Автор усвідомлює неуникну маніпулятивність деяких висловлених нижче тез, але пришвидшені процеси зміни суспільних вподобань надають щедру можливість для аналізу й – можливо, дещо поспішних, але від того не менш цікавих – висновків.
Отож, російська аґресія й російсько-українська війна цілком сподівано винесли з небуття пам'ять про діячів українського національно-визвольного руху, забуті сторінки звитяжної історії, змістили акценти в трактуванні історичних подій. Завдяки недолугості московської пропаґанди люди й цілі суспільні прошарки, які ще півтора року тому ніколи не назвали б себе «бандерівцями», сьогодні носять футболки з такими написами. Жидобандерівці, татаробандерівці, афробандерівці – народна уява досить плідно попрацювала в цій сфері.
Природним є і той факт, що російська пропаґанда примусила багатьох людей замислитися над справжньою долею УПА. Мовляв, якщо імперська машина у нинішню інформаційну епоху так безсовісно оббріхує Майдан і Україну, то скільки правди про українських націоналістів було в радянських історичних підручниках? Ці тектонічні зміни, множинні знаки запитань, що виникають у свідомості пересічних українців, вкупі з тенденційною й прогнозованою зміною ставлення до Росії, русского міра, слов'янської єдності й «трьох братніх народів», формують безпрецедентну в українській історії зміну світогляду українського народу.
Війна, а відтак посилена увага до української історії, вихід в теле- й радіоефіри численних програм про цілий паноптикум антиросійських постатей і рухів з нашої історії (Бандера, ОУН, УПА, Мазепа, Петлюра, Крути тощо), широкий процес десовєтизації (знесення пам'ятників тоталітарної доби, перейменування вулиць, усунення елементів декору з символікою СССР), заборона російських фільмів про Другу світову війну і доблесних російських силовиків усіх мастей – усе це разом у неймовірно стислі строки перехилило чашу терезів суспільної думки на патріотичний бік.
Залишилася одна поколіннєва проблема – українці все ж не могли змінити ставлення до Червоної Армії, оскільки без перебільшення кожна українська сім'я тією чи іншою мірою була в цій армії представлена. Тема протиставлення патріотизму й УПА з одного боку і Червоної Армії й совєтської окупації з іншого, яка роздирала країну всі роки Незалежності, у час російсько-української війни могла стати причиною нових поділів і конфліктів, але не стала. Як завжди, допомогли в цьому російські імперська інтелектуальна недолугість і пиха. Після сумнозвісних слів Путіна, що Росія могла б перемогти у Другій світовій і без України, значна частина нащадків українських вояків Червоної Армії втратила ґрунт під ногами – виходило, що «подвиги дідів» нічого не варті, ніхто їх не цінує.
Події ж тижневої давності – вшанування дати визволення концтабору Аушвіц – підтвердили тенденцію до зміни поглядів українців. Значна кількість матеріалів й інформаційних приводів, які розповідали про те, що це саме українці, Український фронт, звільняли цей табір смерті, неочікувано добре були сприйняті всім суспільством. І націоналісти, і російськомовні нащадки ветеранів Червоної Армії однаково ентузіастично поширювали у соціальних мережах матеріали про український вимір цієї події. Виявилося, що люди з затятими антисовєтськими поглядами цілком нормально сприймають інформацію про Червону Армію, подану під іншим кутом зору – з позицій України.
Підготовані Українським інститутом національної пам'яті наукові розвідки, публікації та виставка «Концтабір Аушвіц – український вимір. Дослідження, документи, свідчення» мудро і вчасно дали підстави українцям пишатися й патріотично захоплюватися українцями-червоноармійцями. За масштабом і значимістю цей крок до внутрішньо українського примирення можна порівняти лише з Майданом, на якому російськомовні українці виявили себе такими ж патріотами незалежної України, як їхні україномовні побратими. Цю тенденцію – особливо в умовах війни – слід всіляко підтримувати, адже саме зміна оптики чи не вперше за часи Незалежності дозволила українцям з різними поглядами одностайно вшанувати пам'ять полеглих пращурів.
02.02.2015