Лідія Осталовська. Акварелі. Переклад з польської Андрія Любки. – Чернівці: «Книги – ХХІ», 2014.
У 2015 році – сімдесята річниця визволення концтабору Аушвіц. Закономірно, що підіймається хвиля літератури на тему Голокосту і нацистських концтаборів (якщо не української, то хоча б перекладної). Почали у Чернівцях – видавництво «Книги-ХХІ» одна за одною видало дві книжки на цю тему. Це моторошно-відсторонені свідчення табірного в’язня Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці», своєрідна класика літератури з теми Шоа, та репортаж сучасної польської журналістки Лідії Осталовської «Акварелі». Є навіть певна логіка в тому, що ці книжки з’явилися майже одночасно – Осталовська не раз процитує Боровського у своєму тексті.
Знайомі з творчістю Осталовської, напевно, найперше пов’язують її ім’я з ромською тематикою. Журналістка написала книжку «Cygan to Cygan», співпрацює з ромським квартальником «Dialog-Pheniben», що видається в Освенцимі. І хоча «Акварелі» також анонсовані як книжка про геноцид ромів, можна посперечатися, чого в ній більше – оповіді про найменш досліджену трагедію найзагадковішого народу Європи чи рефлексій на тему авторських прав на створений у таборі твір мистецтва. Чи може, це репортаж про привласнення пам’яті на історичні трагедії, польську ментальність та долю містечка Освенцим? Можна сказати й інакше: найважливіше в «Аквалерях» – це неймовірна історія життя художниці Діни Ґотлібової, життя якої фактично врятував мультфільм «Білосніжка» американської студії «Дісней».
Довкола життєвої історії Діни Ґотлібової та намальованих нею акварельних портретів циганів, ув’язнених у Zigeunerlager, одному з відділень Аушвіца, і закручується сюжет репортажу. Акварелі художниця малювала не для власного задоволення і не з нудьги – хист до малювання врятував життя єврейській дівчині. Табірний доктор Менґеле «запропонував» Діні малювати акварельні портрети ув’язнених циганів для власного дослідження – малюнки краще за фотографію передавали відтінки шкіри народу, расові відмінності якого вивчав Менґеле (вивчення відбувалося не без дослідів, що їх недостатньо назвати жахливими, і про які також пише Осталовська, хоч і не зупиняється докладно). Лапки не випадкові, адже художниці так само «запропонували» портретувати, як «запропонували» і її ромським моделям – відмова попросту означала б смерть. Утім, для ромів смерть наставала в будь-якому випадку – Діна «знімала з них останній віддих» – тоді як художниці вдалося пережити концтабір. Осталовська не ставить питання провини художниці, лишаючи ці міркування на розсуд читачів. А читачі після прочитання «У нас в Аушвіці» Тадеуша Боровського можуть зрозуміти, що ідеалістичні уявлення про етичний вибір у концтаборі у більшості випадків, м’яко кажучи, недоречні.
Після війни Діна Ґотлібова-Бебіт, дружина американського мультиплікатора Арта Бебіта і мешканка Голівуду, намагається повернути акварельні портрети, що їх віднайшов і придбав новостворений Держаний музей Аушвіц-Біркенау в Освенцимі. До слова, Бебіт брав участь у створенні мультфільму «Білосніжка», який Діна подивилася сім разів перед депортацією до табору в Терезіні, і сцену з якого намалювала на стіні дитячого барака в Аушвіці. Суперечка про те, кому належать портрети, тривала кілька десятиліть. Нерозв’язана вона й дотепер, коли художниці вже немає серед живих (Діна Ґотлібова померла у 2009 році). Осталовська подає дві протилежні точки зору на приналежність портретів, і здавалося б, не так складно пристати на одну них. Повернути портрети авторці наполягає капіталістичний світ; лишити їх у музеї як власність держави прагне соціалістична Польща. Отож, вибір не великий; якби не голос третьої сторони.
У 1971 році відбувся перший З’їзд західноєвропейських циган. На з’їзді приймають назву народу «роми», що означає «людина». Роми приєднуються до громадських рухів і відтоді активно беруть участь у публічному житті. «Ромам вдається донести до суспільної думки інформацію, що вони теж помирали в таборах», – пише Осталовська. Були винайдені ромські назви Голокосту – Пораймос (що означає «пожирання») та Самударіпен («людогубство»). У конфлікті за право власності на акварелі європейські роми мають свої причини виступати за те, аби картини лишилися у музеї Аушвіц-Біркенау. Портрети є одними з нечисельних документальних свідчень Пораймоса. «Документів збереглося – кіт наплакав. Фотографії кастрованих хлопців, кілька листів, трохи спогадів. І акварелі Діни Ґотлібової», – цитує директора музею Осталовська. Експонати найкраще промовляють саме в місці, де їх було створено, – такою є позиція музею Аушвіц-Біркенау. Але американські роми несподівано стають на бік художниці та вимагають віддати картини: озиратися на померлих суперечить ромській культурі, аргументують вони. Отож, міжнародна дискусія триває роками.
У підрозділі Аушвіца Zigeunerlager було знищено близько 21 тисячі ромів. Що ми дізнаємося з «Акварелей» про цю трагедію? Осталовська наводить слова командира взводу смерті: «Євреїв розстрілювати значно легше, ніж циган. Треба визнати, що євреї йдуть на смерть приречено, а цигани плачуть, кричать і весь час рухаються, навіть на місці страти». І коменданта концтабору Гьосса: «Жодна операція з ліквідації євреїв не була такою важкою, як ліквідація циган». Дізнаємося також, що ромів у концтаборі не голили, їм також лишали їхній одяг. Ці дрібки фактів непросто вкладаються в цілісну оповідь. Про знищення самі роми не лишили багато свідчень. «Цигани в таборі відсутні, по них залишилися невиразні сліди, зазвичай у чужих спогадах», – пише журналістка. Весь Zigeunerlager німці перед відступом спалили.
– Яка була їжа?
– Бруква.
– А пити?
– Пити давали мало.
Він замовкає, оглядається. Якби не ці комини – чисте поле. Zigeunerlager існує тільки в його голові… Йде до воріт, пересувається важко. Бурмоче:
– Хто впав, той упав. Хто вижив, той вижив. Це все.
Такими є скупі свідчення одного з вцілілих ромів, Маріана Павловського. Аби сказати слово про власну трагедію, у 1998 році роми готують свій павільйон в музеї Аушвіц-Буркенау. Акварелі й досі там. А ще на початку 90-х у Польщі відбуваються циганські погроми.
«Поляки не дають шансу, аби світ змінив про них думку», – заявляє Осталовська. Сторінками «Акварелей» розсипана критика Польщі, і стосується це не лише погромів. Окремий підсюжет – це боротьба за те, кому належатиме (принаймні візуально) простір колишнього концтабору. Наскільки доречні хрести на місці загибелі євреїв? Чому недоречні, якщо тут гинули не тільки євреї? Осталовська вплітає в репортаж історію із долиною хрестів біля табору та кармелітським монастирем під його стінами. У цій історії, якщо вірити авторці, поляки показали себе не найкращим чином.
Натомість існує ще один свідок трагедії не тільки ромів, а й євреїв, поляків та інших національностей, яких винищили в концтаборі Аушвіц. Це містечко Освенцим, що головним чином сьогодні асоціюється тільки з табором і музеєм. Як сама Діна Ґотлібова та її моделі, так і місто не вибирало власної долі – бути осередком пам’яті про одні з найбільш трагічних подій ХХ ст. Чи допомагає музей і така слава місту? Як стверджує Осталовська, не надто: «Тепер через Освенцим проїжджають закордонні туристи і навіть на каву в місті не зупиняються. […] Часом бачать освенцимську молодь, яка на колінах прочісує березову посадку в пошуках галюциногенних грибів». Місто має серйозні проблеми із цим музеєм, воно у пастці минулого, монофункціональне місто-пам’ять. «Локальні економічні зусилля викликають міжнародні скандали» – ідеться про спробу збудувати супермаркет. Освенцим – гарний шанс для показних моралістів покричати про історичну пам’ять, про повагу до загиблих та дух місця. Тільки от цей genius loci, вочевидь, вбиває теперішнє місто, і нема не це ради.
У невеличкій книжці Лідії Осталовської помістилося чимало сюжетів, кожен з яких міг би бути окремим репортажем. Хоч і не вершина польської репортажистики, «Акварелі» мали бути перекладені українською хоча б через те, що кожен наступний перекладений репортаж наближає нас до створення власних. Єдине, що викликає сумнів і навіть острах – це час, коли видано книжку. Добре, що завдяки знаковим річницям до українського читача потрапляють, буває, важливі переклади. Але уявімо, що наступного року жодної важливої річниці не буде? Не кажучи вже про те, що менш знакові річниці країн, із якими Україна активно не підтримує культурних контактів, просто пройдуть – як і зараз проходять – повз.
18.02.2015