Можливо, про це ще трохи зарано говорити. Тепер з'явилася така тенденція, щоб не говорити наперед. Але це дуже зле, бо, не знаючи, що можна робити завтра, зовсім інакше робиш те, що можливо сьогодні.
Можливо, найзначнішим, найгарнішим, найперспективнішим результатом цієї війни буде максимальне руйнування Донбасу. Сумно, звичайно, що хтось втратив житло і місце роботи, втратив у найстрашнішому сенсі – їх більше просто нема. Але жодна війна не може вестися без якоїсь оптимістичної перспективи. І тому, хоч про це, можливо, зарано говорити, можна припустити, що руйнація, матеріальна руйнація, Донбасу – це те, що пропонує перспективу для цілої української держави, для всієї нації. І – нарешті – для населення (скажу так нейтрально, хоч вважаю його все ж субетносом) Донбасу.
Навіть у Львові, Франківську, Коломиї, у Винниці і у Києві останніми роками найприємніше ходити ночами. Тоді, коли темінь, фальшиве світло, туман трохи приховують жахливі незграбність, одоробність, хаос і руїну наших міст. Що вже казати про Донбас. Донбас передвоєнний, бо тепер у нього з'явилася власне та нова естетика розвалин. Ще кілька років тому, їдучи поїздом – особливо поїздом, бо потяги частіше їздять задвірками – там можна було побачити такий розпад, такий безлад, такий шмельц, що здавалося, що воєнні дії закінчилися не сімдесят років тому, а позавчора. Байки про красивий Донець стосувалися, правдоподібно, теж ночі. Коли не видно деталей. До того ж весняно-літньої ночі, коли рослини з усіх сил намагаються прикрити людську безпорадність. А найкращим житлом у Донецьку донедавна вважалися «німецькі доми» – повоєнні добротні бараки, збудовані чесними німецькими полоненими.
А ще вся ця смертельна індустрія, промисловість на виснаження усього, заводи, які існували для того, щоби висмоктувати з людей якнайбільше людського, це виробництво передовсім отрути для землі, повітря, води і майбутніх поколінь не тільки Донбасу. Ніхто б їх ще довго не наважився реконструювати, якби не артилерія. І всі ті депресивні житлові райони, такі огидні, що жодній нормальній чи ненормальній людині не захочеться позволити собі бути в такому середовищі кращим. Міста і райони, після яких хлопцям і чоловікам Божим даром здається войнушка. Нарешті у їхньому житті сталося щось по-справжньому значне, щось світле і осяйне.
Тепер – якщо все буде добре – Україні доведеться ці землі колонізувати. Це добре вже на рівні ідеї, на рівні перспективи і стратегії – є куди йти, є чим зайнятися. Важливо не пропустити цього шансу – не починати щось підправляти, затикати, підв'язувати, латати. Краще зруйнувати якнайбільше і збудувати щось цілком нове. Але інакше. Нові поселення, нові виробництва, нові ліси. Щось таке з нуля, як Лас-Вегас у Колорадо. Замість того, щоби дозволити всім цим потужним чоловікам, які відновили своє чоловіцтво на війні, ностальгувати за прекрасним минулим, воєнним братством і героїчними міфами визвольної боротьби, добре би було поставити їх у ситуацію креативних засновників оаз у пустелях. Як у Америці, багато років тому. Мабуть, не вдасться робити все так делікатно, як у нас, на заході, але на те й Дикий степ.
Українська держава переможе тоді, коли туди – у ці свіжі і вільні простори – поїдуть перші внутрішні мігранти. Бо інший шлях – це арешти, концтабори, репресії, депресія і вічний спротив.
19.02.2015