У день народження Лесі Українки та Леся Курбаса – про останню драму-поему поетеси.
Легенда про Орфея, яку обирає Леся Українка для свого написаного в Єгипті «Орфеєвого чуда» (1913), сама є одним з трьох центральних орфічних мотивів. Орфей – це любов, сильніша за смерть. Орфей – це поезія, яка животворить. Орфей – це пошматоване тіло краси, покірна офіра у війні пожадання. Хоча від нього все созідається, самому йому роковано впасти жертвою, розпастися на шматки.
Цей драматичний етюд перетоплює античний переказ і середньовічний міракль у тиглі суперечок про моральні та інтелектуальні вартощі модернізму, його можливості й цілі. Місто будується на власних руїнах. Це важливий акцент, адже модерна література теж «будується на власних руїнах» ¹. Лесю цікавить Орфей уже після своєї містичної мандрівки в Аїд і після того, як двічі смертна Еврідіка назавжди віддалилась від нього. Він бачив смерть. Він боровся з нею як герой і програв їй як людина. Програла також його Фракія. З одного боку, він тихий і упокорений цією поразкою. З іншого, він готовий служити їй ніжним тілом до солоного поту, до самозабуття. На поклик героїзму він стає її к а м е н я р е м.
Присвята Франку на сорокаліття його письменницької праці повнозначна і багатозначна. Лесі Українці роками було шкода Франка за малювання шильдів та замітання плаців «для громадського добра та для хліба насущного» ². Вона, як ніхто відчувала, що Франко не був «неуязвимим», що часом хотів би в землю увійти, аніж писати огляди з господарських і споживчих виставок. У своєму листі до Франка 1903 р., висланому з Сан Ремо, (за десять років до фактичного написання етюду) вона переповідає у зародку всі сюжети майбутнього триптиха, йому присвяченого: легенду про в’язня-богатиря, про тавматургів і, найголовніше, про розтрату і марнування таланту, про дітовбивство українських поетів, які «скручують голови» своїм творчим задумам на користь громадської рутини: «Ви сказали, що дійсно мусили «скрутити голову» планові через незалежні від Вас причини: «умови моєї роботи… умови мого життя… умови нашої сцени…» Що я могла на те сказати? Але мені було жаль того плану із скрученою головою, як чогось рідного» ³.
За версією Публія Овідія Назона (книга одинадцята), скручена голова Орфея дала початок грецької поезії. Орфеєва голова та його ліра, припливши до Лесбосу, інспірували народження тут багатьох поетів від Терпандра до Сапфо. Міф про його розтерзання менадами пов’язаний з ритуалами переходу, з намаганням перейняти його надприродну силу і здібності, наче символічно, а наче й наяву ⁴. У культових практиках наголошувалось, що Орфеєве тіло, розсіяне по полях, зібрали і поховали музи, але голова Орфея стала пророчою і служила оракулам ⁵. Отож ім’я «Орфей» поєднує тіло і слово у дивне співзвуччя, яке в остаточному підсумку неможливо роз’єднати.
Страшна Орфеєва смерть, яку Леся Українка в межах свого тексту не розкриває, тримає в умі, разом з власною «Todesverachtung [погордою до смерті]» ⁶ уже через декілька років, по Першій світовій війні, стає притягальною модерною метафорою, а навіть – як про це розважає у своїй знаковій книзі «Розчленування Орфея» професор Ігаб Гассан – стає правдивим сенсом авангарду ⁷. Однак у тому стані, як його виводить Леся Українка, Орфей уже не живе, він просто вичерпує своє існування.
Для європейського модернізму Орфей – поет-маг, поет par excellence, єдиний смертний, що відвідав царство мертвих і повернувся з нього. Співати для Орфея недостатньо, неможливо. Орфей недостовірний сам для себе. Чи не тому він западає у непросту мовчанку, де грати і співати вище сил:
Давно вже ти Орфею нам не грав.
В тернах лежить покинута кітара,
на лірі струни зсохлись від невжитку,
цівниця, дар від бога Пана, вмовкла,
дедалі буде казкою здаватись,
коли хто назове тебе співцем.
Орфей у Лесі Українки має щось від Прометея і від Кассандри. Він самозречений благодійник людей, як Прометей, але повен відчаю, розчарування і лихого передчуття, як Кассандра. Наближення слухачів, їхнє вслухання в Орфеєву тиху проймаючу гру ставить багато питань: «Чи то лихий, чи добрий знак?», «Хто ж буде мурувати, коли герой узявся до свирілі?» і тут же переформульоване в хіазмі: «Хто нам буде грати, як він замовкне?» Богонатхненний співець, разюче відмінний від усіх, прив’язаних до колеса фортуни, але не вирізнювальний, поки мовчить, поки не видобуде з себе першого звуку. «Такий митець – і був у нас як раб». Люди в цьому етюді не мають імен, хіба що порядкові номери. Найбільше вони клопочуться тим, чи не спаде тепер на них кара Божа за марнування дару великого співця. Поволі прокидається у них якась самосвідомість, відчуття прихованої провини і навіть колективне сумління: «Коли Орфей умре тепер від втоми, то сорому не збудемось повік». Імена не затираються, коли стають легендою, мабуть, тому їх мають герої, Зевсові сини-близнюки, фіванські царі Зет і Амфіон. Давньогрецький переказ свідчив про них як про засновників міста, що спорудили Фівам непробивний мур. Щоправда далі і їх чекатиме гірка чаша: Амфіон позбудеться багатодітної родини через пиху своєї дружини Ніоби, а Зет, втративши єдиного сина і жалуючи на себе, покінчить з життям. Але поки що вони будують стіни свого міста.
На цьому мурі Орфей досвідчує марноту безконечності, відсутність кінця.
Їхня праця схожа на Сізіфову кару. Адже сопричастя суспільства неможливе без ламання перегородок. Мур, який будують герої – це мур між своїм і чужим, між культурою і варварством, але теж і між ними та їхнім народом. Самі того не бачачи, вони поступово відділяють себе фіванським муром від фіванських горожан, які поховалися в навколишніх лісах. Ці знайомі незнайомці приходять крізь не залатані діри, щоби послухати Орфея. Розсіяний народ сходиться довкола його раптової пісні – несвідомої смутної музики любові і порозуміння.
Очевидно, що цілий триптих – це автотематичний текст про «проблему творчости» як джерела страждань, як трагедію поневолення і, разом з тим, як переможної творчої сили, у благодаті якої поет-пророк почуває себе носієм Божого Духа[8].
55 сонетів до Орфея Рільке написав на одному подиху, в одержимій манері Лесі Українки, за 14 днів. Вони вийшли друком окремою книгою у 1923 році. Це був останній його значний текст з тим самим мотто перетворення й одухотворення. У його трактуванні Орфеїв спів теж родиться з мовчання, «та вже й в самім мовчанні новий початок, знак і порух зрів» (пер. Василя Стуса); «і з того от мовчання постав новий зачин, новий закон» (пер. Миколи Лукаша).
Символом такого-от орфічного нового початку, нового порядку у рідній літературі й була для Лесі Українки лірика Івана Франка: «Я розумію Ваше почуття, що Ви немов соромитесь трохи за сі вірші, але не тим розумію, щоб признавала слушність такій соромливості, а тільки тим, що по собі знаю се почуття. Але я думаю, що, власне, ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшно, або «трохи соромно» нести «геть на розпуття шляхове», –значить, то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі, або до болю холодні, але не літні, а, власне, автор «Апокаліпсиса» дав добру науку не так людям взагалі, як власне поетам та артистам: будь гарячий або холодний, але не теплий…» І далі: «Я не знаю, що воно було з Вами в ту страшну дату, якою позначені вірші, тільки тямлю, бо ч у ю в и р а з н о, що вона була страшна, і я розумію Ваші вірші широко – може, занадто широко» ⁹. Орфей у її етюді теж переживає страшну годину, пашить і тілом і душею: руки йому горять від важкої роботи, йому червоно ряхтить в очах, пополудні він падає від сонячного удару і вже тоді, у відповідь на свій внутрішній жар, прикладає вуста до цівниці.
Орфеєве чудо має свою сценічну історію у однойменній постановці Богдана Козака 1990-х рр. у Львові та спектаклеві «Шляхи рівняйте Духові Його…» за драматичними поемами «На руїнах», «В катакомбах» та «Орфеєве чудо» у Харківському театрі-лабораторії «Р.S.» 2000-х рр. (режисер Степан Пасічник), проте, переосмислюючи цей античний сюжет у Лесі Українки, виразної паралелі з Франком і Рільке у поетичному театрі ще не зважилися провести.
Триптих, до якого Орфеєве чудо належить, написаний до символічної (майже Мойсеєвої) річниці Франкової праці і чимало знає про те, що сталося за тих чотири десятиліття з Іваном Франком, з його колосальною творчою амбіцією exсelsior без належної підтримки, і як направду мало його праця вище людських сил змінила в громаді, і як (порівняно) мало розвинулася сама громада. Текст дає принаймні три варіанти відповіді на питання: що дасть нам силу?
– свідоцтво живої віри;
– натхнення, що будує, що пробуджує колективне зусилля;
– пророцтво і пам’ять про хисткі фундаменти поцейбіччя.
Орфей не співає, він тільки п р о б у є співати. Співаючи, Орфей перестає бути собою і розчиняється у природі, завмираючи, вливається у таємницю життя. Він співає нелюдським голосом. Опанований духом, він перестає панувати над собою. Містерія, себто чудо, якраз і лучить непоєднуване, на мить короткого замикання викликує контакт того, що є, і з тим, чого «не може бути».
А втім Орфеєве чудо – це чудо колективного зусилля. У своїй статті про найновішу суспільну драму Леся Українка підносить поняття суспільства як «союзу самостійних особистостей», яким не треба «ні ходуль, ні магнієвого світла», щоби стати помітними ¹⁰. І тільки з цього моменту, каже вона, починається суспільна драма в повному сенсі цього слова. Диво сталося не тільки тому, що Орфей заграв, але й тому, що його почули. (Диригент змахне батутою перед оркестром – і все замре, змахне ще раз – поллється музика. Та хай найкращий диригент вийде і зробить те саме на зупинці маршрутки, що зміниться?) Загадка чудотворності Орфея є загадкою і для нього самого, таїна власного дару не вивищує його, радше робить безпорадним, боязким, маловірним. Він не певен, чи все ще може співати. Він взагалі не певен, чи він т о й с а м и й Орфей. Але ця таїна переростає його, коли він береться за інструмент. Орфеєве чудо учиняється джерелом нової реальності. У дискурсі модернізму німий спів Орфея втілює дар уважного спів-слухання, діяльного спів-чуття, як дар спів-звуччя натхнення і життя, де переможена смерть стає відкритою для людини частиною воскресіння:
Пощухли їм в серцях
трубіж, і рев, і крики. Де не скоро
з’явилася б і хижка наслухання,
в яскині найтьмянішого бажання
із брамою, де аж двигтять підпори,
собори спорудив ти їм в ушах! ¹¹
ПРИМІТКИ
¹ Бланшо Морис. Литература и право на смерть // Тень парфюмера / Морис Бланшо, Вернер Зомбарт, Элиас Канетти. – Москва: Алгоритм, 2007. – 288с. – С. 13.
² Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - К.: Наукова думка, 1979. – Т. XII. – 696 с. – С. 15.
³ Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - К.: Наукова думка, 1979. – Т. XII. – 696 с. – С. 13.
⁴ Элиаде Мирча. Мефистофель и Андрогин // Азиатская алхимия. М., 1998. С. 392-397.
⁵ Guthrie W.K.C. Orpheus and Greek Religion. Princeton University Press, 1993. Р. 33-41.
⁶ Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - К.: Наукова думка, 1979. – Т. XII. – 696 с. – С. 400.
⁷ Hassan, Іhab Habib. The dismemberment of Orpheus: toward a postmodern literature. Milwaukee: The University of Wisconsin Press, 1982. 272 p. – P. XYII.
⁸ Козій Дмитро. Класичні образи й сюжети в творчості Лесі Українки // Наша культура. – 1936. – Кн. 10. – С. 659.
⁹ Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - К.: Наукова думка, 1979. – Т. XII. – 696 с. – С. 13.
¹⁰ Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. – К.: Наукова думка, 1979. – Т. VIII. – 319 с. – С. 237.
¹¹ Рільке Райнер Марія. Сонети до Орфея. Частина перша. Сонет І (Пер. Василя Стуса) // Стус Василь. Твори у 4 томах. – Львів: Просвіта, 1998.– Т. 5 (додатковий) – 392 с. – С. 6.
25.02.2015