Антична дахівка з Пантікапею, знайдена на горі Мітридат. Керченський музей історичних старожитностей (КМІС). Світлина – Український історико-фортифікаційний форум.
Мода на додаток «євро-» у нас не минає. «Євро-ремонт», «євро-вікна», «євро-шини»… В одному заглибленому в периферію селі якось бачив шильду «Євро-маркет». Хоч асортимент у тому «Євро-маркеті» був як у тривіальному сільпо. Всі ті «євро» мають до Європи такий стосунок, як морські свинки до моря і свиней…
Будинок, критий профільованою дахівкою «марсельського типу».
Наші предки теж полюбляли «євро», але не ерзац, а натур-продукт. Наприклад, і нині в багатьох містах і містечках України можна побачити будинки, криті профільованою квадратною дахівкою «марсельського типу». В селах її зустрінеш рідше – така покрівля була доволі дорогою, не кожному по кишені.
Античне клеймо. КМІС. Світлина – Український історико-фортифікаційний форум
Сама керамічна дахівка – винахід давній, відомий з античності. Такі дахи клали ще в давньому Єгипті та Греції. Цей матеріал має величезні переваги. Він практично вічний. Знайдені археологами давньогрецькі дахівки хоч сьогодні можна пустити у діло. До того ж це чудовий теплоізолятор – взимку в будинках, критих дахівкою, тепло, а влітку – прохолодно. Недарма у містах Середземномор’я й досі надають перевагу винятково керамічній дахівці.
Довгий час цей матеріал мав лиш одну ваду – аби покрівля не протікала, дахівку треба було встановлювати, накладаючи одну на одну, як риб’ячу луску, до того ж у кілька шарів. Крім того, дах, викладений із традиційної, схожої на хвіст бобра, плоскої дахівки, великою міцністю не визначався, бо кріпився до дерев’яного каркасу за рахунок одного єдиного виступу-шипа. Але 1840 року брати Джилардоні винайшли спеціальну профільовану дахівку, що дозволило ефективно використовувати майже всю її поверхню, та ще й крити в один шар, а спеціальні виступи та пази робили таке покриття надзвичайно міцним.
Будинок, критий архаїчною дахівкою типу «бобровий хвіст».
У 1850 році компанія братів Джилардоні розробила ще досконаліші варіанти черепиці з подвійним блокуванням, яка незабаром отримала найвищі нагороди Всесвітніх Паризьких виставок 1855 і 1867 років і Лондонських 1889, 1900 та 1908 рр. Монопольний патент на продукцію діяв 10 років, після чого винахід став національним надбанням, а право на випуск «супердахівки» отримали всі французькі виробники. Таких найбільше було в марсельському районі Сен-Анрі. У середині ХІХ ст. там діяло шість десятків керамічних фабрик. Із двох типів дахівки, розроблених братами Джилардоні (малої – 390х230 мм і великої – 420х250 мм), сен-арнійці обрали другий варіант, який і ліг в основу славетної «марсельської» дахівки, яка завоювала світ.
Фабрика фірми «Брати Ґішар» (Guichard Freres, Seon), Сен-Анрі, Марсель, 1894.
Попит на «марсельську» дахівку був таким великим, що дрібні марсельські виробники об’єдналися в картель «Загальне товариство дахівки та кераміки» (Société Générale des Tuileries et Céramiques), яке постачав продукцію чи не по всьому світу – від Нової Зеландії на півдні до Російської імперії на півночі. Як сповіщає тогочасне рекламне оголошення, лише 1898 року до імперії Романових імпортували 10 мільйонів марсельських дахівок. Потік до Австро-Угорщини був не меншим, тож чи не у кожному галицькому місті чи селі можна знайти французьку продукцію.
Цікавою особливістю «марсельської» дахівки є наявність обов’язкового клейма виробника (часто дуже вишуканого) на звороті. Робилося це більше з рекламною метою.
Дахівка з «бджілкою»
З імпортної французької продукції автору найчастіше траплялася дахівка марсельського бренду Bee Guichard Carvin et Cie, про що свідчив напис і клеймо у вигляді бджоли. Причому працьовиті комахи прикрашають як традиційний для клейм внутрішній бік, так і зовнішній.
Трохи рідше траплялася дахівка бренду Spade Pierre Amedee, St Henri. Її помічено картярським знаком «піки». Решта виробників теж мали свої символи:
Кінь – Les Fils de Jules Bonnet, La Viste, Marseille («Сини Жуля Бонне).
Лев – Guichard Freres, Seon, St. Henri, Marseille («Брати Ґішар).
Мальтійский хрест – Arnaud Etienne et Cie, St. Henri, Marseille («Арно Етьєн і Компанія»).
Зірка – Pierre Sacoman, St. Henri, Marseille.
Жезл Меркурія – Rey Freres, St. Henry, Marseille («Брати Ре»).
Лопата – Pierre Amedee, St Henri, Marseille.
Якір – Antoine Sacoman, Usine la Plata, St. Henri, Marseille («Антуан Сакоман, фабрика Ла Плата»).
Черепаха – Tuileries de la Mediterrannee, Siege Social, Marseille («Середземноморська черепиця»).
Півник – Saumati Freres, Marseilles, St Henri («Брати Соматі»).
Позначки різних фабрик, що входили до «Загального товариства дахівки та кераміки»
Напис французькою: «Великий розмір для покрівлі. Запатентовано без державних ґарантій, Сен-Анрі – Марсель. Брати Ру». Знайдено в Гримайлові, Тернопільщина.
Звичайно ж, наші місцеві виробники теж воліли вкусити від пирога нових європейських технологій, і багато хто придбав патент на «марсельську» новинку. З тогочасної вітчизняної продукції, наприклад, на території сучасної Хмельниччини найчастіше надибуємо дахівку заводу Ґальперіна (Проскурів). Відомі два типи його клейма: «Керамическіе заводы Ш.Ш.Гальперинъ въ Проскуровѣ» та «Проскуровскій заводъ Гальперина».
Дореволюційна проскурівська дахівка Ґальперіна
Дахівка з Бахмуту (нині Артемівськ). Світлина – Денис Казанський.
Більшовики ґальперінську фабрику, звісно ж, націоналізували. Про що свідчить уже нове клеймо (тим ж шрифтом): «Керамічні заводи держкомбінату в Проскурові». Серед «держкомбінатівського» масового продукту знайдено кілька екземплярів з яскраво вираженою індивідуальністю. Хтось із робітників на формі для дахівки видряпав малюночки. Стиль – смішний і наївний. Зазвичай такі «шедеври» можна побачити в зошитах школярів молодших класів – квіточки, пташки, дерева… Зірочки якісь… Не виключено, що це дитина і зробила. Привели батьки дитя на роботу, воно й розважалося – прикрашало форми.. Автор, однак, залишив підпис: «С.Ю.». Але що то за «Пікассо» сховався за ініціалами, навряд чи коли дізнаємося…
Варта уваги продукція з містечка Городок (на Поділлі). Клейма на черепиці від Клеймана – унікальні й аналога в Україні не мають. Клейман зробив дуже хитрий маркетинговий хід. Аби привабити до свого продукту місцевих євреїв, він почав випускати черепицю спеціально для них. Її прикрашено шестикутною зіркою Давида, а літери в написі «Ale de Marseille» стилізовані під іврит. На продукції для християн ставили аналогічне клеймо, але вже без могендовида й івритоподібного напису.
«Кошерна» та «некошерна» дахівка від Клеймана. Городок, Хмельниччина.
Це теж Городок, але галицький. Міська парова цегельня (1929).
З радянських клейм, крім згаданих проскурівських, на Поділлі часто зустрічається дахівка з позначкою «НКПБМ УРСР з-д №1». Тобто – «Народний комісаріат промисловості будівельних матеріалів УРСР, завод №1».
«Марсельська» черепиця мала таку велику популярність, що нею крили дахи ще в 1970-х роках. Щоправда, вона вже була не фабрична, а «самопальна». Ії формували з бетону самі забудовники. Будинки з такою бетонною «черепицею» – не рідкість. Зрозуміло, що будь-які спеціальні позначки там відсутні.
Коломийська дахівка з костелу в Личківцях (Гусятинський район). Світлина О.Волкова.
Костел в Личківцях
Чимало фабрик з виробництва дахівки діяло й на австрійському боці Збруча. Найбільше виробництво містилося в Коломиї. Тутешню дахівку добре знали в усій Галичині. Нею, зокрема, було вкрито дах костелу в селі Личківці – майже над Збручем.
Щодо галицької дахівки часом складно з’ясувати, зроблена вона за «бабці Австрії», чи за 2-ї Речі Посполитої. За цісаря польська в Галичині була першою крайовою мовою, тож тогочасні клейма, етикетки й інші подібні написи робилися нею. Відповідно, по проголошенню Польської держави нічого змінювати не довелося. Враховуючи ж специфіку виробництва дахівки, де форми виготовляли за допомогою металевого еталону (він уже містив усі відповідні написи), то протягом багатьох десятиліть продукція залишалася абсолютно ідентичною.
Тут варто згадати й дахівку зі змазаними та дуже неякісними написами, яка часто зустрічається на території всієї України. Це контрафактна («піратська») продукція невеличких майстерень, де за еталон для форми брали звичайну дахівку, випущену кимось із офіційних виробників.
У Галичині на старій, ще цісарській, забудові можна зустріти дахівку від виробників з інших куточків Австро-Угорської імперії. Наприклад, продукції Марка Генріха Чейке (Heinrich Czeike), виготовлену на цегельні в містечку Куневальд (нині Кунин, що біля Нового Їчина в Моравії).
Дахівка, зроблена в Дрогобичі, та виробництва Марка Генріха Чейке (Моравія). Світлина О.Волкова.
Ходорів, Львівщина, 1913 (Chodorów. Br. De Vaux Kazimierz). Світлина О.Волкова.
На архаїчній плоскій дахівці (типу «бобровий хвіст) клейма – радше виняток. В Україні вони невідомі взагалі (принаймні колекціонерам і дослідникам). Але в надзбручанському Сатанові виявлено аж чотири різновиди клейм на такій черепиці: «К.Т.», «К.Т. 1», «куряча лапка» та ще одна позначка у вигляді «хвостатого трикутника».
Якщо з літерами «К.Т.» все зрозуміло – це позначка цегельно-черепичної фабрики тогочасної власниці Сатанова графині Климентини Тишкевич, то що означає клеймо у вигляді курячої лапки та «супутника», можна лише здогадуватися. Також усе зрозуміло з позначкою, яку залишив на дахівці якийсь Бровко. Відформовану черепицю сушили на сонці, от песик і прогулявся по напівфабрикату.
Якщо вже мова зайшла про покриття для дахів, то варто згадати й етерніт (éternite від éternel – фр. вічний), що був попередником звичного для нас шиферу. Власне етерніт від шиферу відрізняється лише формою – його виготовляли у вигляді прямих (а не рифлених) квадратних пластин. Що більше, етерніт мав набагато вищу якість за сучасний шифер. Якщо радянський шифер треба міняти вже через 40-50 років, то деякі етернітні дахи стоять і досі (понад століття!).
Пластини етерніту зшивалися за допомогою спеціальних гачків, що мали зверху широку мідну «шайбу», на якій ставили клеймо виробника. На Поділлі обох берегів Збруча відомі три їхні різновиди: «Этернітъ бр. Рыльскихъ», Еternite br. Rylski та з зображенням трикутника з літерами ЕBR по вершинах – все це позначки однієї фабрики Рильських, що працювала в Ростові-на-Дону, – найбільшої в Російській імперії й однієї з найбільших в Європі.
Стільки всього, виявляється, може розповісти звичайна на вигляд покрівля.
Автор висловлює подяку бібліотекарю Інтернет-центру Городоцької ЦРБ Тетяні Бойко та львівському краєзнавцю та колекціонеру будівельних клейм Олександру Волкову за допомогу у підготовці цього матеріалу.
07.02.2015