Не втримаюсь, перефразую Євгенію Нестерович, яка сказала це про Тараса Прохаська, що «він живе, як пише, і пише, як живе». Оце Леся Квик саме так малює, як живе, і живе, як малює. Графік від Бога, бо графіка – це талант перетворювати об’єкт на знак, а подію – на формулу. Її графіка досконало лаконічна, як японська поезія. А живопис щирий, як дитячий малюнок.
«Яке то все смішне…», – одна з улюблених фраз. Бо поза мистецьким талантом доля наділила Лесю рідкісним даром: зауважувати комічне у банальному, і поетичне – у буденному, перетворюючи нашу щоденну метушню на філософські притчі, «картинки» до енциклопедії «таке життя». Це її рецепт не ображатися на світ, в якому немає чистих кольорів, ідеальних стосунків і повного щастя... Але там є багато класних людей і міст, як оце Львів.
Побачити виставку Лесі Квик у Львові можна не часто, тому користаюсь нагодою її спільної з Оксаною Андрущенко виставки у «Світі кави», щоби нарешті офіційно, для інтерв’ю, поговорити, чому вона стала художником. Одним словом, що і як?
– Мене завжди цікавило, звідки ти отака інакша взялась у нашій львівській графіці? От з цією ні на кого не схожою манерою? Пам’ятаю, в якійсь нашій розмові ти сказала, що в академію (Львівська Національна Академія мистецтв, до 1994 року – Інститут прикладного та декоративного – ред.) ти яка зайшла, така вийшла... То звідки?
– Та де..., це я колись так думала. А зараз я розумію, що у мене багато всього вкладали. Педагоги – це страшний труд. І не кожний добрий художник може бути педагогом. Особливо добрий художник не має бути педагогом. Бо тоді того художника починає бути забагато. І дуже мало учнів можуть потім вирости з тим багажем. В мене були дуже добрі педагоги, хтось сильніший, хтось слабший, але всі дуже добрі.
– А як ти взагалі потрапила в мистецтво, у тебе ж не мистецька родина?
– Зовсім не мистецька. Хоча мій дідо був коваль, простий, на селі, а це вже десь трошки близько. Але я весь час хотіла малювати. Весь час. Від дитинства малювала по колінах, баняках і стінах. І мене, видно, не дуже сварили, якщо я цього не пам’ятаю. І якщо я не кинула малювати, і після школи пішла в училище (Львівське училище прикладного мистецтва, тепер – Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша – ред.). Якщо чесно, я дуже хотіла «на дерево» (відділ художнього дерева – ред.). Але завідуючий того відділу Всеволод Антонович, який якраз на ту мить, як мене після 9-го класу понесло в коледж, приймав документи, сказав: «У нас на дереві кобіт не було. І не буде». Отак просто при мені. Порадив поступати на кераміку. І я йому страшенно вдячна.
– Бо тоді там викладав легендарний Тарас Драган. І Тарас Левків вже був?
– Левків прийшов вже щойно на мій диплом. Коли він мені попав, я страшенно розстроїлась, думаю, якийсь невідомий. Ми тоді витягали з капелюха папірчики, хто буде дипломним керівником? І всі хотіли мати Марковича або Драгана. А тут попався Левків. Тільки мені. Але він геніальний. Саме завдяки йому я почала виставлятись. Це він сказав: малюєш – виставляй, тоді зразу можеш оцінити, що ти робиш. А в Драгана була супер-теорія про вплив на людину графічних елементів в природі. Він мав написати про це книжку. І це він мене навчив, що ти не можеш так просто намалювати лінію, як собі хочеш, вона впливає, і мусиш бути точним і пильним.
– То оця твоя досконала лінія – від Драгана?
– І від Миськів так само. Бо Юрко Мисько так само мені прививав оцей відбір. Але, ясно, що старший педагог (Драган – ред.) на малу дитину мав дуже великий вплив. Фактично, він мене навчив відбору, Драган. Ми малювали листочки, дубочки... Як там ті лінії всі, для чого: якщо вона така – ти маєш такий настрій, а якщо отака – інакший... Ми тоді все це навіть не могли оцінити. Я впевнена, що і тепер не можуть. І не вміють то так подати, як Драган, щоби зацікавити...
– А потім в інституті теж на кераміці вчилась?
– Так. Кераміка – це шикарна річ: живопис, графіка і пластика в одному. Але пластик з мне ніякий. З об’ємом у мене взагалі трагічно. Просторові композиції мені не вдаються. А все, що площинне, я бачу.
– Після інституту ти в кераміку не пішла?
– Не пішла, але я ліплю час від часу якісь дрібні речі... Мене завжди цікавила прикладна кераміка. Не абстрактний, на стінку, пласт. То таке тяжке... А от горняточка, тарілочки і такі дрібнички. Кераміка – надзвичайний матеріал.
– А куди пішла, у «вільні художники», в графіку-живопис?
– Завдяки Оресту Шейці я потрапила в графічний дизайн, в «Гердан», і працюю там по сей день. Він мене взяв на роботу в «нульовому» стані – я маю на увазі мої навички в графічному дизайні. Але він сказав: художник ти хороший, тільки ще треба хіба трошки навчитись. І нас послали вчитись на курсах Apple. І я з того дуже тішуся. З графічним дизайном головне – вчасно розділити роботу і творчість. Тобто, твоя творчість окремо, а дизайн і замовник окремо. І тоді все буде добре. Тоді ти можеш зробити багато класних речей. От сам собі можеш зробити візитки, поштівки, календар, буклет, каталог...
– Зараз це модно – графічний дизайнер. А тоді, коли ти починала, і терміну такого ніхто не знав. А тепер багато хто з художників тим заробляє.
– Люди, які зовсім не малюють, теж можуть буди хорошими графічними дизайнерами. Але таки краще, якщо вони поза тим ще й мають якусь мистецьку освіту. Як мінімум, щоби композицію відчували. Бо дизайнеру, який не художник, те, що він робить, може видаватись нормальним, але це зможе зіпсувати настрій людині зі смаком.
– Отже, графічний дизайн – поліграфія, реклама... А паралельно – живопис і графіка?
– Ну так, отримуєш диплом, що ти художник. А потім ти розвиваєшся, розвиваєшся. І чим більше ти стаєш ніби художником, то більше розумієш, що ніякий ти не художник. Але нічого, робиш виставки.
– Я тебе 20 років знаю, і двадцять років твоя графіка не міняється. Ні стилістика, ні сюжети.
– Сюжет, правда, весь час той самий. А от живопис у мене змінився. Старі роботи – вони якісь такі чорні були. Можна подумати, що у мене тоді була важка депресія, але ж я була в чудовому настрої.
– Молодь любить романтику чорного.
– Чорне, сіре – здається, що то так стильно. А вже колір – ні. У нас в коледжі був такий викладач – Костирка, він приходив до нас на перегляди і казав: «Дітки, малюйте ту акварель в три рази сильніше, ніж ви бачите, і тоді це буде нормально». Я думала: «Боже, як же то можна, такі відкриті кольори...». Але він таки свого досягнув своїми хвилинними коментарями. Мені потім почав подобатись колір.
– А як в академії було з вчителями?
– Теж були супер-вчителі, які нас усіляко підтримували. В Академії в нас був Манастирський – і це був просто «подарунок», бо то був його останній рік життя. Він просто надзвичайний... Коротше кажучи, вчителі в мене були геніальні!
– Ти весь час малюєш Львів, принаймні, скільки я тебе знаю. І не оцей сувенірно-туристичний, а отой, який ми маємо на щодень, і який за метушнею майже не помічаємо, місто й місто, ну, старе місто...
– Я тепер бачу, що я його малюю так, як я хочу його бачити, а не так, як є насправді. Треба би більше малювати на вулиці, і хотілося б, але вже нерви не ті, щоби витримувати, як тебе всі пообсідають, будуть роздивлятися, щось питатися...
– А ти колись малювала на вулиці? Бо ти переважно в своєму подвір’ячку сидиш з мольбертом, навколо тебе квіточки, дерева, пташки співають, гарні львівські будиночки на горизонті, повна ідилія. Ото в тебе ідилія і виходить на полотні.
– Натура дуже важлива. Треба весь час малювати, щоби не відходити в якісь свої уявлення. Людина з часом трансформує, трансформує..., і виходить вже внутрішня картина. Коли вчились в коледжі, часто малювали на вулиці. Я і зараз би із задоволенням, але у мене компанії нема. Ніхто не хоче вже в солідному віці малювати з натури. Бо всі боги. Але графіку я собі можу просто на лавці сісти і малювати. Але кольори треба малювати обов’язково так, як в природі є. Такого не навчишся ніде. Не сконструюєш, не придумаєш. Оті веселі речі, які в нас в місті на кожному кроці трапляються, теж сам не придумаєш. Оті віконечка різні. Оті фіраночки.... Коротше кажучи, треба ходити, дивитися і малювати. Шкода, побут забирає час. Ти біжиш по справах і бачиш купу смішнючих речей. Як от сьогодні тато з дитинкою і тою фразою: «То виставка, як колись у Франції...». (Поки ми говорили в «Світі кави» про Лесю та її з Оксаною Андрущенко виставку, з’явився мужчина, який почав дитині пояснювати, що це виставка, як ото колись сто років тому у Франції художники в кафе робили...). І таке би намалювати! Але прийдеш додому і забудеш. Засинаєш і згадуєш щось кумедне. Впевнений, що встанеш і намалюєш. Але встаєш і...
– Це особлива і рідкісна вдача: бачити в житті його кумедну сторону. Більшість бачить тільки проблеми і недоліки.
– Але завдяки тому можна вижити.
– А ще оті твої підписи чого варті? Це ж окреме мистецтво – відчути оцю фразу саме так, і саме так вписати, щоби вона стала повноцінною складовою композиції, сюжету, образу. Часто – ключовою.
– Малюю і пишу одночасно. Ти малюєш, і воно вже тебе веде. На імпульсі. Сам такого не придумаєш. От я сьогодні намалювала момент, коли засинаєш і думаєш, скільки ж то сантиметрів ти до чоловіка притулилась? І якщо ти швидко це встигнеш, і ніхто не прийде, не переб’є тобі оту думку, чи настрій, чи імпульс, то буде. Особливо якщо купити класний папір, і ручка не заїдає, і не нервує тим, що вона тик-тик-тик робить... Мусить бути класний матеріал. Бо рука малює, а ручка ...
– Багато хто з графіків дуже зневажливо, м’яко кажучи, до того ставиться – до малювання ручкою. Бо мусить бути якась поважна техніка графічна – офорт, лінорит, дереворит чи меццо-тінто хоча б... А ти так легковажно – ручкою.
– Кауфман теж мені казав: «Що ти оце ручкою? Ти мусиш малювати тушшю». А туш не тягнеться. Я чесно пробувала. Купила собі туш хорошу, пера, все купила, але так неможливо вертикально малювати. Ти мусиш малювати тільки горизонтально. І навіть горизонтально – ведеш лінію, і саме в тому місці, де ти маєш якусь напругу виявити, а воно тобі жі-ік – і туш закінчилась. Це жахливо. А якщо маркером – то його на відстані погано видно. Особливо коли великі речі малюєш.
– Тому ручка.
– Тому я малюю ручкою. Ручка не переривається: горизонтально, вертикально, як хочеш, як треба...
– Коли дивишся твою графіку, виникає враження, що ти малюєш одним порухом, як китайські майстри каліграфії. Ти ж без ескізу малюєш?
– Без. Бо якщо ти намалюєш попередньо ескіз, потім вже не зможеш передати ту енергію, яку ти в ту секунду вкладаєш. Ти ж концентруєшся, тоді жііі-к і малюєш, (це такий дивний процес), і вже в процесі ти розумієш, що ти малюєш не те, що хвилину тому собі думав, а зовсім інше. І виходить зовсім інше. Ото ти в секунді малюєш, і зразу підписуєш, і назву даєш. І якщо все так сталося, то це і є той твій твір. А якщо не сталося, і ти щось там ду-умаєш, то воно вже розбивається і виходить якась... Нічого не виходить. Або, не дай Боже, ще домалюєш там якісь сніжинки, які весь час хочеться домалювати.
– Я знаю, тобі весь час хочеться як не сніжинки, то квіточки домалювати...
– Щоб не було порожнього місця.
– Мені здається, що в твоїй графіці порожнє місце якраз дуже цінне. Знову ж таки як в японців з китайцями. Але з живописом в тебе так швидко, як з графікою, не виходить. Треба хоча б день-два малювати?
– Я не маю змоги цілий день малювати. Бо завжди є робота, а після роботи завжди ще є робота, а потім є та робота, що кухня. А потім та, що діти, а потім та, що хата...
– Апотім є ще купа друзів, які завжди готові зайти до вашої гостинної хати посидіти, а ще родина, і чоловік, врешті решт...
– Але я то все навчилась якось разом робити.
– І все це відразу стає твоїми сюжетами: і гості, що зайшли на каву, і каша, яка вариться, і кицька, яка задивилась у вікно на пташку, що присіла на стежці... Ти і в живописі, і в графіці весь час розповідаєш ту саму історію про себе, нас і Львів...
– В живописі сюжети ті самі, тільки дуже кольорові.
– Часом дуже кольорові. А часом – не дуже. Хтось любить твої яскраві жовто-помаранчево-гірчичні роботи, а хтось – монохромні оливково-сірі, твої «зими» і «дощики». Але тебе ще тягне на фотографію. Твоя виставка «Живи» в Дзизі була якраз дуже неочікуваною для шанувальників твоєї графіки і живопису.
– Хоча ніхто мені нічого недоброго після виставки не сказав, але я знаю, що всі чекали інакшу виставку. Хоча я якраз дуже з цієї виставки тішилась. Вона мені заповнила ту нішу, яку я весь час хотіла заповнити. З точки зору фотографії там немає нічого нового, нічого професійного, але я того потребувала. Бо я взагалі не дуже люблю, коли на картині зображення «змазане», і ти в міру власних можливостей починаєш фантазувати, що ж там художник хотів сказати? А фотографувати так можна. В цих фотографіях дуже точно вхоплено час, ті такі звичайні-звичайнісінькі люди, і то звичайнісіньке життя. І може після тої виставки якась одна людина подзвонить зайвий раз мамі, поки вона є... Бо так бігаєш-бігаєш-бігаєш, кажеш зараприйду-зараприйду-зараприйду..., глип, а людини вже нема. А то з віком взагалі якось пришвидшується.
З виставки "Живи"
– Переважно на одне «встигла» є «дев’ять» не встигла. Але з того, що ти встигла – то це ще й «Світ кави». Оці зворушливі кавомани і кавоманки, які смакують каву на тлі зимового-літнього-нічного-денного і всякого іншого Львова на меню, горнятках, пакетах – це теж ти.
– Я дуже люблю якісні речі. Тому для «Світу кави» працюю з великим задоволенням. Вони мені надають повну свободу, вони мені довіряють. Це велика рідкість в нашій дизайнерській роботі. Сталося все випадково, мене хтось їм насватав, коли вони шукали дизайнера. Логотип в них вже був, я його тільки поправила трошки. А потім ми почали робити меню, горнятка... Зараз ми потихеньку то скорочуємо, бо мене вже дуже багато, а я того не люблю. Але горнятка будуть: серія взимку, і серія влітку. І нова упаковка є, з моєю графікою. Маленька графіка оживляє інформаційну сухість. І її легко можна час від часу міняти. І вона все таки нагадує, що це не просто найкраща кава, а найкраща кава зі Львова!
– До речі, ти вже маєш аж два (!) Гран-прі Форуму Видавців як дизайнер книжки-переможця. Це альбом Соломії Крушельницької кілька років тому, і оце минулого року – книжка Андрія Содомори.
– Все, що ти можеш покращувати, треба покращувати. Це мені якраз подобається в графічному дизайні, і в книжковому зокрема. Я дуже тішилася, коли працювала з книжкою Содомори. Бо її не можна прочитати одним махом. Її треба читати поволі. І мудріти. Але ж нема часу. Відповідно, я те, що малювала, то і читала. Але моя ілюстрація далеко не до кожної книжки підходить, вона специфічна. Художники книжки – то люди спеціальні. Один неправильний художник може тебе відкинути від доброго вірша. Принаймні мене. Бо я книжки купую візуально, за ілюстраціями, хоча це неправильно. Але навіть якщо там текст буде не дуже вагомий, то він може бути компенсований ілюстраціями.
– Я по твоїх останніх виставках бачу, що тебе зараз тягне на великі формати?
– Я мрію. Але ще не зреалізувала цього потягу. Бо і малювати таке дуже дорого, і потім нема де подіти. От у мене вже одна така картина в хаті стоїть. Якщо я ще кілька намалюю, то не буде де пройти.
– Бо тобі треба стінки давати!
– То було б шикарно. Але відповідного замовлення ще немає. А якщо б були великі стіни і добрий замовник – от я б намалювала...
15.02.2015