розмову... Марно! Апатичне обличчя супилося, губи замикалися, очі опускалися до землі... він уникав запитань і відповідав неохоче, коротко, як втяв, і відтак нічого не говорив.
Зате розмова з Біжу текла вільно і невимушено. Слонь мав власну мову, замішану на химерній композиції польських, французьких і німецьких слів, які пес, здавалося, розумів.
Слонь мав одну пристрасть: грав у лотерею. Цифри весь час крутилися в його голові. А все, про що він мріяв, – це три щасливі числа, які могли зробити його багатим.
«У тісній і брудній лотерейній конторі, де засідав старий єврей, Слонь щосуботи був постійним гостем», – писав Альберт Вільчинський (1829–1900).
Лотерея була дуже популярна за Австрії. Безліч людей укладали цілі шеренги цифр, звертаючись до кабали і сонників. Але Слонь був занадто важкий для цього. Йому нічого не снилося.
Загадку його життя вдалося все ж розгадати. Ще до того, як він оселився на лавці на Валах, він жив у перекупки Мацєйової, а спав у комірці серед кошиків, де вона зберігала ярину. Перекупка кликала його паничем. На це багато хто звернув увагу, і врешті вдалося перекупку розбалакати. І з'ясувалося, що Мацейова була його годувальницею: «із цих двох, висохлих і зів’ялих нині грудей він брав свою першу їжу, і яка ж то мала бути їжа, коли на ній виріс такий Слонь!»
Мацєйова пишалася своїм вихованком, адже він був сином бідної худющої гувернантки, яку доля закинула від Луари аж до Полтви. Мати Слоня була француженкою і навіть з доброї родини. Мацєйова знала про неї багато, але не хотіла розповідати. Єдине, в чому призналася: якийсь молодик збаламутив і спокусив її. Бідній француженці не було вже чого повертатися до своїх, вона залишилася серед чужих, з дитиною і сумною долею.
Хлопчик ріс, як Геракл, а мати хухала, дмухала, пестила, цілими днями бігала з уроками містом, щоб заробити йому на прожиток. Вона бачила в ньому щось ангельське, молилася до нього, як до ікони, і все чекала, що доля подарує їм обом велике щастя, а той батько, нібито магнат, з'явиться і вчинить як чесна людина. Тому й виховувала Слоня як панича, бо належав до «доброї крові».
Але магнат уже завів свою сім'ю.
Мацєйка полюбила француженку, хоч спочатку не могли вони порозумітися, але хлопець став для них живим словником і улюбленцем, бо як же було не любити такого товстунчика? Любили і псували, кожна по-своєму, дбаючи лише про тіло, а про решту мав подбати Господь. Тож маленький Жан, як називала його мати, виріс на велике ніщо, яке, окрім їсти, нічого не вчився і більше нічого не вмів.
Життя у великому місті ставало дедалі важчим. Лекції з французької втрачали популярність, а хлопчик потребував щораз більше і більше. Француженка переїхала в провінцію, а там підхопила холеру, і хлопець осиротів. Хоч був уже дорослим юнаком, але надто безпорадним. А тут ще усі з нього кпили і обзивали Слоньом і дармоїдом.
Знову минули роки...
Одного разу перед яткою перекупки на розі Зарваниці стояв у сутінках чоловік, сірий і обірваний, із собачкою на руках. Коли він потягнувся по буханець хліба, перекупка прокинулася від дрімоти, протерла очі і машинально проторохтіла: «Вісім грейцарів, – але, глянувши на покупця, широко роззявила рота, почервоніла, зірвалася з ослінчика. – Ісусе! То ви, паничу?»
І з тих пір вони жили разом. Вона знову була його нянькою, як колись, тільки тепер мусила годувати ще й собаку. А Слонь, роздобувши які-небудь гроші, відразу купував лотерею, вибираючи весь час одні й ті ж числа: 3, 9, 27.
Одного разу пан Сальомон Зільберштейн, що продавав лотереї на розі Сикстуської, не повірив власним очам, бо цього разу Слонь таки вгадав. Але Сальомон і не збирався віддавати йому таку ласу вигру і відразу став переконувати, що той не так багато втратить, якщо продасть йому лотерейний білет за цілих 108 гульденів замість суми, яку він отримає після того, як усі формальності будуть завершені, сплатить комісію, марки, податки та інші обов’язкові збори. При цьому махав перед обличчям Слоня соткою.
«Слонь важко дихав, як бегемот, по обличчю стікав піт. Йому важко було повірити в свій скарб навіть тоді, коли містер Сальомон Зільберштейн втиснув йому купюру в руку і, проводжаючи до дверей, торохтів: "Ну, gutnacht, містере Слонь! gutnacht..."»
Але Слонь не вмів користуватися грішми з розумом, тому спочатку пішов до шинку, де за одного гульдена випив пива, закусив бубликами, вареними яйцями, песика пригостив м'ясом. Опісля він заліз у свій барліг і заснув. Розбудив його сторож кам'яниці і сповістив трагічну новину: Мацєйова вчора зазнала сонячного удару і попала до лікарні, а вночі зробила аус.
Слонь не міг в це повірити. Ридав, як мала дитина. Потім згадав за гроші і став вивертати кишені, аж нарешті заревів з розпачу: на землі, серед лушпиння, сміття, соломи валялися клаптики білого паперу, подерті гострими зубами собачки. Це були залишки сотки, яку Біжу висмикнула з руки свого господаря, увесь скарб, все його майно, яким він володів тільки одну ніч. Уві сні він інстинктивно висмикнув руку з кишені разом з банкнотою, і все, все пропало!
Від розпачу схопив песика і хотів задушити, але пальці відмовилися служити.
З тих пір він очманів, занурився в себе і відділив себе від світу.
Адам Краєвський у своїй коротенькій нотатці додав, що «той нещасний Слонь має бути на всі часи відлякуючим прикладом для матерів, які виховують випещених ґаґатків з якоюсь мавпячою любов'ю».
03.07.2024