Іван Липа: від Криму до Винник

Ігор МЕЛЬНИК

На 24 лютого припадає 150-та річниця від дня народження видатного політичного та громадського діяча, лікаря, письменника, публіциста Івана Липи (1865–1923).

Народився він у Криму, в місті Керчі в родині Льва Липи та Ганни з козацького роду Житецьких, яка розмовляла в родині лише українською мовою. Навчався у парафіяльній школі при Грецькій церкві, а з 1880 року – у Керченській гімназії. У 1888 році І.Липа розпочав студії на медичному факультеті Харківського університету.

У 1890-х Іван Липа приєднався до українського національного руху. Один із діячів Української студентської громади в Харкові інженер Юрій Коллард (1875–1961) писав: "В році 1893 ліквідувала в Харкові жандармерія так звану "Тарасівську Громаду". "Братерство Тарасівців" заложено в літі 1891 на могилі Шевченка. Основоположниками його були: Микола Байздренко, студент Харківського Ветеринарського інституту; Михайло Базькевич, студент Харківського Технологічного інституту; Іван Липа, студент Харківського університету, медичного факультету; Віталій Боровик, студент Харківського університету, природознавчого факультету. Таким чином "Тарасівську Громаду" заложили харківці. В.Боровик скоро від’їхав до Києва і приніс туди цю ідею. Київський гурток, опріч В.Боровика, складався з Є.Тимченка, Мус. Кононенка, Ол. Черняхівського, М.Міхновського, Вол. Самійленка.

В Одесі був Дм. Сигаревич, у Чернігові – Мих. Коцюбинський. В Харкові до основоположників пристали: студенти університету: Ол. Кривко, Ол. Бурлюк, Мик. Дмитрієв; студенти техніки: Мик. Яценко і Гр. Чубенко; студенти Ветеринарного інституту: Дм. Дробиш і Ол. Столбин. Із інтеліґентів були: Зозуля, народній учитель, Вас. Степаненко і А.Катрухин, письменник.

Гурток "Тарасівців" склався з молодих українських патріотів, які не задовольнялися українофільством і шукали стежок до національного радикалізму. В 1893 р. у львівській "Правді" надруковано "Profession de foi" молодих українців, яка висловлювала політичну програму тарасівців. Цю Profession прочитано в Харкові у тому ж таки році на "Тарасові роковини". Ось головні думки цього визнання віри молодих українців:

"Коли нарід розвивається вільно на національному ґрунті, то тим самим він додає до загальнолюдського поступу і свого духового й розумового скарбу...

Значить ми, яко космофіли, що любимо усіх людей й бажаємо усій людськости однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами... Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю..."

В програмі практичної діяльности найважливіші точки були: "Зробити з Галичини осередок ваги нашої культурно-політичної справи". Дбати про те, "щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні, відживити й виробити серед інтеліґенції й народу національні почування вкраїнські..."

Скоро після надрукування цієї деклярації в „Правді” гурток Тарасівців зліквідовано, не давши йому стати на тверді ноги" ¹.

Авторами цих декларацій "Братства Тарасівців" вважають Івана Липу та інженера Миколу Яценка. "Тарасівці" не дбали про конспірацію, на їх зібрання приходили сторонні люди, тому їх діяльність стала відома жандармерії.

1 травня 1893 року братчиків почали заарештовувати. Всього під слідство потрапили 24 особи. Іван Липа просидів у слідчому арешті 13 місяців. Потім його засудили "за стремление к отторжению Малороссии от Великой России" на 3 роки заслання під поліційний нагляд за межі України та центральних і західних губерній імперії. Спочатку він жив у Керчі, а потім переїхав до Казані, де зумів закінчити студії й отримати 1897 року в місцевому університеті диплом лікаря.

У наступні роки Іван Липа працював земським лікарем у Херсонській губернії та в с. Мачухах біля Полтави. Часто бував у Полтаві, де познайомився з Панасом Мирним, Миколою Міхновським, Юрієм Коллардом.

Юрій Коллард

Ю.Коллард згадував про події 1900 року: "19 лютого було "Шевченківське свято" в Полтаві, яке уряджувала Полтавська Українська Громада. На те свято з Харкова поїхав дехто з наших громадян і Микола Міхновський, який там виголосив першу свою історичну промову на тему необхідности збройної, революційної боротьби за права українського народу. Він з таким великим запалом говорив про потребу терористичної акції та про бомби, що старий Олександер Русов, що був на зборах, іронічно спитався: "Що це за артилерійський офіцер?". Промова мала величезний успіх.

В Харкові "Шевченківське свято" урядила 26 лютого студентська громада, а відбулося воно в конспіративному помешканні у панства Нелідових, близьких знайомих братів Мартосів, за річкою Лопанню проти церкви по дорозі на Іванівку. Не вважаючи на конспіративність зібрання, присутніх було біля 100 чоловіка.

Свято пройшло з великим піднесенням. Були реферати, промови, співи, деклямації. Здається, М.Русов читав реферат про Шевченка, Д.Антонович зробив огляд українського руху за минулий рік, Д.Дробязко деклямував "Кавказ", громадський хор під моєю орудою співав "Заповіт", "Ще не вмерла Україна" та інші. На святі були представники від різних організацій: від москалів був відомий соціяліст-революцінер П.Л.Лавров, від польської корпорації – Данилович, від грузин – Дженарідзе. З гостей українців були: з Полтави – П.Понятенко і С.Петлюра, з Одеси – І.Липа, з харківських громадян – М.Міхновський, старий Піснячевський та інші. На привітання гостей відповідав Д.Антонович.

Під кінець свята Микола Міхновський з великим піднесенням виголосив свою другу промову на тему "Самостійна Україна". Головні засади були: "Без національного визволення українського народу неможливе й його соціяльне визволення з темряви, визиску й рабства". Ми хочемо: "Єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кубань річку".

Блискавкою ударила по нас та промова. Всі були наче перелякані несподіванкою й на дві-три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоро розляглися гучні оплески" ².

Того ж 1900 року в Івана Липи народився син Юрій. Історики досі не встановили точної дати (22 квітня, 5 травня чи 5 червня) та місця його народження. "Питання про те, де народився Л. – в Одесі (як зазначається в більшості довідок про нього) чи в Полтаві (як написав він сам в одній з анкет), а також, хто є його матір’ю – перша дружина батька Марія Булдовська чи друга – Марія Шепель-Шепеленко, поки що достеменно не з’ясовано", – написано в "Енциклопедії історії України" (Т. 6).

Іван Липа перебрався на стало до Одеси 1902 року, де почав займатися лікарською практикою. У 1905 році він побудував у приміському селищі Великий Дальник лікарню для незаможних громадян.

Займався й літературною діяльністю, організував видавництво "Одеська літературна спілка", разом з дружиною Марією Шепель-Шепеленко, з якою одружився у 1904 році, видавав з 1905 року альманах "Багаття", тижневик "Українське слово". Часто друкувався в українських часописах «Діло», «Народ», «Правда», «Буковина», «Зоря», «Літературно-науковий Вісник», «Українська Хата», «Нова громада», «Громадська думка». Писав під псевдонімами: Іван Степовик, Петро Шелест, Петро Марієнко, Літописець, М.Л., М.М.

Через кілька тижнів після проголошення 17 жовтня 1905 року імператором Ніколаєм ІІ маніфесту про громадянські свободи (25 листопада) було створене товариство "Просвіта" в Одесі. "Головою її був спочатку відомий український діяч, др. Іван Луценко, а по нім почесний член львівської "Просвіти" М.Комаров. Членами першого виділу були, м. ин., відомий письменник др. Іван Липа, прокуратор С.Шелухин, а згодом Андрій Ніковський, М.Слабченко" ³.

Тодішня одеська "Просвіта" не стала масовою організацією. Вона "мала характер клюбу" інтелігенції. В домівці "Просвіти" щосереди читалися лекції, реферати, щосуботи – відбувалися літературно-музичні вечірки з танцями, у неділі – родинні свята з драматичними виставами. Також влаштовували свята на Шевченківські роковини, дитячі забави, а влітку – народні фестини з концертами, ярмарками та кіосками. Товариство мало бібліотеку, музей, власний хор, видавало книжки та часопис "Народня справа".

"Просвіта" вимагала від влади відкриття українських шкіл, викладів з українознавства в Новоросійському університеті в Одесі. Займалась також доброчинною діяльністю, надавала безкоштовну юридичну допомогу.

Іван Липа продовжував займатися політичною діяльністю. У 1904 році був він серед організаторів Української Демократичної партії. Ю.Коллард згадував: "З активніших представників цієї партії були: Є.Чикаленко, С.Шелухин, М.Дмитрієв, Л.Жебуньов, І.Липа, І.Луценко та Г.Ротмистрів. Програму партії ухвалено на з'їзді восени 1904 р., а вже в кінці року та в початку 1905 почала в партії намічатися нова течія на чолі з Б.Грінченком та С.Єфремовим, так званого радикального народництва. Представники цієї течії утворили "Українську Радикальну Партію", яка видала у Львові кільканадцять брошур. Наприкінці 1905 р. обидві партії знов об'єдналися в одну під назвою – "Українська Демократично-Радикальна Партія".

Домагання цієї партії були такі: у справах політичних глибоко-демократична державна конституція, федерація рівноправних автономних національно-територіяльних одиниць...

Радикально-Демократична Партія завмерла в 1907 р., а в 1908 була відновлена безпартійна організація попередніх років. Названо її "Товариство Українських поступовців" (ТУП). Вона стояла на засаді федеративного устрою Росії та автономії України. Це товариство дожило до революції 1917 р. Ів. Липа та І.Луценко в 1917 р. вступили до партії "Самостійників-Соціялістів". В 1919 р. Луценко з своїм відділом гайдамаків був оточений на одній із станцій Правобережної залізниці російською кіннотою й зарубаний шаблями" ⁴.

Після Лютневої революції 1917 р. І.Липу обирають делегатом до Української Центральної Ради від Одеси. Пізніше він став комісаром уряду УНР в Одесі. За часів гетьманату Павла Скоропадського І.Липа був лікарським інспектором міста.

На початку листопада 1918 р. І.Липа та І.Луценко організували допомогу для Львова, де розпочалися бої з польськими боївками. Історик УГА Лев Шанковський писав: "В наслідок цих заходів прибув до Львова, 13 листопада 1918 року, загін ім. Ґонти під командуванням от. Андрія Долуда, який пізніше відзначився у боях за Львів, але який складався тільки з 50 козаків. Якщо б таких загонів прибуло б з України хоч десять, вони були б здобули Львів" ⁵.

На жаль, Січові Стрільці Євгена Коновальця, замість допомоги Львову та Галичині у війні з поляками, заанґажувалися у міжусобну війну між Директорією та гетьманом П.Скоропадським. І ми втратили тоді і Львів, і Київ.

У 1919–1921 рр. Іван Липа займав посади в керівництві справами культури та віровизнання в урядах Директорії, був міністром здоров'я в екзильному уряді УНР, який перебував у Тарнові. Він підготував 1919 року закон про автокефалію Української Православної Церкви.

Хворий на рак шлунка І.Липа відійшов від політики й на початку 1922 року переїхав до Львова, а з 1 березня 1922-го оселився у містечку Винники. Тут він жив на вул. Шашкевича. Тепер це будинок на вул. Лесі Українки, 14. Займався медичною практикою, відкрив власну амбулаторію.

Будинок у Винниках, в якому жив Іван Липа

Займався літературною творчістю, зокрема, написав новели – «Кара» та «Утома». Жив скромно й самотньо, бо дружина Марія залишилася в Одесі, а син Юрій студіював медицину на університеті в Познані. Товаришував з колегою з уряду УНР Іваном Огієнком, який тоді також мешкав у Винниках.

Помер Іван Липа 13 листопада 1923 року. Похований на цвинтарі у Винниках неподалік могили воїнів УСС та УГА. Юрій Липа встановив у 1937 року пам’ятник на могилі батька.

"В четвер 15 с. м. о 3-ій год. пополудни відбувся у Винниках похорон бл. п. д-ра ІB. ЛИПИ. Мимо слотливого дня, мимо того, що падав дощ і стояло страшне болото, в похороні взяло участь дуже багато народу, як місцевих громадян, так і львівської української громади, передовсім численної наддніпрянської еміграції з президією «Українського товариства допомоги емігрантам з Великої України» на чолі, а також представників галицько-українських політичних і культурних організацій: від «Народного Комітету» (голова д-р В.Бачинський, секретар д-р А.Говикович, д-р Я.Олесницький), від ред. «Діла» — нач. ред. д-р Д.Левицький, від «Просвіти» — проф. Ст. Шах, від «Українського Лікарського Т-ва» д-р M.Музика й ин. Похорон провадив місцевий парох, декан о. Гірняк з трьома дооколичними священиками. Співав хор місцевої читальні «Просвіти».

Пo відправленню панахиди в мешканню, де жив Покійник, тіло перенесено до церкви, де відбувся парастас. Підчас богослужения, саме, як співали «Вічную память» небіщикові, явився Його син, котрий приїхав з Познані. Був це дійсно трагічний момент, що дуже зворушив присутних.

По парастасі сказав гарне прошальне слово о. декан Гірняк, славлячи заслуги Покійника, а по винесенню труни з церкви промовив в імени «Нар. Комітету» д-р Я.Олесницький, підносячи хрустальний характер Небіщика.

На цвинтарі промовляли над гробом д-р E.Щуровський, адвокат з Винник, в імени винницької громади й місцевих українських товариств, поет M.Вороний, як давний приятель Покійного та в імени наддніпрянської еміграції, проф. Cт. Шах від Гол. Виділу Т-ва «Просвіта», д-р M.Музика в імени «Українського Лікарського Товариства», – писала газета «Діло» за 18 листопада 1923 року.